Вранці крізь сон почув материн голос. Вона розповідала батькові, що вчора ввечері до лiкарні привезли дівчину, побuту, ледь жuву. – Та тихіше ти, не кpичи, хай Сашко не чує. Він за тою Іванкою місця не знаходить,– прошепотів батько

Було вже далеко за північ, а Сашко іще стояв у дворі і, задравши голову, дивився на зірки, що мерехтіли в темному небі. Місяць тому на день народження Іванни, коханої дівчини, він назвав одну зірку її ім’ям. І тепер стояв, очікуючи, коли вона визирне на небосхилі. А зірочка, як справжня дівчина, немов знаючи, що хлопець на неї очікує, не поспішала показатися йому. Сашко хоче побачити “Іванну” і ніяк не може. Немовби і ясно, але зірка все ніяк не з’являється. “Така ж примхлива, як і та, чиє ім’я носить”, – подумав хлопець і зіщулився від нічної прохолоди.

Сашко згадав, як рік тому він пoзнайомився із дівчиною. Він сидів на лавочці у міському сквері і, закривши очі, насолоджувався теплим літнім вечором. Раптом почув, що до нього хтось говорить. Ліниво відкривши повіки, побачив дівча, яке пропонувало йому купити якусь книгу:

– Ось чудова кулінарна книга. Сторінки – глянець, тверда палітурка… – щебетала дівчина завчені шаблонні фрази. Але Сашко нічого не чув. Він втратив відчуття часу і простору.

– …Молодий чоловіче! – дівча тіпало Сашка за плече, виводячи його із задуми

– А? Що? – Сашко не міг зрозуміти, що відбувається.

– Ну, вас щось зацікавило? – дівчина присіла навпочіпки, сперлася руками на купу виставлених напоказ книг і з надією заглядала в його очі.

– Скільки?

– Всього-то двісті гривень …

– Скільки? – вже з іншою інтонацією поволі говорив Сашко.

– А ви даремно іронізуєте. У книжковому ви таку і за триста не візьмете! Гляньте – яка палітурка, глянцеві сторінки. До того ж тут є рецепти, зібрані з усіх куточків світу…– дівчина гортала кольорові сторінки. – Мені здалося, що саме вона вас зацікавила? Хіба ні?.. – Вона зворушливо закусила нижню губу. На щічках з’явилися симпатичні ямки. Сашко неспішно дістав із кишені гаманець і простягнув дівчині двохсотку:

– Куплю за умови, що ми з вами іще зустрінемось. Як, до речі, вас звати?

– Іванна. А я, між іншим, уже казала…

– Вибачте, не почув, – знітився хлопець.

Наступного дня вони зустрілись знову. Їхні зустрічі тривали цілий рік. І ось тиждень тому Іванна, нічого не сказавши, кудись щезла, залишивши по собі лише зірку, дуже схожу на себе. Така ж руда і непередбачувана.

Її телефон не відповідав, на квартирі хазяйка теж нічого певного не могла сказати. Сашко ніяк не міг повірити, що його дівчина, яка всі таємниці за рік йому порозказувала, могла десь повіятись, не попередивши його. Але минув уже тиждень, від Іванки – ні слуху, ні духу, а він тут на зірки дивиться. Треба діяти!

… Вранці крізь сон почув материн голос. Вона розповідала батькові, що вчора ввечері до лiкарні привезли дівчину, побuту, ледь жuву.

– Та тихіше ти, не кpичи, хай Сашко не чує. Він за тою Іванкою місця не знаходить, – прошепотів батько.

А Сашко вже стояв на порозі.

– Та ні, синку, – то не вона, – сказала мати. – Хіба б я її не впізнала?

Сашко стрімголов біг до лiкарні. На автовокзалі зустрів свою Іванку. Вона була жива й здоpова.

– Ти мене зустрічаєш? Як ти знав, що приїду саме сьогодні? Вибач, я не попередила, їздила до баби на Чернігівщину. Думала на день, а вийшло на тиждень.

– А телефон? Чому ти весь час поза зоною? Я тут мало не пропав, так замyчився, – кричав Сашко, аж люди зглядались.

– Телефон? У мене його вкрали. Ще перед тим, як їхала. Я соромилась тобі сказати, це ж твій подарунок. Думала, знайдеться…

– Ну ти… Справжня Зірка.

За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Артем Полтавець.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.