Вода з крана ледь текла — рудувата, з неприємним запахом. Люда підставила чайник. За вікном швидко темнішало, квітневий вечір лягав на місто раніше звичного. Вона дивилась, як повільно наповнюється чайник, і думала: «Вісімнадцять років. Вісімнадцять років я п’ю цю смердючу воду — хоч би хтось фільтр поставив».
— Людо, ти де поділась? — голос свекрухи з кімнати. — Мені чай коли?
«Коли вода закипить», — хотіла відповісти Люда, але промовчала. Не було сил навіть на слова. День на роботі був шалений, в очах рябіло від цифр.
Чайник клацнув. Вона заварила дві кружки — собі та свекрусі. Ніна Петрівна любила чай з бергамотом, тож Люда і купила такий минулої зарплати — хоч і коштував у півтора раза дорожче звичайного.
— Ось, — поставила вона чашку на столик біля дивану, де напівлежачи в’язала свекруха.
— Ой, не можу я цю бурду пити, — Ніна Петрівна скривилась. — Суцільна хімія.
Люда зітхнула. Якщо не «хімія», то «вода» або «ліки» — свекрусі ніколи нічого не подобалось.
З вулиці почулися кроки. Син. Ключ у замку провернув різко — значить, знову не в дусі.
— Денисе, вечерятимеш? — виглянула Люда у передпокій.
Син скинув кросівки, не розв’язуючи шнурівки. П’ятнадцять років, а руки вже більші, ніж у батька. І очі — точнісінько як у Віталика: ті ж сірі, вперті, тільки погляд спідлоба.
— Не хочу, — пробурмотів він, проходячи повз на кухню. Відкрив холодильник, дістав ковбасу, відкусив просто від батона.
— Гарячого хоча б з’їж, — Люда прибрала чайник. — Я борщ варила.
— У тебе постійно ці борщі… Надоїло. Не буду!
Денис пішов у свою кімнату, не зачинивши холодильника.
Так і минав вечір: між холодильником і кімнатами, між «надоїло» і «вічно», між втомою і роздратуванням.
Задзвонив телефон. Чоловік.
«Я затримаюсь. Не чекай».
Люда заплющила очі. Втретє за тиждень.
Уночі вона лежала без сну, втупившись у стелю. Денис давно спав. Свекруха теж. А Віталик так і не прийшов. Може, з друзями. А може, з Ларисою — тією самою працівницею з автосервісу, яка весь час дзвонить «по роботі». Люда не питала. Просто не було сили.
Друга ночі. Люда сидить у ванні на килимку, затиснувши рота долонею, щоб не розбудити домашніх своїм плачем. Шум води заглушує схлипування — старий трюк, відпрацьований роками.
«Тридцять дев’ять, Люда. Що ти тут, як школярка, ревеш?»
За стіною вже на дивані хропе Віталик — безтурботно, зі свистом. А поряд із ним на їхньому подружньому ліжку — його мати. «Щоб мені було зручніше», — пояснювала Ніна Петрівна два роки тому, коли переїхала до них після перелому. І залишилась. Видно, назавжди.
Люда спить у кімнаті сина, на розкладачці. Денису п’ятнадцять, він бурчить, що мама займає його простір, але терпить. Він єдиний, хто ще терпить її у цій квартирі.
На роботі Петро Сергійович викликав її після обіду. Люда йшла коридором, подумки перебираючи всі можливі помилки у звітах. Останній місяць вона працювала, як у тумані — недосип, нескінченні докори свекрухи, мовчання чоловіка.
Керівник сидів біля вікна, постукуючи ручкою по столу.
— Людо, — він ніколи не називав її по батькові, хоча інших співробітників величав повністю, — сідай.
Вона сіла на краєчок стільця, стискаючи у руках щоденник.
— Я переглянув твої розрахунки по податкових відрахуваннях, — Петро Сергійович поправив окуляри на переніссі. — Ти знайшла помилку в документах. Серйозну.
Люда з нерозумінням дивилась на нього. Яка помилка? Вона просто сиділа ночами, звіряючи цифри, аби не думати про дім, чоловіка, життя.
— Якби не ти, нам би виписали штраф. Двісті тисяч.
Він дістав з шухляди конверт.
— Премія. Шістдесят тисяч чистими. Заслужено.
Вона взяла конверт, не вірячи власним очам.
— З’їдь кудись, — несподівано м’яко сказав начальник. — Відпочинь. У тебе відпустка вже давно не використана.
