Серед ночі телефон різко задзвонив. Ганна здригнулася і, стримуючи тривогу, схопила трубку.
— Ганно Сергіївно? – пролунав незнайомий голос.
Розум кричав: «Скажи, що помилилися, поклади слухавку і лягай спати». Але губи проти волі видали:
— Так, я слухаю вас.
По спині пробіг холодок, а долоні миттєво вкрилися згодом.
— Ганно Сергіївно, вибачте за занепокоєння, по батькові ваше повністю не знаю. До нас до лікарні доставили Марію Петрівну Соколову, і вона просила передати вам про це.
У вухах задзвеніло. Марія Петрівна – свекруха Ганни, єдина близька людина, що залишилася після всіх втрат.
— Що сталося з нею? Де ж вона? Я їду негайно, – випалила Ганна.
– Заспокойтеся, будь ласка. Вона була в кардіології, був серцевий напад. Зараз пацієнтка у реанімації, до неї все одно не пустять. Проблема під контролем, стан тяжкий, але стабільний. Приїжджайте вранці або зателефонуйте за кілька годин. Все буде гаразд, не хвилюйтеся так.
Зв’язок обірвався, але Ганна ніяк не могла прийти до тями. Як таке можливе? Марія Петрівна завжди здавалася взірцем сили. Саме вона підтримувала Анну після загибелі Павла, хоча за логікою мало бути навпаки. І раптом – серце… Вона ніколи не скаржилася на здоров’я. Що ж могло спричинити такий напад?
Анна витерла сльози і рішуче підвелася з ліжка. Сон тепер точно не прийде. У лікарні, напевно, є черговий лікар, який зможе розповісти подробиці. Та й свекрусі може щось знадобитися вода, одяг.
Вона гарячково збиралася, згадуючи заміський будинок Марії Петрівни, де та проводила більшу частину року. Анна любила відвідувати її там. Ділянка завжди була у бездоганному стані — акуратні грядки, доглянуті клумби. Можна було зірвати щось прямо з куща, і це завжди виявлялося неймовірно смачним.
У приймальному спокої чергова медсестра невдоволено глянула на Ганну.
— Я чомусь була певна, що ви все одно приїдете. Я ж чітко сказала, що пацієнтка в реанімації і вас туди не пустять.
– А лікар? Чи можна поговорити з лікарем? — наполегливо повторила Ганна.
– Лікарі приймають днем.
Анна вперто опустилася на стілець.
— Я нікуди не піду, доки не поговорю з лікарем. До того ж їй може щось знадобитися.
Медсестра похитала головою:
— Їй зараз нічого не потрібне. Хіба що… Коли її привезли, вона в напівмавці все повторювала, що не полила томати, і вони загинуть. — Після паузи додала: — Зачекайте тут. Я запитаю лікаря, чи зможе він з вами поговорити.
Лікар прийшов, але інформації не дав. Медсестра вже все пояснила правильно. Поки що нічого не потрібно — ні сьогодні, ні завтра. За кілька днів можна зателефонувати на пост, і там все підкажуть.
Анна дивилася на нього крізь сльози.
— Лікарю…
— Не переживайте так, — лагідно заспокоїв він. — Жінка міцна, гадаю, все обійдеться. Можливо, якась подія сильно її вразила. Ось так раптово. І серце не витримало.
Ідучи з лікарні, Ганна думала про слова медсестри. Свекруха переймалася городом. Значить, треба поїхати на дачу і привести все до ладу. Візьме відпустку на кілька днів і займеться ділянкою.
«Раніше треба було думати», — докоряла себе Ганна, крокуючи додому. — «Невже так складно було допомогти людині похилого віку?»
Та й як вона могла інакше? Марія Петрівна для неї не чужа. Відносини завжди були теплими. Вона щиро любила сина і одразу прийняла Ганну, а та…
Павло з матір’ю були неймовірно близькі. Вони спілкувалися як друзі – жартували, сміялися. Коли Марія Петрівна одного разу захворіла на запалення легень, Павло кинув усі справи і чергував у лікарні, поки лікарі не сказали, що небезпека минула. А його мати, у свою чергу, починала панікувати, якщо син хоч раз не брав слухавки. Хоча, треба визнати, при всьому своєму коханні вона ніколи не була нав’язливою.
На вулиці вже почався ранковий рух, коли Ганна нарешті зібрала сумку. Вона задоволено зітхнула і взялася за телефон – зараз зателефонує начальнику, а потім можна вирушати. До дачного селища їхати приблизно півгодини. Машина мала — Павло купив її незадовго до аварії. Але після його загибелі Ганна жодного разу не змогла змусити себе сісти за кермо.
