— А скільки днів твоя мама збирається пожити в нас? — Марія неспокійно крутила на пальці пасмо волосся й стежила, як чоловік завершує наводити лад у гостьовій кімнаті, яка зазвичай була дитячою для їхньої трирічної донечки Софії.
Андрій лише знизав плечима, розправляючи на ліжку чисту постіль.
— Мама сказала, що хоче побути з нами кілька днів. Скучила, каже. Думаю, на вихідних повернеться назад у село. У неї ж там господарство, надовго не вирветься.
Марія мовчки кивнула, хоча всередині все стислося від напруги. Стосунки з свекрухою не складалися від самого початку її шлюбу з Андрієм. Оксана Ігорівна ніколи прямо не казала, що невістка їй не до вподоби, проте кожним поглядом, кожним словом і жестом давала зрозуміти: Марія не така, якою вона уявляла дружину для свого сина.
— Тільки, будь ласка, попередь її, щоб вона не чіпала мою косметику у ванній, — додала Марія, згадавши попередні приїзди свекрухи. — Минулого разу вона вимастила майже пів баночки мого крему для обличчя, а потім заявила, що просто хотіла перевірити, на що я витрачаю гроші її сина.
— Та годі тобі, Маріє! — Андрій відмахнувся, ніби йшлося про дрібницю. — Ну використала трохи, то й що? Для неї ділитися речами — звична справа. Але я з нею поговорю, добре?
Марія не стала сперечатися. За три роки подружнього життя вона вже добре засвоїла: хоч би як неприємно поводилася його мати з дружиною, Андрій усе одно знайде для неї виправдання.
Оксана Ігорівна з’явилася рівно опівдні, коли Андрій уже поїхав на роботу, залишивши Марію саму зустрічати гостю. Дзвінок у двері пролунав так різко, ніби попереджав про наближення бурі.
— Доброго дня, Маріє, — сухо промовила свекруха й підставила щоку для формального поцілунку. На обличчі в неї лежав товстий шар тонального крему й пудри.
За спиною Оксани Ігорівни височіли дві величезні валізи та набита доверху сумка з гостинцями.
— Доброго дня, Оксано Ігорівно, — Марія змусила себе усміхнутися. — Заходьте, кімната для вас уже підготовлена.
— Так-так, звісно. Андрій казав, що ви тимчасово віддали мені дитячу, — Оксана Ігорівна прискіпливо оглянула передпокій. — Сподіваюся, там не тісно? А що, мій син досі на роботі? Не зміг відпроситися, щоб зустріти рідну матір?
Марія допомогла занести валізи до квартири.
— В Андрія важлива нарада, він не міг її перенести. Обіцяв повернутися раніше.
— Зрозуміло. Робота в нього важливіша за матір, — пробурмотіла свекруха й пройшла до вітальні, де маленька Софія гралася з ляльками.
Побачивши незнайому жінку, дівчинка завмерла й насторожено притиснула іграшку до грудей. Оксана Ігорівна ледь ковзнула поглядом по внучці.
— То це, виходить, Софія. Підросла, — кинула вона між іншим і одразу попрямувала до дитячої. — Покажи, де я спатиму.
За цілий день свекруха жодного разу не звернулася до Софії безпосередньо. Навіть коли дівчинка несміливо простягнула їй свою улюблену м’яку іграшку, Оксана Ігорівна тільки невдоволено скривилася:
— Забери це, Маріє. Терпіти не можу м’яких іграшок, від них самий пил.
Увечері повернувся Андрій — втомлений, але помітно радий бачити матір. Софія з радісним писком кинулася до тата, і він підхопив доньку на руки, закружлявши її посеред кімнати.
— Ну як мої найрідніші дівчата? Не сумували без мене? — Він поцілував Марію в щоку, а потім обійняв матір.
— Усе чудово, синочку, — Оксана Ігорівна миттєво розквітла усмішкою, перетворившись на турботливу маму й уважну бабусю. — Твоя дружина весь день мала справи, тож ми з Софійкою самі себе розважали.