Люда заніміла від того, що відбувалося.
У метро Люда притискала сумку до грудей. Конверт грів долоню крізь тканину. Шістдесят тисяч. Здається, вперше за останні роки Бог її почув.
Виходячи з метро, вона зазвичай повертала ліворуч — там був супермаркет, де продукти дешевші. Але сьогодні чомусь пішла праворуч. Сама не зрозуміла чому.
На розі, в маленькому офісі з вицвілою вивіскою «Подорожуй з нами», вона стояла хвилин п’ять, просто дивлячись на фотографії моря у вітрині. Синє, безкрає, зовсім не схоже на сірий квітневий день.
Вона зайшла.
Всередині пахло кавою і якимись квітами. Дівчина за столом підвела голову від комп’ютера.
— Добрий день, — усміхнулася вона. — Чим можу допомогти?
— Я просто подивитися, — Люда почувалась недоречно, ніби не мала права тут бути.
— Присідайте, — дівчина показала на стілець. — Вас цікавлять якісь конкретні напрямки?
Люда мовчала, м’яла в руці ремінець сумки.
— Море, — раптом сказала вона. — Мені потрібно до моря. Одній.
Вони обговорювали варіанти. Люда не розрізняла назв, вони зливалися в одне — «море».
— П’ятдесят дві тисячі за тиждень, — підсумувала дівчина. — Море зовсім поруч. Одномісний номер, сніданки включені.
Люда торкнулася сумки, де лежав конверт. Майже все. Не залишиться ні на подарунок Денисові, ні на ліки свекрусі, ні на новий костюм Віталику.
— Коли можна їхати?
— Є місця через два тижні.
Люда уявила: синє небо, синє море, вона одна йде берегом. Ніхто не питає «де чай?», ніхто не бурчить «набридло», ніхто не надсилає повідомлення «не чекай».
— Я беру, — вона дістала конверт.
Путівку Люда сховала під стопкою постільної білизни в шафі. Два тижні ходила, як уві сні. Готувала, прала, працювала, усміхалась. Усередині росло й міцніло дивне відчуття — чи то радість, чи то страх. Вона ніколи раніше не робила нічого подібного.
Їй здавалося, що рідні помічають зміни в ній, але ніхто не сказав ні слова. Свекруха так само вимагала й скаржилася на здоров’я, Денис так само замикався в кімнаті, Віталик так само затримувався на роботі.
За три дні до від’їзду Люда збирала речі, поки всі спали. Серце калатало від страху і якогось дитячого захвату. Дістала старий купальник, куплений ще до народження Дениса, дві сукні, штани. Босоніжки, потріскані на згинах, але ще цілі. Провела по них пальцями — колись у них вона танцювала з Віталиком на весіллі подруги. Тоді він шепотів, що вона найкрасивіша. Ох!!! Коли це було?
У шафі знайшла запечатаний тюбик сонцезахисного крему, купленого три роки тому для не здійсненої поїздки. Тоді свекрусі раптово стало «погано з серцем», і гроші на відпустку пішли на обстеження в дорогу клініку. Які потім показали, що серце у Ніни Петрівни здоровіше, ніж у лікаря.
На кухні щось дзенькнуло. Люда здригнулася всім тілом. Хто не спить о другій ночі?
— Що ти робиш?
Віталик стояв у дверях, сонний, розкуйовджений, із кухлем в руці. В його очах читалося підозра.
— Збираю речі, — відповіла вона, вирішивши не брехати.
— Куди?
Вони дивилися одне на одного в напівтемряві. Чужі, втомлені, втрачені за роки спільного життя.
— До моря, — вона раптом усміхнулася.
— Я їду до моря. Одна
.— В сенсі?
— Я отримала премію на роботі. І купила путівку.
Він витріщився на неї так, ніби вона заговорила незнайомою мовою.
— На роботі? Премію? І нічого не сказала?
— А треба було?— Ми ж сім’я! — його голос піднявся, але Люда жестом вказала на сплячих у будинку.
— Сім’я, — вона кивнула.
— І що?Віталик поставив кружку на тумбочку, підійшов ближче.
— Покажи путівку.
Вона дістала документи з-під білизни, простягнула йому. Віталик вчитувався, ворушачи губами.
— Ти витратила всі гроші? На себе?
У його голосі було стільки здивування, що Люда мимоволі всміхнулась.
