Після відповіді «То працюй» моя співрозмовниця — у профілі написано «Христина, 27, б’юті-сфера» — надіслала мені трьохповерховий аудіозапис. Тон у неї був такий, ніби я особисто підпалив її улюблену салонну кушетку.
«Ти що, серйозно?! — горлала вона крізь шуми якогось торгового центру. — Я маю ходити на роботу з восьми до восьми, а потім приходити до тебе, пекти пироги, мати третій розмір грудей і світитися щастям? А ти в цей час будеш лежати на дивані зі своїм кредитом за плазму і розповідати про жіночу меркантильність?! Та ви, чоловіки, взагалі шокувалися!»
Я навіть не дослухав. Просто заблокував. Ну от про що з такою говорити? Жіноча логіка — це взагалі окремий вид ментальної гімнастики. Вона щиро переконана, що її краса — це якийсь стартап, куди чоловік повинен вкладати венчурний капітал. А те, що краса з роками девальвує, як купоно-карбованці у дев’яностих, вона чомусь до уваги не бере.
Я встав з дивана, пройшовся по своїй двокімнатній квартирі, де все було розкладено по поличках. Мій кіт Мурчик — єдина істота у цій оселі, яка не виносила мозок і не вимагала нових айфонів — спокійно спав на підвіконні. На стіні висів мій гордівливий здобуток: 65-дюймовий OLED-телевізор з ідеальною передачею чорного кольору. Так, я взяв його в кредит на два роки. І що? Я працюю старшим продавцем-консультантом у магазині побутової техніки, маю стабільний дохід, і можу дозволити собі якісне дозвілля після важкого дня. Чому купівля якісної техніки в кредит вважається злочином, а витрата десятків тисяч на уколи гіалуронки — «інвестицією»?
Я вирішив не здаватися. Наступного дня я оновив анкету. Додав пару нових фотографій: ось я в джинсах і сорочці біля машини колеги (хороша машина, статусша), ось я у спортзалі (сходив на разове заняття, щоб зробити кадр біля гантельного ряду).
І, о диво, мені написала Олена.
28 років. Фотографії — просто загляденіє. Жодного натяку на качині губи, природна краса, довге темне волосся, фігура — саме той третій розмір, про який я мріяв. В анкеті вказано: «Юрист. Люблю затишок, інтелектуальні розмови та щирість».
Ми домовилися про зустріч у затишній кав’ярні в центрі. Я прийшов раніше, зайняв столик. Одягнувся охайно: випрасувана сорочка, чисті кросівки, туалетна вода з ненав’язливим деревним ароматом. Я виглядав як чоловік, який знає собі ціну.
Олена зайшла — і в мене аж у зобу дихання захопило. У житті вона була ще кращою, ніж на фото. Елегантне бежеве пальто, легкий макіяж, упевнена хода. Вона сіла навпроти, усміхнулася.
— Привіт, Василю. Рада знайомству.
— Привіт, Олено. Взаємно.
Перші пів години розмова йшла як по маслу. Ми обговорювали фільми, погоду, міську архітектуру. Вона виявилася розумною, освіченою дівчиною без дурних амбіцій. Я вже почав думати, що знайшов той самий діамант серед купи фальшивого біжутерного мотлоху.
Але потім настав час замовляти другу чашку кави та десерт.
— Василю, а чим ти займаєшся в житті? — м’яко запитала вона, попиваючи свій капучино.
— Я працюю в сфері ритейлу преміальної техніки, — солідно відповів я. — Займаюся експертними продажами та консультаціями. Робота стабільна, відповідальна.
— О, цікаво. А які в тебе плани на майбутнє? Подорожі, власне житло, якийсь бізнес?
— Знаєш, Олено, — я вирішив одразу розставити крапки над «і», щоб не було ілюзій. — Я людина реалістична. Житло в мене є — батьківська двокімнатна квартира, живи й радій. За бізнесом не гонюся, це суцільний стрес. Я ціную спокій. Наразі от інвестував у домашній кінотеатр, взяв сучасну панель… ну, трохи в розстрочку, бо так фінансово грамотніше.
Олена ледь помітно підняла брову.
— Зрозуміло. А як щодо стосунків? Що ти шукаєш у жінці?
— Чесності. Я шукаю жінку, яка буде гармонійним доповненням мого життя. Яка не буде вимагати від мене «золотих гір», бо я вважаю, що доросла людина має забезпечувати свої потреби сама. Мені потрібна краса, вірність, затишок. Жінка має бути жіночною, доглянутою, натхненницею.
