Мама зникла в ті роки, коли ще не було пошуково-рятувальних загонів, і тоді її шукали всім селом. Була весна, сніг ще не зійшов, і було незрозуміло, навіщо вона туди пішла. Нам з татом вона сказала, що хоче перевірити, чи не пішов березовий сік, хоча й так було ясно, що ще ні. Коли вона не повернулася до вечора, тато стривожився і пішов спершу до сусідок, а потім — у ліс. Наступного дня вже всім селом прочісували той ліс, але жодних слідів мами не знайшли. Потім подейкували, що її загриз голодний ведмідь, який прокинувся, але я ніколи в це не вірила.
Тата я завжди любила більше. Зараз я думаю, що це була якась доля, ніби вона мене готувала до того, що в дев’ять років я залишусь без мами. Вона була різка і сувора, тримала мене в їжакових рукавицях, як то кажуть. За тиждень до її зникнення, наприклад, мені добряче дісталося: у школі мали робити щеплення, а я страшенно боялася уколів — аж до непритомності — тож просто втекла, навіть не попросилася у вчительки. Вона подзвонила до нас додому після обіду, і слухавку взяла мама. За її обличчям я вже зрозуміла, що справи кепські, і коли вона закінчила розмову, я вже прошмигнула в кімнату і сіла за уроки, як зразкова учениця.
— Ти чому зі щеплення втекла? — закричала мама так, що я аж підскочила.
Не в змозі вимовити й слова, я уткнулася в зошит, а мама насварила мене так, ніби я щонайменше зрадила батьківщину. Великі сльози, падаючи на щойно виведені охайні букви «домашнє завдання», одразу розтеклися фіолетовими плямами. Мама цього навіть не помітила, простягнула мені светр і рейтузи і сказала:
— Одягайся, лікар ще не поїхав, доведеться йти в медпункт.
Медпункт був на околиці села, біля самого лісу. Там працювала добра фельдшерка тьотя Ріта, але щеплення приїхали ставити з району — я їх бачила в шкільному коридорі: високий лікар у білому халаті й симпатична медсестра з валізкою, на якій яскраво виділявся червоний хрест.
Заливаючись сльозами, я натягла одяг і попленталася за мамою. Дорогою вона продовжувала мене сварити, а я — плакати, від образи й страху. У медпункті, звісно ж, я влаштувала істерику, кричала, що боюся, а лікар мене заспокоював і обіцяв дати цукерку. Укол був не дуже болючий, але я все одно знепритомніла.
Уколів я боюся й досі, хоча мені їх зробили чимало, особливо під час вагітності. Але все одно, коли чую запах спирту й бачу тонку голку, в мене паморочиться в голові. А от моя донька зовсім не боїться цього, і тато сміється, що мені її підсунули в пологовому будинку. Тато живе з нами, я ледве вмовила його переїхати до міста. Він так і не одружився вдруге — спочатку виховував мене, а тепер от займається онукою, завдяки чому я змогла вийти на роботу.
Було задушливо й гамірно, ми тулилися в тісному коридорі, чекаючи своєї черги. Я в сотий раз питала себе — ну навіщо я на це погодилася?! Але особливого вибору в мене не було, в експедицію без щеплень не брали, а я туди дуже хотіла. До того часу, як підійшла моя черга, від страху й задухи я вже була майже без тями. У кабінеті було двоє — лікар у стильних прямокутних окулярах, що нависали над маскою, і молоденька медсестра. Поки він заносив мене в журнал і міряв температуру, я ще якось трималась, але потім… Одним словом, я таки знепритомніла, що з соромом усвідомила, отямившись на кушетці. Поруч сидів лікар і водив ватку з різким запахом нашатирю під моїм носом.
— Ну знаєте, — сказав він, — не можна мене так лякати, не в тому я вже віці.
Я слабо усміхнулась і промовила:
— Вибачте, ви тут ні до чого. Просто я уколів боюся.
Він недовірливо похитав головою:
— Я, звісно, з таким стикався, але щоб у непритомність… Ви, бува, не при надії?
— Ой, ні, мені зараз не можна, — злякалася я, а він розсміявся.
— А взагалі, дівчино, ви мені нагадали найсуперечливішу історію мого життя… Я ж так і зустрів свою дружину.
— Вона теж боялася уколів?
— Та ні… Її донька боялася, уявляєте, навіть з уроків утекла… Я тоді молодий був, щойно після інтернатури, мене направили в районну лікарню. І от приїхали ми до одного села, в школу.
Мені хотілося щось у нього спитати, наприклад, яке то було село чи який рік, але язик чомусь прилип до піднебіння.
— А в ті часи, знаєте, все суворо було, — продовжував він. — Довелося викликати дівчинку окремо до медпункту, через це ми затрималися, і добра фельдшерка навіть повела нас до себе додому пообідати. І ось приводить мама ту втікачку, а мама ця… Ми лише глянули один на одного, і, здається, навіть повітря заіскрилося. Загалом, це було кохання з першого погляду. А наступного дня я взяв у приятеля машину і поїхав до неї. І так їздив тиждень, поки не вмовив її поїхати зі мною.
— А як же дівчинка?
Мій голос прозвучав якось глухо і чужо.
Він зітхнув.
— Розумію, моя провина. Зараз би я так не вчинив, але тоді… Молодість часто штовхає нас на помилки. Вона залишила свою дівчинку, не знайшла в собі сили позбавити чоловіка всього одразу. Та й, за її словами, дівчинка все одно більше любила батька, — він уважно подивився на мене, і я злякалася, що він мене впізнав, не міг не впізнати, я ж була дуже схожа на маму.
Але він сказав:
— Щось ви бліденька. Точно не при надії? Вам би чаю солодкого.
Я насилу сіла й прошепотіла:
— Піду в їдальню. Не снідала сьогодні.
Він кивнув. Медсестра вже двічі його кликала — черга тиснула, не розуміючи, чому ми так затримались. Він підвівся й пішов, а я… Я хотіла поставити стільки запитань, але розуміла, що можу встигнути тільки одне.
— Ви досі разом? — видихнула я.
Він озирнувся. Його обличчя осяяла світла усмішка.
— Так. Тож мені неймовірно пощастило тоді з тією дівчинкою.
Наче уві сні я пройшла до їдальні. Так і не змогла вирішити, що це було — простий збіг чи доленосна зустріч, покликана відкрити мені очі на минуле. Я пила солодкий чай зі склянки, але зовсім не відчувала його смаку.