– Стефко, та ти в селі живеш! В тебе тих курей – не злічити, і яєць має бути багато. Це ж логічно, хіба ні? Невже тобі рідній сестрі шкода дати три десятка на Великдень? Я ж планувала в кошичок своє, домашнє яйце покласти, а не куплене, де жовток аж синій. Я ж не прошу тебе полядвиці кусок мені дати, а звичайнісіньке яйце, – наголосила я сестрі.

– Стефко, та ти в селі живеш! В тебе тих курей – не злічити, і яєць має бути багато. Це ж логічно, хіба ні? Невже тобі рідній сестрі шкода дати три десятка на Великдень? Я ж планувала в кошичок своє, домашнє яйце покласти, а не куплене, де жовток аж синій. Я ж не прошу тебе полядвиці кусок мені дати, а звичайнісіньке яйце, – наголосила я сестрі.

Але ні, вона така гонорова господиня, що спасу нема.

– В мене троє дітей, в яких свої сім’ї, а також свати, які мені багато по господарству, особливо влітку, допомагають. А не раз сват і корм мені привозив. Так вони в мене заслужили. Я їх кинути на свята не можу. То ж – вибачай, сестро. Може десь собі купиш домашніх, бо моїх курей на всіх не вистачить.

Я така ображена на Стефу. Розумієте, рідній сестрі пошкодувала тих яєць на Великдень.

Я стояла на подвір’ї біля Стефиного будинку, а в голові крутилися її слова. Ну як це – рідна сестра, а яєць пошкодувала? Та ще й на Великдень, коли всі стараються, щоб на столі було все своє, рідне, домашнє. Я ж не просила в неї нічого надзвичайного – лише кілька десятків яєць для кошичка, щоб освятити, щоб дітям показати, що в нас традиції живі. А вона – ні, і все. Мовляв, свати важливіші.

– Стефо, – кажу я, намагаючись не показати образи, – невже я тобі не рідна? Ми ж із тобою з одного гнізда, як ті курчата. Хіба я колись тобі в чомусь відмовила?

Вона зупинилася біля клітки з курми, тримаючи в руках миску з зерном. Подивилася на мене, зітхнула.

– Олено, не роби з цього велике це-бе, – відповідає спокійно, але я чую в її голосі напругу. – Ти ж знаєш, як воно в селі. Яйця – це не просто яйця. Це праця. Кури хворіють, корм дорожчає, а я сама все тягну. Дітям своїм даю, бо вони мені допомагають. Сватам – бо вони безвідмовні. А тобі… Ну, ти ж у місті, ти можеш купити.

– Купити? – перепитую я, і в середині аж защеміло. – Та хіба куплене зрівняється з твоїм? Ти ж сама казала, що твої кури – золоті, що яйця в них пахнуть дитинством нашим. А тепер що – мені до магазину йти?

Стефа відвернулася, сипнула зерно курям і мовчить. Я бачу, як у неї плечі напружилися, але вона не сперечається. Мабуть, і сама розуміє, що мені прикро, але вперта – не визнає.

Я пішла з її подвір’я, тримаючи в руках лише образу. Дорогою додому думала: невже це так важко – поділитися? Невже я для неї менш важлива, ніж свати, які корм привозять? У місті, звісно, яєць повно, але ж це не те. Хотілося, щоб у кошичку було щось від рідної душі, від сестри, з якою ми ділили все життя – і радість, і біду.

Вдома я розповіла про все чоловікові. Він, як завжди, спокійний, тільки плечима знизав.

– Олено, не бери в голову, – каже. – Може, у Стефи справді скрута. Ти ж не знаєш, як там у неї з господарством. Може, вона не зі зла.

– Не зі зла? – обурилася я. – Вона ж могла хоч слово тепле сказати, пояснити по-людськи. А то – купи собі, і все. Як чужій.

Чоловік усміхнувся, налив мені чаю.

– Ти ж знаєш Стефу, – говорить. – Вона господиня до мозку кісток. Для неї кожне яйце – як скарб. Може, вона просто не вміє інакше.

Я задумалася. Може, він і правий? Може, я занадто близько до серця все взяла? Але ж образи не відпускають. Великдень наближається, а в мене в голові – лише той діалог із сестрою. Хотілося б зібрати кошичок, як у дитинстві, коли ми з мамою і Стефою разом усе готували. Тоді ніхто нікому нічого не шкодував.

Наступного дня я пішла на ринок. Думала, може, справді куплю яєць, раз сестра не дала. Але там – усе якесь не таке. Одні яйця дрібні, інші – з тріщинами, а ті, що гарні, коштують, як пів моєї пенсії. Продавчиня, тітка років шістдесяти, побачила, що я сумую, і питає:

– Чого, доню, така задумана? Яйця на свято шукаєш?

– Та шукаю, – кажу. – Хотіла домашніх, від сестри, але вона не дала. Сказала, що сватам важливіше.

Тітка засміялася, аж очі заіскрилися.

– Ой, знаю я таких сестер, – говорить. – У мене своя тоже така була. Все рахувала, кому що дати. А потім ми поговорили по душах, і виявилося, що вона просто боялася, що не вистачить на всіх. Може, і твоя сестра така?

Я задумалася. Може, тітка права? Може, Стефа не зі зла, а просто в неї свої турботи? Але ж чому вона не сказала цього прямо? Чому не пояснила, як є?

Повернулася я додому без яєць, але з думками, що треба ще раз із сестрою поговорити. Набрала її номер, але вона не взяла слухавку. Мабуть, порається по господарству, як завжди. Написала їй повідомлення: “Стефо, давай поговоримо. Мені прикро, але я хочу зрозуміти”. Відповіді поки нема.

Великдень уже за кілька днів, а я досі не знаю, як бути. Купувати яйця на ринку? Чи чекати, поки сестра відгукнеться? А може, поїхати до неї ще раз і поговорити віч-на-віч? Я розумію, що в кожного свої турботи, але ж сім’я – це сім’я. Хіба не для того ми рідні, щоб ділитися – і яйцями, і теплом, і розумінням?

А що б ви зробили на моєму місці? Як би ви помирилися з сестрою, щоб і свято було, і образа не гризла?

Автор – Карамелька

Поділись з друзями...