Совісті у мого старшого брата Дениса не було ніколи. Коли мені виповнилося дванадцять, він заявив, що «переріс це провінційне болото», зібрав речі й поїхав підкорювати столицю. Батькам обіцяв, що встане на ноги й буде допомагати, але за наступні десять років від нього не було ні гроша, ні дзвінка на свята. Коли у мами ставило серце, а батько працював на двох роботах, щоб оплатити ліки, Денис лише коротко відписував у месенджері: «Зараз скрутно, кручуся як можу, ви там тримайтеся».
Зате в соцмережах його життя вирувало: дорогі ресторани, орендовані елітні авто та пафосні цитати про успішний успіх. Батько завжди його виправдовував: — Він пробиває собі дорогу, сину, йому там важко одному. — Тату, але ж ми ледве кінці з кінцями зводимо! Чи він забув, що у нього є родина? — обурювався я.
Денис не приїхав навіть на похорон мами — сказав, що саме в цей день у нього «доленосна угода», яку не можна скасувати.
Минули роки. Я одружився, ми з дружиною переїхали до батька, щоб доглядати його, адже після смерті мами він сильно здав. Невдовзі у нас народилася донечка. Батько душі в ній не чув, це повертало його до життя. Але старість і хвороби взяли своє. Останній рік батько був прикутий до ліжка. Я дзвонив Денису, благав приїхати, хоча б просто поговорити з батьком, поки той ще при тямі. — Братуха, ну чим я допоможу? Я ж не лікар. Тобі треба грошей на догляд? — Так, треба! — Добре, скину з наступного проєкту, — пообіцяв Денис і зник зі зв’язку на три місяці.
Ми з дружиною самі мили батька, міняли білизну, чергували ночами. Перед самою смертю батько покликав нотаріуса. Він нічого не сказав мені тоді, просто міцно стиснув руку і прошепотів: «Дякую, сину. Ти — моя справжня опора». Батьківський будинок і ділянка за новим заповітом перейшли виключно мені.
А за пів року розійшлися чутки, що наш район потрапив під масштабну державну програму забудови, і за стару батьківську ділянку забудовник пропонує величезну компенсацію або дві новенькі квартири в елітному ЖК.
І тут, мов сніг на голову, на порозі з’являється Денис. На дорогому, але явно орендованому авто, у пафосному костюмі. — Ну привіт, брате! Я приїхав вступити в спадщину. Родинне гніздо треба ділити по-чесному, навпіл. — Ти згадав про мене і про батька лише тоді, коли дізнався про забудовника? — спокійно відповів я. — Де ти був, доки я тут судно за батьком носив і ліки серед ночі шукав? Нічого ти не отримаєш. Будинок мій. — Я подам до суду! Це незаконно, я законний син! — кричав він, бризкаючи слиною.
Звісно, суд він програв — заповіт був оформлений бездоганно, а сусіди та лікарі підтвердили, хто насправді доглядав батька, а хто жодного разу не з’явився. Денис поїхав назад ні з чим. Ми з сім’єю отримали квартири, зробили там чудовий ремонт і нарешті почали жити спокійно.
Але місяць тому Денис знову подзвонив. Голос був уже не пихатий, а жалісливий: — Малий, у мене біда… Бізнес прогорів, борги величезні, колектори жити не дають, квартиру за борги забрали. Мені ніде жити. Пусти в одну з твоїх нових квартир, хоч на пів року, поки на ноги встану… Ми ж рідна кров.
Я згадав мамині сльози, батькову самотню старість і те, як Денис ігнорував мої благання про допомогу. — У мене родина, Денисе, і зайвого місця немає. Шукай вихід сам, ти ж «успішний».
Брат прокляв мене і кинув слухавку. На душі лишився неприємний осад, але я знаю, що вчинив справедливо. А як вважаєте ви? Чи варто прощати таких родичів?