Вона уважно послухала, поставила чашку на блюдечко і нахилилася вперед. Очі в неї були дуже гострі, зовсім не такі м’які, як п’ять хвилин тому.
— Василю, а можна одне пряме запитання?
— Звісно. Я за прямоту.
— От ти кажеш, що жінка має бути доглянутою, мати гарну фігуру, бути молодішою за тебе на 15 років, створювати затишок і при цьому повністю сама себе утримувати, нічого від тебе не вимагаючи. Правильно?
— Абсолютно. Це нормальне бажання зрілого чоловіка.
— Чудово, — вона посміхнулася. — А тепер поясни мені, дівчині з вищою юридичною освітою, яка працює в компанії, має власну орендовану квартиру, сама оплачує свій спортзал, догляд і відпустки: в чому саме вигода для мене бути з тобою?
Я трохи закляк.
— Ну… як це «в чому»? В стосунках. У коханні. У тому, що поруч є надійний чоловік.
— Надійний? — вона тихо засміялася. — Василю, тобі 43 роки. Ти живеш у батьківській квартирі, купуєш телевізор у кредит і пишаєшся цим як головним досягненням життя. Ти вимагаєш від жінки стандартів моделі з обкладинки, але сам не здатен запропонувати навіть елементарного фінансового комфорту чи матеріальної впевненості. Ти кажеш «не меркантильна», але насправді ти просто шукаєш розкішну послугу за безкоштовно. Чому успішна, красива 25-28 річна дівчина має обрати тебе, а не свого однолітка, який розвивається, або ровесника з реалістичним поглядом на життя і нормальним статком?
— Тому що чоловік після сорока — це зрілість і досвід! — трохи підвищив голос я, відчуваючи, як щоки заливає гаряча хвиля образи. — Жінки завжди шукали досвідчених!
— Досвід у чому? У перегляді серіалів на кредитному телевізорі? — Олена дістала з сумочки купюру, поклала її на стіл, щоб розрахуватися за свою каву. — Дякую за вечір, Василю. Але твій прайс-лист вимог абсолютно не відповідає твоєму ринковому капіталу. Тобі варто або знизити планку, або виплатити кредит і вирости нарешті з дитячих ілюзій.
Вона встала і пішла. Ідеально випрасоване пальто, впевнений крок, третій розмір під вишуканим светром… Вона пішла, залишивши мене сам на сам із недопитим американо і палаючим відчуттям несправедливості.
Минув тиждень. Потім другий.
Я пробував ходити на побачення ще кілька разів. Сценарій повторювався з точністю до деталей.
Була Наталя, 29 років. Вона просто встала і пішла через 15 хвилин після того, як я розповів свою концепцію «партнерського бюджету, де кожен платить сам за себе, але хатні справи — це жіноче призначення».
Була Ірина, 26 років. Ця взагалі сміялася вголос на весь ресторан, коли дізналася, що мій «крутий автопарк» з фотографій — це машини моїх друзів та колег, а сам я їзджу на тролейбусі, бо «це екологічно і практично».
Усі вони були однакові. Меркантильні, зіпсовані інстаграмом, зверхні споживачки. Жодна з них не хотіла бачити в мені Душу. Жодна не цінувала того, що я не п’ю (ну, хіба що пиво у вихідні під футбол), не граю в азартні ігри і взагалі є дуже домашнім та спокійним чоловіком.
Одного вечора я сидів у своїй темній вітальні. Великий екран телевізора випромінював м’яке синє світло. Мурчик муркотів на моїх колінах. На столі лежала роздрукована квитанція про щомісячний платіж за кредит — 2 400 гривень, які я мав віддавати ще 14 місяців.
Я відкрив свій профіль на сайті знайомств. Оновлення, сповіщення… Нуль. Жодного вподобання за останні три дні.
Я зайшов у налаштування профілю і вирішив переписати опис. Зтер усе. Усі свої чесні вимоги.
Натомість я вирішив подивитися на ситуацію під іншим кутом. Якщо цей світ працює за законами ринку, де кожен щось продає і купує, то чому мій «Товар» не має попиту? Чому моє бажання мати поруч красу заперечується самими ж власницями цієї краси?
Я згадав слова Олени: «В чому саме вигода для мене бути з тобою?»