Марія здивовано звела брови, але промовчала. Насправді свекруха майже весь день або теревенила телефоном із подругами, або сиділа перед телевізором, не виявляючи до внучки жодного інтересу.
Після вечері, коли Андрій укладав Софію спати на розкладачці в їхній спальні, Марія зайшла до дитячої по доньчину піжаму й застигла на порозі. Оксана Ігорівна акуратно розкладала свої речі по шухлядах комода, де зазвичай лежав дитячий одяг. Софіїні речі вона просто вийняла й склала купкою на стільці.
— Оксано Ігорівно, що ви робите? — обережно запитала Марія.
— Облаштовуюся, — спокійно відповіла та, продовжуючи заповнювати шухляди численними блузками, кофтами й сукнями. — Не можу ж я жити просто з валізи.
— Але ж ви приїхали ненадовго…
Свекруха випросталася й подивилася на Марію довгим, важким поглядом.
— Поживемо — побачимо, Маріє. Поживемо — побачимо.
Другий день перебування Оксани Ігорівни почався із запаху підгорілої каші. Марія різко сіла на ліжку, вдихнула повітря й одразу кинулася на кухню. Біля плити, у строкатому халаті, стояла свекруха й мішала гречку в каструлі.
— Доброго ранку, — Марія доклала зусиль, щоб у її голосі не прозвучало роздратування. — Я зазвичай сама готую сніданок для родини.
— Тобі давно пора навчитися вставати раніше, — відрізала свекруха, навіть не озираючись.
— Молода господиня має підводитися ще вдосвіта, — додала Оксана Ігорівна повчальним тоном. — А ти розніжилася під ковдрою, поки дитина сидить голодна.
— Софія в нас не прокидається голодною, у неї чіткий режим, — Марія підійшла ближче до плити й одразу помітила, що дно каструлі вже безнадійно пригоріло. — І гречку на сніданок ми не їмо. У Софії на неї алергія.
Свекруха тільки презирливо пирхнула.
— Ой, вигадки все це! У селі діти їдять те, що дають, і ніхто не вередує. Це ви, міські, понавигадували собі хвороб та алергій.
Марія зрозуміла, що доводити щось марно. Вона мовчки відчинила холодильник, дістала для доньки йогурт і взялася нарізати фрукти. Андрій уже поїхав на роботу, залишивши на столі коротку записку: буде до вечері й привезе щось смачненьке для всіх.
День тягнувся нестерпно повільно. Попри гучні заяви про те, що вона приїхала допомагати з онукою, Оксана Ігорівна майже не звертала на Софію уваги. Зате встигла двічі сходити до супермаркету неподалік і повернулася звідти з повними пакетами.
— Я солінь набрала! — урочисто повідомила вона, виставляючи банки на стіл одну за одною. — Не те що ця ваша магазинна отрута, якою ви тут харчуєтеся. Якісь дивні фрукти, незрозумілі продукти й інша гидота.
— Дякую, але в нас і так є запаси, і соління також, — стримано відповіла Марія, спостерігаючи, як свекруха без жодного дозволу пересуває все на полицях холодильника.
— Погані у вас запаси, — різко відказала та. — Я такого їсти не стану. Та й мій син, між іншим, теж не любить, я його краще знаю. І взагалі, домашньої їжі ти готуєш замало.
Марія стиснула зуби, але промовчала. Вона ж пообіцяла Андрієві, що намагатиметься бути терплячою.
Після обіду, коли Софія вклалася на денний сон, Оксана Ігорівна раптом сіла навпроти Марії за кухонний стіл. Перед нею стояла чашка чаю, а вираз обличчя був такий рішучий, що нічого доброго це не віщувало.
— Нам треба серйозно поговорити, Маріє, — почала вона тоном людини, яка вже все вирішила за інших. — Я тут подумала й дещо постановила.
— Що саме? — Марія відірвала погляд від ноутбука, де саме переглядала робочу пошту.
— Я переїду до вас. Назовсім.
Марія кілька разів кліпнула, не відразу повіривши власним вухам.
— Перепрошую, що?