— Так. Усе. На себе.
— А ми?
— А що ви? У тебе зарплата. У твоєї мами пенсія. У Дениса бутерброди в холодильнику. Впораєтесь тиждень.
Віталик раптом почервонів, щелепи заходили на вилицях. Його обличчя перекосило, шия наллялася від обурення.
— Ну ти й жаднюга, премію отримала й ані слова! — обурювався чоловік, трясучи папером перед її обличчям.
У грудях Люди обірвалася остання ниточка, остання надія, що він зрозуміє, поспівчуває. Вісімнадцять років разом, а він думає лише про гроші. Не про її втомлені очі, не про сивину на скронях — а про гроші.
— А ти в кого такий зухвалий? — її голос звучав напрочуд спокійно, ніби говорила інша жінка. — Не в маму свою, мою премію поділити надумав?
Віталик відкрив рота, закрив, знову відкрив.
— Ти… ти…
— Я, я, — Люда кивнула. — Я, яка вісімнадцять років варить тобі борщі, пере твої сорочки і слухає твою матір. Я, яка на відпустку збирала три роки, а потім віддала гроші на твою машину. Я, яка одна тягне цей дім, поки ти «затримуєшся» з Ларисою з автосервісу. Так, я. І я їду на море. Без тебе.
Він стояв, приголомшений її словами.
— Звідки ти знаєш про Ларису? — лише це й зміг промовити.
Люда розсміялася. І сама здивувалась своєму сміху — легкому, чистому, зовсім юному.
— Оце тебе хвилює? Справді? Не те, що дружина вперше в житті їде на море, а те, що вона знає про твої «затримки»?
З кімнати почувся шелест. У дверях стояла Ніна Петрівна в нічній сорочці.
— Що за крик? Людо, знову скандалиш?
— Мамо, уявляєш, — Віталик кинувся до неї, як дитина по захист, — вона премію отримала. І все спустила на путівку. Одна їде, на море!
Ніна Петрівна сплеснула руками:
— З глузду з’їхала? А я як же? А мої ліки?
— Ваші ліки, Ніно Петрівно, — Люда акуратно складала речі в сумку, — у тумбочці. Там, де були вчора й позавчора, коли ви самостійно дійшли до аптеки. А якщо щось закінчиться — у вас є пенсія. Або син допоможе.
— Безсовісна! — свекруха підвищила голос. — Я хвора жінка!
— Ви здоровіші за мене, — спокійно відповіла Люда. — У вас тиск сто двадцять на вісімдесят. А в мене — під двісті від такого життя.
— Мамо, що відбувається?
У дверях з’явився Денис — сонний, у піжамних штанях, з відбитком подушки на щоці.
— Твоя мати, — почав Віталик.
— Твоя мати, — одночасно з ним сказала Ніна Петрівна.
— Я їду на море, — перебила їх Люда, дивлячись прямо на сина. — Отримала премію на роботі й купила путівку. На одну людину. СОБІ. Через три дні. На тиждень.
Денис кліпнув, намагаючись остаточно прокинутись.
— На море? Ти?
— Уяви собі, — Люда усміхнулась. — Вперше в житті.
— Вона вкрала гроші в сім’ї! — обурився Віталик. — Мої гроші!
— Твої? — Люда підняла брову. — Це мої преміальні. За мою роботу. За мої звіти. За мої безсонні ночі.
— Ми ж сім’я! — Віталик перейшов на крик. — Усе має бути спільне!
— Та невже? — Люда повернулася до сина. — Денисе, а ти пам’ятаєш, ми на рибалку з татом їздили торік? А позаторік? А коли в нас востаннє була сімейна вечеря? А коли тато питав, що я хочу на день народження?
Син переводив погляд з матері на батька, явно не розуміючи, чого від нього чекають.
— Мої гроші, — жорстко сказала Люда, дивлячись на чоловіка, — завжди були нашими. А твої — тільки твоїми. І її, — вона кивнула на свекруху, — теж лише її. Я купую продукти, плачу за квартиру, купую одяг синові. А ти міняєш колеса на машині, ходиш у бар із друзями й купуєш метелики для побачень із Ларисою.
— Не смій! — Віталик поблід.
— Я їду, — Люда закрила сумку, — на море. Це не обговорюється. І я повернуся за тиждень. Можливо.
— Можливо? — перепитала свекруха.
— Можливо, — кивнула Люда. — Я ще не вирішила.