І тут мене осяяло. Вони просто бояться! Бояться сильних, незалежних чоловіків, які не дозволяють маніпулювати собою за допомогою сексу та зовнішності! Вони шукають «папіків», а коли бачать чоловіка, який пропонує рівноцінний (як мені здавалося) обмін — духовну близькість і чоловічу присутність взамін на їхній доглянутий вигляд — вони лякаються відповідальності!
Я знову відкрив текстове поле анкетних даних. Пальці швидко застукали по клавіатурі смартфона. Я вирішив створити новий пост у популярній міській спільноті під гаслом «Думки вголос / Крик душі».
я написав:
«Шановні жінки. Поясніть мені один парадокс. Чому коли чоловік купує собі гарну річ — наприклад, якісну техніку в домівку, щоб створювати затишок — це називається “бідність і кредит”? А коли жінка витрачає останні гроші на нігті та губи — це називається “доглянутість”? Чому ви вважаєте, що ваші вкладення у власну зовнішність роблять вас безцінним призом, а чоловічі старання жити чесно і за коштами — роблять його невдахою? Я не збираюся купувати чиюсь прихильність. Я шукаю СВОЮ людину. Але вимагати від чоловіка статків мільйонера, самій не маючи за душею нічого, крім макіяжу — це лицемірство».
Коментарі вибухнули вже за десять хвилин.
«Васю, якщо ти в 43 роки купуєш плазму в кредит і не маєш грошей навіть кавою дівчину пригостити, то твій єдиний шанс на третій розмір — гэта фотошпалери у спальні!» — написала якась Світлана.
«Ой, черговий бідний і незрозумілий непризнаний геній. Дівчата, минайте цей «скарб», хай далі з котом обіймається» — додала інша.
Але серед сотні уїдливих коментарів з’явився один, від користувачки з ніком Оксана_Психолог:
«Василю, ви плутаєте поняття. Краса і молодість дівчини до 30 років на ринку стосунків — це високоліквідний ресурс, який має величезний попит. Ваша “душевність”, кредит на телевізор і 43 роки без жодних досягнень — це низколіквідний ресурс. Ви хочете бартер: свій бюджетний део ланос обміняти на новий мерседес останньої моделі, ще й обурюєтеся, чому господар мерседеса вимагає доплату. Справа не в меркантильності. Справа в банальній математиці та самоповазі цих жінок».
Я закрив ноутбук. Екран телевізора згас. У кімнаті запанувала тиша.
Я подивився на кота.
— Ну що, Мурчик… Виходить, ми з тобою не в тренді?
Кіт лише солодко потягнувся і згорнувся клубочком. Йому було байдуже на мій кредит, на мій вік і на розмір моєї зарплати. Він любив мене просто так.
Але я все одно не міг заспокоїтися. Я знову відкрив сайт знайомств. Видалив старий профіль і створив новий.
Фокус розмито. Фото в темних окулярах.
Вік: 43.
І набрав новий текст:
«Шукаю жіночну, добрату, щиру дівчину. Вік і параметри вже не мають значення. Головне — щоб ми могли разом дивитися кіно на великому екрані і не рахувати, хто кому що винен».
Натиснув «Зберегти».
І раптом телефон здригнувся від нового повідомлення. Це була дівчина. 24 роки. На фото — справжня модель, довгі ноги, розкішне волосся, фігура — як з картинки.
Вона написала першою:
«Привіт, Василю. Мені сподобався твій новий опис. Знаєш, я так втомилася від багатих папіків, які бачать у мені лише ляльку… Мені так хочеться простого, щирого чоловіка, який вміє цінувати домашній затишок. Розкажеш про свій телевізор?»
Я затамував подих. Серце прискорено застукало. Невже ось воно? Невже справжнє кохання існує, і вона існує — та сама, яка розгледить за кредитом і 43 роками справжнього чоловіка?
Я швидко набрав відповідь: «Привіт! Звісно, розкажу. Це 4K OLED, діагональ 65… Коли зустрінемося?»
Вона відповіла майже миттєво:
«Ой, як круто! Давай сьогодні увечері. Тільки є прохання… Я зараз у салоні, застрягла на касі, картку заблокували. Можеш скинути мені 2500 грн на манікюр? Я при зустрічі одразу віддам готівкою, чесно-чесно! 😘»
Я завмер. Пальці зависли над екраном.
Телефон тихо вібрував у руках, а з великого темно-синього екрана мого кредитного телевізора на мене мовчки дивилося моє власне відображення — чоловіка 43 років, який усе ще вірив у дива.
А як ви вважаєте, що має відповісти Василь і чи є в нього шанс знайти свій ідеал без зміни власних переконань?