— Не бачу жодного сенсу повертатися до того будинку, — так само спокійно продовжила Оксана Ігорівна, ніби йшлося про звичайний прогноз погоди. — Там нудьга, особливо взимку. А тут усе поруч: магазини, парки, нормальне життя. Я допомагатиму з Софією, поки ви з Андрієм на роботі.
— Але… у нас немає вільного місця, — розгублено сказала Марія. — Ця квартира замала для чотирьох.
— Дурниці, — свекруха недбало махнула рукою. — Дитяча мені цілком підійде. А Софія може спати з вами або у вітальні. Вона ще маленька, їй багато простору не треба.
У Марії всередині повільно закипав гнів.
— Оксано Ігорівно, це неможливо. У Софії має бути своя кімната. І ми з Андрієм не планували жити разом із…
— З ким? З його матір’ю? — перебила її свекруха, примружившись. — Я так і знала, що це ти намагаєшся тримати мене подалі від сина. Андрій завжди хотів, щоб я була поруч. Спершу він узагалі думав повернутися до мене, та потім зустрів тебе. І тепер знову ти все псуєш. До речі, ми з ним уже це обговорили.
— Що? — Марія застигла від несподіванки. — Андрій мені про це нічого не казав.
— Отже, боявся твоєї реакції, — переможно заявила Оксана Ігорівна. — Але рішення вже ухвалене. Я продам будинок і переберуся сюди. А Софії доведеться звикати до нових умов.
Не чекаючи відповіді, свекруха підвелася й попрямувала до дитячої. Марія пішла слідом і з жахом побачила, як та почала знімати зі стін дитячі малюнки та сімейні фотографії.
— Що ви робите?! — обурено вигукнула Марія й вихопила з її рук рамку зі світлиною Софії, зробленою на перший день народження.
— Облаштовую свою кімнату, — незворушно пояснила Оксана Ігорівна. — Усі ці дитячі картинки треба прибрати. І ліжечко пересунути до вікна. А краще взагалі винести, воно тільки місце займає.
— Оксано Ігорівно, — Марія намагалася говорити рівно, але голос усе одно зрадницьки тремтів від люті. — Ви не можете просто прийти й забрати кімнату моєї доньки. Ми з Андрієм цього не обговорювали, і…
— Я ж сказала: Андрій згоден, — знову перебила її свекруха. — А тобі доведеться змиритися. Зрештою, я його мати, а ти лише дружина. Дружини приходять і йдуть, а мати залишається назавжди.
— Оксано Ігорівно, негайно покладіть іграшки Софії на місце, — Марія вже не приховувала обурення, дивлячись, як свекруха складає доньчині речі у велику коробку, що невідомо звідки взялася в їхній квартирі.
— Не вказуй мені, що робити, — холодно відрізала та, не зупиняючись. — Якби ти нормально виховувала дитину, вона не розкидала б іграшки по всій кімнаті.
Марія глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе. За вікном уже сутеніло, а Андрій усе ще не повертався з роботи.
Ситуація стрімко вислизала з-під контролю, і Марія відчувала це майже фізично — ніби повітря в кімнаті ставало важчим із кожною секундою.
— Послухайте мене уважно, — вона змусила себе говорити рівно, хоча всередині все вже кипіло. — Я гадки не маю, що саме ви сказали Андрієві й що він вам відповів. Але ми з ним не домовлялися, що ви переїдете до нас. І тим паче ніхто не збирався забирати в нашої доньки її кімнату.
Оксана Ігорівна повільно випросталася, склала руки на грудях і подивилася на невістку так, ніби та щойно сказала щось нечувано нахабне.
— Он як, значить? — її голос став крижаним. — Для тебе ця дитина важливіша за матір твого чоловіка? Типова невістка. Я завжди казала Андрієві, що ти не для нашої родини.
— Софія — не «ця дитина», — різко відповіла Марія, відчуваючи, як у неї палають щоки. — Вона, між іншим, ваша онука.
— Онука? — свекруха неприємно засміялася, і в тому сміхові не було ані краплі тепла. — Та ти на неї подивися. Що в ній від нашої сім’ї? Нічого. Ні від Андрія, ні від мене. Цікаво, де ти її нагуляла?
