– Ну хороми, і справді хороми! – захоплено обводили поглядом будинок мати з тіткою. – Ось тут правда люстру поміняти б.
– А тут інші штори повісити. А цю тумбу перефарбувати. Ой.., а чого поличка для взуття облізла?
– Так задумано, – відповіла Вероніка.
…Вероніка впала на диван у кімнаті й задоволено оглянула виконану роботу. Майже тиждень вечорами вона переклеювала шпалери, прибивала плінтус, фарбувала стелю, стелила ламінат.
Словом, займалася ремонтом. І ось, нарешті, він закінчений. Але не лише в кімнаті, а й у всьому будинку. Майже рік пішов, щоб планомірно привести куплене житло до ладу.
Вероніка сиділа на замотаному в плівку дивані посеред обрізків шпалер, сміття та інструментів, у брудній старій футболці, спортивних штанах, гумових капцях. з якимось неймовірним гніздом на голові, але була щаслива і горда собою.
Адже здійснилася її мрія, до якої дівчина планомірно і наполегливо йшла з того моменту, як їй стукнуло вісімнадцять.
І тепер, у свої тридцять два, Вероніка стала володаркою нехай не нового, але просторого та міцного будинку з невеликою ділянкою.
Дзвінок у коридорі заспівав пташиною треллю, сповіщаючи про прихід гостей.
– Цікаво, хто це може бути? – здивувалася господиня, визирнувши у вікно. – Я нікого не чекаю…
За хвірткою, вперто тримаючи палець на кнопці дзвінка, стояли мама та тітка. Вероніка скривилася. Візит родичів, та ще й такий спонтанний. Явно не сіль прийшли просити…
Робити не було чого. Субота. Вони десь пронюхали, що у племінниці та доньки вихідний. Та й побачили, як вона визирнула. Потрібно йти та відчиняти хвіртку.
Вероніка зачинила двері в кімнату, нашвидкуруч скинула замизкані через ремонт речі, одягла чисті шорти, топ, взяла ключі з гачка біля дверей і поспішила у двір.
…Вероніка росла в сім’ї, де, крім неї, було ще троє дітей. Два молодші рідні брати-близнюки та двоюрідна сестра старша на пів року.
І все б нічого, але тулився це дитячий садок у старій квартирі у двох кімнатах. В одній Вероніка жила з братами та мамою.
А іншу займали тітка з чоловіком та донькою. Тата Анатолія дівчинка пам’ятала погано. Його не стало в дорожній пригоді, коли їй було лише три роки.
Чому така велика родина ділила таку невелику житлоплощу? Причина була банальною до безладу – відсутність альтернатив.
У цій квартирі виросли й мама Вероніки – Оксана, та її сестра Ліда. Вона дісталася їм у спадок. Коли Ліда, яка була вже при надії, одружилася і переїхала до чоловіка, всі зітхнули з полегшенням.
Адже стало просторіше. На той момент Вероніці виповнилося два роки, а у мами саме з’явилися близнюки. Усіх дітей розмістили в одній кімнаті, а дорослі влаштувалися в іншій.
Але радість тривала недовго. Через півтора року тітка повернулася назад, та не одна, а з чоловіком Федором та донькою Танею на руках.
З’ясувалося, що їх обдурили шахраї, які пропонували нібито вигідний обмін на двокімнатну в дальньому районі. Насправді ж, жодного обміну не було.
Подружжя надули, виселивши з власного житла за допомогою хитрих махінацій із законом. Ліда з Федором лаялися, злилися, стали позиватися, але жити їм десь треба було. От і приїхали до батьківського гнізда.
Оксана поахала, поохала, але сестру вигнати не змогла. Ось і довелося всім якось тулитися. Звичайно ж, на постійні суди з шахраями, в яких все було “схвачено”, грошей у Ліди з Федором не було, і вони залишилися в Оксани назовсім.
Вероніка пам’ятала, що ситуація у квартирі завжди була нервозною і напруженою. Вранці та вечорами у ванній штовханина та крик.
Знайти на кухні заховану цукерку було рідкісною удачею. А нічого не втратити в хаосі з речей семи людей — досягнення. Неможливо було спокійно зробити уроки чи відпочити після школи.