Заміський будинок зустрів її мовчазно та сумно. Ганна посміхнулася йому, наче живому: «Не сумуй, все буде добре». Як завжди, у Марії Петрівни все було ідеально. Ганна обійшла подвір’я — все прополото, квіти тішать око. Зараз вона поллє квіти в горщиках, адже їх треба поливати двічі на день, а решта зробить ближче до вечора, коли сонце стане менш агресивним. Так навчав її свекруха, коли Анна вибиралася до неї на дачу.
– Аня, це ти?
Молода жінка обернулася. До неї квапливо йшла сусідка по дачі.
— Так, привіт.
— Здрастуйте, Аня. Що з Машею трапилося? Того дня я поїхала за продуктами до міста, повернулася — а її вже забрали.
– Серце прихопило. Нині вона у реанімації. Але лікар запевнив, що все буде гаразд. Сказав, що був якийсь стрес.
– Який ще стрес? Тут завжди тихо та спокійно.
– А хто викликав швидку? — спитала Ганна.
– Не знаю. Думала, ти знаєш.
— У нас тут народ цими днями роз’їжджається хтось куди, — додала сусідка. — Пенсії видають напередодні.
Анна зітхнула. Схоже, дізнатися, що саме трапилося, не вдасться. Вона розклала речі – збиралася провести тут тиждень – і вийшла у двір поливати квіти. Коли Марії Петрівні стане краще, вона залишиться задоволеною.
Колись цей будиночок був зовсім іншим. Тут свекруха народилася та жила з батьками. Пізніше сім’я переїхала до міста, і будинок довго пустував. Коли Павло підріс, вони його повністю оновили. Тепер це було невелике, але сучасне та затишне житло.
Ганна взяла цебро, пам’ятаючи, що квіти треба поливати теплою водою. Після поливу вирішила поповнити запаси води та попрямувала до колодязя. Вона тільки нахилилася за відром, як почула:
— Може допомогти?
Ганна швидко випросталася. Голос належав чоловікові. Вона обернулася — і світ померк перед очима. Перед нею стояв Павло.
– Що з вами? Прокиньтеся! Що відбувається?
Анна розплющила очі. Незнайомець схилився над нею, стурбовано дивлячись їй у обличчя.
— Дивні люди тут живуть, — промимрив він. — Тільки з’явлюся — всі непритомніють. Може, викликати лікаря?
Тепер Ганна бачила чіткіше. То був не її чоловік. Інші очі. Відсутній зуб, який у Павла був трохи викривлений. І інші дрібні деталі. Але напрочуд схожий.
– Хто ви? — спитала вона. — І чому ви так нагадуєте Павла?
– На Павла?- перепитав чоловік.
Анна підвелася, обтрусила одяг:
— Хто ви? Раніше вас тут не бачила.
— Через мене тій жінці погано стало, — кивнув він. — На жаль, я навіть не знав її імені. Я й уявити не міг, що вона так відреагує. Просто хотів щось з’ясувати. А тепер розумію, що знайшов правильне місце.
Ганна вказала додому:
— Заходьте, бо якщо вас помітять сусіди, теж можуть упасти.
— Я настільки схожий на когось? – здивувався чоловік. — Напевно, на того, кого шукаю. Чому всі так реагують?
– Ви схожі на мого чоловіка. На сина Марії Петрівни. Він загинув два роки тому.
Чоловік завмер на секунду:
– Загинув? Не може бути… Я так сподівався зустрітись.
Ганна увійшла до хати, мовчки приготувала чай — собі та гостю. Сіла за стіл.
— Якщо ви зараз нічого не поясните, я просто збожеволію.
Гість зітхнув:
— Я сам дізнався про все нещодавно. Почав копати, вивчати архіви. Можу розповісти те, що знаю зараз. Звичайно, думав прояснити ситуацію тут, але тепер маю сумнів. Схоже, розпитати вашу свекруху поки що не вийде.
— Розпитаємо, але згодом. Розповідайте.
— Коли мені виповнилося двадцять сім, моя мати злягла остаточно. Усі розуміли, що це кінець. І перед смертю вона зізналася: я їй не рідний син. Розповіла, що двадцять сім років тому їх привезли до пологового будинку — її, ще одну жінку з села і зовсім молоду дівчину, вагітну двійнятами. Мама і та жінка надійшли одночасно, обидві вагітності були дуже важкими, тому їх доставили заздалегідь. Ніхто особливо не сподівався благополучного результату.