Марія завмерла. На мить їй здалося, що вона неправильно почула. Наче в кімнаті раптом стало холодніше, а всі звуки відійшли кудись убік.
— Що ви зараз сказали? — перепитала вона тихо, майже пошепки.
— Те, що ти й почула, — Оксана Ігорівна зверхньо підняла підборіддя. — Я не сліпа. Мій син, може, і не бачить очевидного, але в нашому роду всі темноволосі. А твоя Софія — руда. І очі не наші. І вдача не наша. Усі ці істерики, капризи, вередування…
— У моєї бабусі було руде волосся, — крізь зуби вимовила Марія. — А характер у Софії — точнісінько як в Андрія в дитинстві. Просто ви, мабуть, погано пам’ятаєте, яким був ваш син, бо надто рідко займалися ним по-справжньому.
Обличчя Оксани Ігорівни зблідло від люті.
— Як ти смієш так зі мною розмовляти! — прошипіла вона. — Я все життя виховувала Андрія, як могла! А ти… Ти звичайна мисливиця за грошима. Обкрутила мого сина, підсунула йому чужу дитину й думала, що я мовчатиму? Гадаєш, я не знаю, як ти на роботі задивляєшся на свого начальника? Усі ви однакові!
Марія навіть відступила на крок, вражена абсурдністю цих слів.
— Ви при своєму розумі? Чи серіалів надивилися? — вона дивилася на свекруху з неприхованим здивуванням. — Моя начальниця — жінка. І їй шістдесят років.
— Не бреши мені! — голос Оксани Ігорівни злетів вище. — Я про тебе все дізналася. Андрій надто добрий, надто довірливий, але я-то знаю, які ви, міські дівиці.
Саме цієї миті в передпокої грюкнули вхідні двері.
— Я вдома! — почувся голос Андрія. — Де мої найулюбленіші…
Він не договорив. Зупинився на порозі, побачивши Марію з палаючими очима й свою матір, яка стояла навпроти неї, мов перед боєм.
— Що тут відбувається? — Андрій стривожено переводив погляд з дружини на матір і назад.
— Синочку! — Оксана Ігорівна вмить змінила тон, наче перед ним стояла зовсім інша людина. Вона кинулася до нього й схопила за руку. — Як добре, що ти повернувся! Твоя дружина… Вона зовсім втратила голову. Виганяє мене, принижує, ображає!
— Що? — Андрій розгублено подивився на Марію. — Маріє, про що мама говорить?
— Твоя мати повідомила мені, що ти нібито дозволив їй переїхати до нас назавжди, — сухо сказала Марія. — До того ж вона вирішила зайняти кімнату Софії, а нашу доньку переселити у вітальню. І це після того, як назвала її… — Марія осіклася, не бажаючи повторювати брудні слова свекрухи вголос.
Андрій повільно повернувся до матері.
— Мамо, це правда?
— Звісно, ні! — обурено вигукнула Оксана Ігорівна. — Я лише запропонувала пожити у вас трохи, допомогти з дитиною. А вона зчинила сварку! Кричала на мене, погрожувала!
— Вона бреше, — твердо промовила Марія. — І ще вона сказала, що Софія — не твоя донька. Що я… народила її від когось іншого.
З обличчя Андрія миттю зійшла кров. Він повільно, дуже повільно повернув голову до Оксани Ігорівни.
— Мамо, ти справді таке сказала?
— Синку, вона тебе заплутує, вона тобою маніпулює! — заголосила свекруха, притискаючи долоню до грудей. — Я просто зауважила, що дівчинка не дуже схожа на нашу родину, а вона відразу кинулася на мене з криком!
— Я ніколи не кричу при Софії, — відрізала Марія. — На відміну від вас, я думаю про дитину.
Андрій виглядав так, ніби ґрунт під його ногами раптом провалився. Він відкрив рота, намагаючись щось сказати, але саме тоді зі спальні долинув тихий дитячий плач. Софія прокинулася.
— Я піду до неї, — Марія рушила до дверей, але на порозі обернулася.
Андрій глянув на неї запитально, і вона, не підвищуючи голосу, сказала:
— Якщо до ранку твоя мати не залишить мою квартиру, любий, то ви разом із нею шукатимете собі нове житло.