Вона повернулася до Дениса, і голос її мимоволі пом’якшав:
— Не хвилюйся. Я повернусь. І привезу тобі щось із моря. Мушлю. Або сушеного краба.
Син дивився на неї широко розплющеними очима.
Три дні до від’їзду стали справжнім випробуванням. У домі панувала така напружена тиша, що, здавалося, повітря дзвеніло. Віталик не розмовляв із нею, передаючи прохання через сина: «Скажи матері, хай знайде мої шкарпетки». Щовечора вмикав спортивний канал на повну гучність. А коли вона заходила, демонстративно відвертався.
Ніна Петрівна перевершила саму себе. Двічі «падала в непритомність», викликаючи швидку. Лікарі приїжджали, міряли тиск і розводили руками: «Жінко, у вас усе гаразд». Вона ридала, голосила так, що чув увесь під’їзд: «Покинута старенька… нікому не потрібна… рідний син не допоможе… невістка на курорти їде…»
Люда мовчки ковтала таблетки від головного болю й рахувала години до від’їзду.
Єдиним промінчиком світла був Денис. Син раптом змінився — ніби прокинувся після довгого сну.
Уранці в день від’їзду вона прокинулась раніше будильника. Перевірила сумку, пішла на кухню. Руки самі потяглися до плити — за звичкою зварити кашу для всіх, помити вчорашній посуд… Але вона зупинила себе. Ні. Сьогодні кава — тільки для себе.
Денис теж прокинувся й зайшов на кухню, коли вона допивала другу чашку.
— Мамо, тебе провести може хтось?
— Таксі замовила, — вона усміхнулась. — Тобі ж до школи треба.
Син переминався біля столу, то запихаючи руки в кишені, то витягуючи їх.
— Ти точно повернешся?
Люда кивнула.
— А там справді красиво?
— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Але я обов’язково тобі розповім. І фото привезу.
Він раптом міцно обійняв її, притиснувшись носом до плеча.
— Ти це… ну… купайся там.
Вона гладила його по голові, й у горлі стояв клубок від несподіваної ніжності.
У передпокої гримнули двері — Віталик повернувся з нічної зміни. Побачив дружину з сумкою, криво всміхнувся:
— То все-таки їдеш?
— Так, — вона не стала нічого пояснювати.
Він переминався на порозі, щось обмірковуючи.
— Люд, — нарешті видавив. — Ти ж могла й мене взяти. У мене теж спина болить, мені теж відпочити треба. А ти навіть не подумала.
— Це моя премія, Віталю, — вона підняла сумку. — За мою роботу. І моя відпустка. Перша за три роки. Хочу провести її сама.
Телефон пискнув. Таксі.
Вона обійняла сина. Дивно, як багато для неї значили ці хвилини тепла після стількох років порожнечі й самотності у власному домі.
Віталик стояв у передпокої, дивлячись з-під лоба.
Свекруха так і не вийшла попрощатися, тільки демонстративно застогнала зі своєї кімнати, коли Люда проходила повз.
— Людо, а вечерю як готувати? — крикнув услід Віталик. — Денис же голодний залишиться!
Вона озирнулась у дверях. Вісімнадцять років вона відповідала на це питання. Вісімнадцять років годувала, прала, прасувала, терпіла. Вісімнадцять років — чужа у всьому, крім обов’язків.
— Макарони зварити зможеш, — сказала вона. — Ти ж дорослий чоловік.
І зачинила за собою двері. Вперше в житті — просто зачинила, не вибачаючись і не пояснюючи.
Внизу чекало таксі. Водій байдуже кивнув і поклав її сумку в багажник. Звичайна втомлена жінка з потертою сумкою — кому б спало на думку, що для неї це не просто поїздка? Що це — повстання. Революція. Перший день нового життя.
Коли таксі від’їжджало від будинку, телефон пискнув. Повідомлення від Віталика: «Сподіваюсь, ти все-таки залишила список, що готувати. Я ж у цьому не тямлю. І взагалі, могла б наперед наготувати їжу на тиждень».
Вона глянула на екран — і вперше за довгі роки розсміялася вголос. Вона їде до моря. У неї попереду цілий тиждень свободи. А вони нехай самі розбираються зі сковорідками.
Телефон задзвонив. Знову Віталик. Вона натиснула «Відхилити» й вимкнула звук. До літака ще дві години, а вона хоче провести їх у тиші.