Все сталося так, як і передбачалося: ні в тієї жінки, ні в моєї матері не вдалося народити здорових дітей. Мама ще трималася, а та жінка ледь вижила. У неї був хлопчик, мати теж. А потім, за день, до них у палату прийшла дівчина з близнюками. Вона плакала, благаючи забрати її синів, бо виявилася сама: батько дітей зник, родичів у неї не було.
Я не знаю, як вони все організували, але з пологового будинку та жінка та моя мама вийшли з немовлятами на руках, і ніхто нічого не запідозрив. А дівчині видали довідку про смерть її малечі. Ось і вся історія.
Мама запам’ятала лише назву населеного пункту, звідки була та жінка. Щоправда, у нашій області таких назв три. Ваше – третє. І, зважаючи на все, я нарешті знайшов те місце, куди потрібно.
Ганна мовчала. Обличчя її зблідло.
— Не розумію… Марія Петрівна знала про це?
Чоловік знизав плечима:
— Цього мама вже не встигла розповісти.
— Я не хотів налякати її, — продовжив він. — Просто збирався запитати місцевих жителів.
– Зрозуміло, – кивнула Ганна. — Так, тепер багато чого прояснюється. Але що робити далі – не уявляю. Свекруха у тяжкому стані, у неї серцевий напад. Як заговорити про це навіть не знаю.
— Тоді доведеться почекати. Якщо вона згадає про мене, вирішуватимемо. А якщо ні – просто поїду. Я лише хотів зустрітися зі своїм братом.
– А вашу маму? Ви не бажаєте знайти її?
Чоловік похитав головою:
— Ні, такого бажання я не маю.
— Ви помиляєтесь, — заперечила Ганна. — Можливо, вона мала серйозні причини. Вона не просто так відмовилася від вас. Вона подбала, щоб ви жили нормальним життям.
Вночі телефон знову задзвонив. Ганна схопила слухавку. «Тільки б нічого поганого не сталося», — промайнуло в голові.
– Алло?
— Анечко, це Марія Петрівна, люба. Як ти там?
– Маріє Петрівно! Як ви почуваєтеся?
— Говорити мені поки що не можна, але я попросила медсестру дати мені телефон. Ані, тобі треба повернутися на дачу. Там брат Павла, розумієш? Ніяк не дозволяй йому виїхати. Я все поясню і розповім.
— Маріє Петрівно, ми вже познайомилися. Він чекатиме на вас.
Свекруха одразу заспокоїлася:
– Це добре. Це вірно. Я маю розповісти йому про його маму. Пробач мені, Анечко, що я раніше мовчала.
— А Павло знав?
— Ні, він завжди вважав нас за рідних. Так воно й було.
За два тижні Марію Петрівну виписали. Михайло – так звали брата Павла – разом з Ганною зустрів її. Свекруха обійняла його, немов рідного сина. Вони вирушили на цвинтар.
Зупинились біля могили Павла.
— Я попросила поховати його тут, бо поряд… — Марія Петрівна зробила крок убік. — А поряд лежить ваша мати.
Михайло переступив через огорожу.
— Я допомагала їй чим могла, — тихо промовила Марія Петрівна. — Наталка боролася сім років. Цілих сім років. А потім здалася. Вона була гарною людиною, але дуже нещасливою. Біди наче переслідували її все життя.
Не суди її суворо. Вона справді не впоралася б. Ви б усі троє загинули. Вона приїжджала до мене кілька разів, коли Павлуша ще був маленький. Казала, що бачила і тебе, але твоя прийомна мати просила більше не показуватись. Наталя так і не змогла збудувати своє життя. Почуття провини буквально роз’їдало її зсередини.
Вони довго сиділи на цвинтарі. Марія Петрівна розповідала, а Ганна та Михайло уважно слухали.
Увечері всі повернулися на дачу. Марія Петрівна пильно дивилася на гостя:
— Мишенька, будь ласка, не пропадай.
— Що ви, — усміхнувся він. — Я вже другий день думаю про те, щоб переїхати сюди зовсім.
А через рік Марія Петрівна покликала Ганну і серйозно подивилася на неї.
— Ані, ти думаєш, я не помічаю, що відбувається?
Ганна одразу розплакалася:
— Вибачте мені, вибачте… Я ніколи не думала, що таке може статися.
— За що ти просиш вибачення? Перестань, — м’яко сказала свекруха. — Навпаки, я хочу сказати, що вам час перестати ховатися. Потрібно оформити ваші стосунки.
Анна здивовано глянула на неї:
– Ви не проти?
— Ні, Ганнусю, я тільки за. Дуже сподіваюся, що ви обоє залишитеся поряд зі мною. Вибачте мій старечий егоїзм.
А ще за рік у них народилася Вірочка.