Її слова зависли в повітрі, гострі й холодні, мов скло. Андрій дивився вслід дружині з відкритим ротом, не в змозі одразу усвідомити, що почув.
— Бачиш, яка вона? — миттю зашепотіла Оксана Ігорівна, знову хапаючи сина за руку. — Я ж казала тобі, що вона тебе не любить. Варто чомусь піти не так, як їй хочеться, — і вона одразу тебе кидає. А ми з тобою завжди були разом, доки не з’явилася вона.
Андрій повільно вивільнив руку. Його погляд змінився — став чужим, холодним, настороженим.
— Мамо, я хочу почути правду. Негайно. Що саме ти сказала про Софію?
— Та нічого особливого… — Оксана Ігорівна спробувала вдати невинне здивування. — Просто зауважила, що дівчинка не надто схожа на тебе.
— На тебе! — різко докинула Оксана Ігорівна, ніби це мало все пояснити. — Що тут такого? Будь-яка людина могла б це помітити. А твоя дружина відразу здійняла галас — отже, сама відчуває, що не все чисто.
Андрій мовчки пройшов до вітальні й важко опустився на диван. Йому здавалося, ніби він раптом опинився посеред замінованого поля: один необережний рух — і все, що він любив, розлетиться на уламки.
— Мамо, вислухай мене, — заговорив він повільно, стримуючи голос і добираючи кожне слово. — Я тебе люблю. Справді люблю. Але Марія — моя дружина. Софія — моя донька. І я не дозволю нікому, навіть тобі, лізти в мою сім’ю й руйнувати її.
— Та я нічого не руйную! — обурено вигукнула Оксана Ігорівна. — Навпаки, хочу бути поруч із вами. Допомагати, підтримувати, бути частиною вашого життя. Хіба це злочин?
Андрій подивився на неї прямо.
— Тоді поясни мені, навіщо ти сказала Марії, що я нібито погодився на твій переїзд? Ми з тобою ніколи такого не обговорювали.
Оксана Ігорівна на мить розгубилася. Її погляд заметушився по кімнаті, наче шукав, за що зачепитися.
— Ну… не те щоб прямо обговорювали, — пробурмотіла вона. — Але ж ти сам не раз казав, що сумуєш, що хотів би бачити мене частіше…
— Частіше бачити — це приїжджати в гості, мамо, — твердо уточнив Андрій. — А не оселятися в нашій квартирі. Це зовсім різні речі.
Саме в цю мить із кімнати вийшла Марія. На руках вона тримала сонну Софію, яка ще терла кулачком очі. Побачивши батька, дівчинка одразу оживилася й простягнула до нього рученята.
— Тату! Таточку, ти прийшов!
Андрій підхопив доньку, притиснув до себе її тепле маленьке тіло. Софія вмостила голову йому на плечі, довірливо зітхнула — і в цю секунду подібність між ними стала такою очевидною, що її неможливо було не помітити. Та сама лінія носа, схожий розріз очей, навіть сердите зведення брів, коли вона була невдоволена, повторювало його власну міміку.
— Як ти можеш дивитися на неї й казати, що вона не моя? — тихо, майже пошепки спитав Андрій у матері.
Оксана Ігорівна стиснула губи.
— Волосся в неї не твоє. І вдача теж.
— Волосся — у Маріїну бабусю, — спокійно відповів він. — А характер у неї наш спільний. Хоча впертість, між іншим, точно від мене.
Він обережно поставив Софію на підлогу й легенько повернув її до дитячої.
— Сонечко, піди поки пограйся в себе, добре? Татові треба поговорити з бабусею.
Дівчинка слухняно побігла до кімнати. Коли двері за нею прочинилися й у квартирі знову стало тихіше, Андрій повернувся до матері. Його обличчя вже не було розгубленим — у ньому з’явилася твердість.
— Мамо, я не перестав тебе любити. Але те, що ти сьогодні влаштувала, — це вже межа. Ти не просто сказала зайве. Ти намагаєшся посварити мене з дружиною, посіяти сумнів щодо моєї дитини. Ти б’єш по тому, що для мене найважливіше. І я не можу зрозуміти, навіщо ти це робиш.