Винаймати окреме житло родина тітки не стала. Скаржилася на високіі ціни, та маленькі зарплати.
Це вже, ставши старшою, Вероніка зрозуміла, що їм було зручно жити на всьому готовому і особливо не намагатися.
Тітка все життя пропрацювала у продуктовій крамниці продавчинею. Її чоловік водив автобус на одному із міських маршрутів. Мама ж Ніки працювала на фармацевтичному заводі.
Чим старші ставали діти, тим виразніше розпалювалася ситуація. Особистого простору катастрофічно не вистачало. Як і фінансів на утримання такої орави.
В один із днів під час чергової побутової сварки із двоюрідною сестрою, Вероніка присягнулася сама собі, що кістками ляже, але за всяку ціну назбирає на власний кут.
Ще у школі дівчина почала підробляти: прибирати у людей, вигулювати собак, роздавати газети.
Потім вступила до коледжу на менеджера й одночасно за роликами з інтернету вночі вчилася робити манікюр та нарощувати нігті.
Вероніка знала, скільки заробляють добрі майстри, бо бачила маму шкільної подруги, яка відкрила через сім років роботи свій манікюрний кабінет.
Так, набивши руку на подругах, дівчина влаштувалася на вечірні зміни до бюджетного салону краси й почала пиляти, фарбувати, нарощувати. З кожного доходу відкладала половину в секретний конверт, який ретельно ховала в матраці.
Закінчивши навчання у коледжі, Вероніка влаштувалася на другу роботу. Спершу в крамницю одягу. Потім, по знайомству, адміністратором в готель. Заняття манікюром вона не кидала.
І збирала, збирала. Спала по п’ять годин. Працювала на знос. Але в будь-який, навіть найважчий час нагадувала собі, заради чого все це починалося.
Сума у конверті росла. Вероніка боялася, що його знайдуть родичі та завела рахунок, куди поклала всі заощадження. Так точно ніхто не зміг би її пограбувати.
Минуло кілька років. Вероніка стала чудовим майстром, домоглася визнання, працювала тепер у престижному салоні та дорогому готелі. Щоправда, знімала крихітну кімнатку на околиці. Але відкладати гроші на мрію продовжувала.
А у квартирі матері атмосфера залишалася незмінною. Брати валяли дурня, не хотіли нічого робити, влаштовували гулянки, брали приклад з дядька.
Таня абияк закінчила училище і поринула в налагодження особистого життя. Мати, підбурена тіткою, почала косо дивитись на Вероніку, кажучи, що та «зовсім зажерлася» і не хоче відвідувати сім’ю. А Вероніка і за гроші не повернулася б у цю божевільню.
І ось, нарешті, зібраних дівчиною грошей вистачило на купівлю будиночка в дев’яносто квадратних метрів з ділянкою на околиці міста.
Будинок вимагав ремонту всередині, але головне, тепер він належав тільки їй, Вероніці. Вона була щасливою.
Навіть плакала, не вірячи в те, що мрія збулася. Звичайно, нікому в сім’ї дівчина не сказала про покупку. І спокійнісінько почала облаштовувати, ремонтувати нове житло.
Звісно, згодом, сімейство пронюхало про все. Але вона уникала будь-яких розмов на тему своєї нерухомості, ігнорувала дзвінки родичів. І ось сьогодні вони таки заявилися до неї власною персоною без запрошення.
– Ну хороми, і справді хороми! – захоплено обводили поглядом матір з тіткою. – Ось тут правда люстру поміняти б.
– А тут інші штори повісити. А цю тумбу перефарбувати. Ой.., а чого це поличка для взуття облізла?
– Так задумано, – відповіла Вероніка.
Коли огляд закінчився, обидві жінки посідали на кухні в очікуванні чаю та частування.
– А ми до тебе, доню, прийшли не просто на новосілля, а й у справі, – почала мати.
– Ось як. І що ж за справи? – Вероніка напружилася, витягаючи з кухлів пакетики чаю.
