Мені 35. Коли почалася війна, то я одразу відправився на фронт. А жінка та діти поїхали до тещі, Галини Вікторівни. Вона вже досить довго живе та працює в Іспанії. Мені було спокійно на душі, що Олена та діти в безпечному місці, то в їх будинок не прилетить ракета та вони не загинуть.
Олену я можу назвати своїм першим та щирим коханням. Познайомилися на парах, коли ще були студентами. От щоразу, як я бачив Олену, то всередині наче розливалося якесь тепло, від голови, крізь живіт і аж до ніг. Звісно, за такою красунею бігали майже всі хлопці на потоці і я вирішив будь-якими методами завоювати її увагу. Дарував квіти, солодощі, возив у кіно, проводжав додому, запрошував на дискотеки. І після 4 курсу навчання ми одружилися та почали жити разом.
Звісно, як і кожній молодій родині, нам було трохи важко з фінансами. Я навіть їхав на рік у Німеччину, аби заробити гроші нам на квартиру. І ремонт ми робили за дизайном Олени. Все що вона хотіла – я купував. Дорога плазма, модна кухонна техніка, посудомийка. У Олени було все.
Так ми жили добре, поки не почалася війна. Олена знайшла у Іспанії якусь роботу, доглядала літніх людей в пансіонаті. Діти ходили до школи. Я не часто виходив на зв’язок з рідними, але старався раз на тиждень дзвонити до них у Скайп. Хотів тільки одного – побачити, що з ними все добре, що вони живі та здорові, посміхаються. І знаєте, добре, що вони поїхали. Бо у нашу квартиру через тиждень попала ракета…
У квітні я отримав важке поранення. Тепер у мене нема правої ноги по коліно. Звісно, лікарі намагалися врятувати всю ногу, але не вдалося. Я майже місяць пролежав у лікарні, вчився ходити з милицями, якось рухатися. Побратими з бригади приходили до мене у гості, приносили якісь продукти, допомагали не впадати у депресію. Жінка з дітьми тільки через 2 тижні дізналися про поранення, і те, їм мої батьки розповіли.
Але Олена не сильно рвалася в Україну, аби мене провідати. То в неї роботи дуже багато, то директор не дає відпустки, то вона хвора чи має якісь проблеми з документами. Та я все чекав, коли жінка нарешті приїде до мене. От її обійми та поцілунки стали найкращими ліками.
Однак, тиждень тому Олена зателефонувала до мене у Скайпі:
– Ну ти вже взяла квитки? Коли приїдеш?
– Сергію, я маю тобі дещо сказати. Вважаю, що нам треба розлучитися…
– Як це? А діти?
– Діти зі мною залишаться. Не хочу, аби ти на мене ображався. Але тут я зустріла одного чоловіка, він з України також сюди приїхав працювати.
Олена намагалася виправдати свою зраду. Що діти вже так полюбили її нового чоловіка, а за мене не згадують. Що їй важко у чужій країні, а той кавалер підтримав і забезпечує всім необхідним.
– І Сергію. Не ображайся, але я не зможу доглядати за таким чоловіком, як ти. Ти ж неповноцінний.
Я закрив кришку ноутбука. Не плакав навіть коли отримав поранення у Бахмуті. А тоді завив, як вовк на місяць, мені аж заспокійливі кололи.
І так в 35 я залишився без жінки, без дітей, без квартири та з серйозним пораненням. Мої батьки живуть у Івано-Франківську та кажуть, аби я приїздив до них. Вони мене вигодують та доглядатимуть. Але я не хочу сидіти у них на шиї. Певно, буду шукати собі якийсь підробіток. Тільки боюся, що не зможу жити спокійно після розлучення.