— Нічого я не намагаюся! — знову спалахнула Оксана Ігорівна. — Я всього лише хочу бути ближче до власного сина. А твоя Марія з першого дня мене терпіти не може. Вона налаштовує тебе проти рідної матері!
Андрій похитав головою.
— Марія жодного разу не сказала про тебе поганого слова. Навіть тоді, коли ти сипала на її адресу докорами й натяками. Вона мовчала, бо поважала тебе як мою маму. А ти…
Він не закінчив. Та й не потрібно було. Оксана Ігорівна побачила в його очах таке розчарування, що воно вдарило болючіше за будь-яку різку фразу.
Після паузи Андрій промовив:
— Думаю, тобі краще поїхати. Сьогодні. Я викличу таксі до вокзалу й куплю тобі квиток. Уранці вже будеш удома.
— Ти мене виганяєш? — у голосі Оксани Ігорівни прозвучала щира образа, перемішана з недовірою.
Андрій повільно вдихнув, ніби це рішення далося йому нелегко, але відступати він не збирався.
— Марія — моя дружина. Софія — моя донька. І я нікому не дозволю їх принижувати, ображати чи брехати про них. Навіть тобі, мамо.
Він пішов до дитячої, де Оксана Ігорівна вже встигла розкласти частину своїх речей, і почав складати їх назад у валізу.
— Що ти собі дозволяєш?! — скрикнула вона, кинувшись за ним.
— Допомагаю тобі зібратися, — рівно відповів Андрій. — Машина буде за пів години.
Коли до Оксани Ігорівни нарешті дійшло, що син не просто погрожує, а справді наполягає на своєму, її маска скривдженої матері миттєво злетіла. Замість удаваної безпорадності в її голосі з’явилася відверта злість.
— Та як ти смієш, Андрію?! — вибухнула вона. — Вона тебе обкрутила, зачарувала, підсунула тобі чужу дитину, а ти й радий вірити! Дурень! Усі чоловіки однакові — думаєте не головою!
Андрій не відповів. Він мовчки застібнув валізу, потім другу сумку, виніс усе у передпокій. Коли під під’їздом зупинилося таксі, він сам спустив речі, відчинив матері дверцята й допоміг сісти. Хотів передати гроші на дорогу й квиток, але Оксана Ігорівна демонстративно відвернулася, наче його поруч не існувало.
— Мамо, — звернувся він тихо, проте твердо. — Коли будеш готова попросити вибачення в моєї дружини й прийняти мою доньку, зателефонуй. До того часу в наш дім ти більше не приїжджатимеш.
Таксі рушило й повільно виїхало з двору. Андрій ще кілька секунд стояв на місці, дивлячись услід машині, а потім повернувся до квартири.
Марія сиділа на кухні. Перед нею стояла чашка давно охололого чаю, яку вона стискала обома руками, ніби та могла втримати її від остаточного зриву.
— Вона поїхала, — сказав Андрій, сідаючи поруч. — Я ніколи не думав, що мама здатна на таке.
Марія підвела на нього втомлений погляд.
— А ти чого очікував? Я ж намагалася тобі пояснити, яка вона буває. Навіть після всього, що вона наговорила, ти все одно хотів вірити, що вона просто хвилюється.
— Знаю, — тихо визнав він. — Але зрозумій і мене: вона моя мати. Мені важко було прийняти, що вона може поводитися так жорстоко. Та все одно…
Він узяв Маріїну руку у свою й ледь усміхнувся.
— Ви з Софією — моє життя. І єдине, про що я зараз шкодую, — що не побачив її справжнього обличчя раніше.
Вони ще трохи сиділи мовчки. Напруга поступово відступала, залишаючи після себе втому й гіркий осад. Потім обоє підвелися й пішли до доньки.
Софія, не розуміючи всієї дорослої драми, радісно підбігла до них із аркушем у руках. На папері були намальовані три фігурки, які трималися за руки: мама, тато і маленька дівчинка між ними.