– Дуже важливі! – перервала матір тітка Ліда. – Навіщо тобі одній такий величезний будинок? Ти ж з ним не впораєшся. Там потрібно сім’єю жити. З чоловіком. Виховувати дітей.
– Так я і не планую залишатися старою дівою до кінця днів, – дівчина поставила на стіл кухлі, вазу з цукерками та солодким рулетом.
– Ти не зрозуміла, – відповіла тітка і перезирнулася з матір’ю.
– Ми подумали, що ти могла б тимчасово надати будинок Тані з її нареченим Ванею. Твоя сестра в положенні, вже термін майже підійшов. Вони лише розписалися. А в нас і так тісно, куди ще немовля? – Почала мати, підбираючи слова.
Вероніка очманіла від такого нахабства, але вигляду поки не подала.
– А з чого я маю раптом розв’язувати проблеми Тетяни? У неї є чоловік, нехай він і займається турботами про житло для своєї дружини та майбутнього сина, – господиня будинку байдуже знизала плечима.
– Фу, яка ти безсердечна! – Тітка негайно скорчила зневажливу гримасу. – Це ж твоя сестра та майбутній племінник!
Вероніка хмикнула, відпиваючи чай.
– Добре, але нехай платять мені оренду тоді, як за орендовану квартиру, – вона назвала суму, знаючи, що почує у відповідь.
– На рідній людині хочеш нажитися, безсовісна? – Тітка завелася сильніше. – Подумай про сім’ю, егоїстко!
– Ніка, справді, – мати втрутилася. – Тобі чи складно? Будинок великий, місця вистачить усім. Таня допомагатиме з прибиранням та приготуванням. А ми зітхнемо вільніше.
Згадавши, що сестричка ніколи не торкалася у квартирі до швабри, каструль та сковорідок, Вероніка тільки закотила очі. Так. Помічниця хоч куди.
– Ні, – вона похитала головою. – Ні Тані, ні її чоловіка, ні тим більше їхньої дитини тут не буде! Я сама купила цей будинок для себе.
– Накопичувала понад десять років. Працювала днями та ночами. Не мої проблеми, що сестричка думає не головою, а іншим місцем.
Обличчя тітки стало червоним від злості. Вероніка вже уявляла, скільки бруду до неї полетить за відмову.
– Ніко, подумай добре, – навіть у матері голос став неприємним. – Не стороння людина просить, а та, хто тебе на світ привів, та виховав.
– І це не дає тобі жодного права розпоряджатися моїм життям. Дякую, але ні. Ні ти, ні хтось інший не змусить мене змінити рішення, – склавши руки на грудях, твердо відповіла Вероніка.
– Ну і хамка в тебе виросла, Оксано! – Вибухнула тітка. – Ходімо, ні крихти в цьому будинку більше не візьму! Ще отруять, чого доброго…
Дивлячись на випитий чай і купу фантиків від цукерок, Вероніка тільки посміхнулася. Продовжуючи лаятись і дорікати їй у безсердечності, родички вирушили додому. А дівчина зачинила за ними хвіртку та двері на ключ.
Вероніці було зовсім начхати, що за чутки тепер про неї підуть:
– Жидівка відмовилася дати притулок сестрі в положенні. Сироту, можна сказати, обділила! – і все в такому дусі.
Нехай хоч подавляться своєю заздрістю. Але віддавати дріб’язковим і зухвалим родичам те, що дісталося їй такою працею, Вероніка не збиралася. А те, що вони вважали егоїзмом, було лише адекватністю і внутрішнім стрижнем.
Дівчина повернулася до відремонтованої кімнати, озирнулася. Залишилося лише прибрати в ній сміття, і можна було повністю насолоджуватися затишком.
Затишком свого будинку, в якому вона буде жити лише своєю маленькою родиною. І це вже були не мрії, а реальність, бо вона дала згоду на пропозицію руки та серця своєму нареченому, з яким вони зустрічалися майже рік.
Який підтримував її у всіх починаннях, і навіть допомагав з ремонтом та благоустроєм будинку. А родичі нехай закотять губи, відірвуть п’яту точку від дивана – і буде їм щастя! Я слушно міркую? Чи можливо хтось засуджує мою категоричність?
Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.