Він назвав мене просто перукаркою перед своїми друзями. Я змусила його відчути, як це — бути приниженим.
У сімнадцять років я рано зрозуміла, що покладатися можна лише на себе. Батько зник, поїхавши за кордон, коли мати тяжко захворіла. Я — старша — взяла все на свої плечі. Влаштувалася в найближчий салон помічницею. Мила голови, підмітала підлогу, приносила каву. Здавалося б, нічого особливого, але з часом це стало моїм життям.
Я росла, а разом із цим зростав мій професіоналізмум. Вчилася у найкращих, вкладала всі сили в роботу, і через кілька років у мене вже була солідна база клієнток — жінок з ім’ям, бізнесвумен, актрис, дружин політиків. Я стала тією, до кого записувалися за два тижні наперед.
А потім з’явився він — Богдан. Ми познайомилися на джазовому фестивалі у Львові. Він — випускник права Кембриджа, я — дівчина з околиці, яка вибивається зі світу самотужки. Нас ніби розділяли цілі світи, але між нами зав’язався роман. Спочатку я не помічала, як він снисхільно киває, коли я розповідаю про свою роботу. Як посміхається, коли хтось цікавиться, чим я займаюся. Але все почалося по-справжньому псуватися після заручин.
Бодько все частіше кидав фрази на кшталт «ну ти ж просто перукарка, любима», «тобі в цих розмовах буде нудно». Він не казав це в обличчя, з докором. Навпаки — наче жартував. Тільки від цих жартів у мені все стискалося. На людях він взагалі намагався не згадувати, чим я займаюся. Наче йому було соромно.
Кульмінація настала на вечері з його друзями. Усі — люди з «еліти», юристи, викладачі, банкіри. Я мовчала, слухала їхні розмови про нові правові реформи та міжнародні угоди. У якийсь момент хтось звернувся до мене, і перш ніж я відкрила рота, Богдан перебив:
— Та не завантажуйте її такими темами. Вона ж усього лиш перукарка. Правда, кохана?
Я завмерла. Хотілося провалитися крізь підлогу. В цю мить у мене щось переломилося.
Наступного дня я, не сказавши йому ні слова, взялася за справу.
Через тиждень я запросила Богдана на «невеликі посиденьки» — мовляв, хочу познайомити його з подругами. Він, звичайно, погодився. Але він не знав, хто буде на тому вечорі.
Того вечора в квартирі зібралися мої клієнтки: директорка телеканалу, власниця мережі магазинів, відома співачка і — увага — його начальниця, пані Шевченко. Він упізнав її не відразу, але коли зрозумів — зблід. З кожним новим оповіданням про мою роботу, з кожною щирою подякою, яку вимовляли ці жінки, його обличчя каменіло. Він уперше почув, що я не просто стрижу та укладаю, а повертаю впевненість, підтримую та надихаю.
Коли він підійшов до Шевченко і почав розповідати про себе, вона здивовано посміхнулася:
— О, то ви жених Оленки? А вона ж стільки разів рятувала мене перед прямими ефірами. Чудова фахівчиня.
Я не втрималася. Підійшла й сказала:
— Так, це Богдан. Він не любить політику, а от перукарські теми — його усе.
Богдан відтягнув мене на кухню:
— Ти знущаєшся з мене?! — прошипів він. — Це принизливо!
— Саме так я почувалася за тим столом з твоїми друзями, коли ти вирішив при всіх виставити мене дурною. Це не помста. Це дзеркало, Богдане.
Він мовчав.
Через кілька днів він подзвонив. Вибачився. Сказав, що все усвідомив. Просив почати спочатку.
Але моє рішення було остаточним.
Я віддала йому кільце. Не тому що не кохала. А тому що зрозуміла — я не можу бути з тим, хто соромиться мене.
Я не просто перукарка. Я жінка, яка вистояла. І я заслуговую поваги.
А він… можливо, колись зрозуміє, кого втратив.