— Я йду назавжди. Я іншу жінку знайшов, молоду, на відміну від тебе.
— Ну то йди, чого ти став? — хмикнула Валя і знову повернулася до екрана телевізора.
— Вона, між іншим, кохає мене, — з гордістю сказав він.
Валентина сиділа перед телевізором, дивилася сентиментальну мелодраму по якомусь там каналу, лузала насіння і голосно коментувала події на екрані.
— Ти тільки глянь на нього, який кобель! Аж он куди за коханкою подався, ну й йи собі під три чорти. Любка – баба видна, десятьох таких, як ти, знайде. От дурепа, ще сидить і плаче за цим недотепою.
До кімнати зайшов її чоловік — Вальок.
Звали його теж Валентин, як і дружину, але для домашніх він був просто Вальок.
— Валю, — покликав він її.
— Чого тобі? — нахмурилася дружина. — Бачиш, я серіал дивлюся. Не відволікай мене.
— Валю, я йду, — сказав він тихим, але твердим голосом.
— І куди це ти такий гарний зібрався? Знову якийсь корпоратив на роботі? Щось зачастили ви там зі своїми гулянками.
Вальок був чисто виголений, помитий, гладко зачесаний.
Його рідке волосся намагалося прикрити велику лисину. Одягнений був у парадний костюм, який купили з нагоди ювілею десять років тому, і блакитну сорочку з краваткою.
Від нього пахло одеколоном, який віддав йому зять.
— І навіть шкарпетки цілі вдягнув, — окинула його уважним поглядом Валя.
— Я назавжди від тебе йду. Я іншу жінку знайшов, молоду, на відміну від тебе.
— Ну то йди, чого ти став? — хмикнула Валя і знову повернулася до екрана телевізора.
— Вона, між іншим, кохає мене, — з гордістю сказав він.
— Та йди вже, чого ти мені тут казки розповідаєш? Я не піп, щоб переді мною сповідатися.
Труси, майки, шкарпетки зібрав? Парадні спідні захопив? Ну й чеши звідси.
Сподіваюся, ти нічого тут не забув, а то будеш швендяти туди-сюди, то гачок лишив, то лижну палицю, то свічки від простатиту.
— Ех, Валю, яка ж ти бездушна. Ми з тобою 37 років разом прожили, а ти ось так просто мене відпускаєш.
— Можу не просто, ще й копняка дати для швидкості, — нахмурилася вона. — Іди вже, не заважай кіно дивитися.
Він розвернувся на п’ятах і почовгав у коридор.
— Валю, а де мої черевики? — крикнув він звідти.
— Все там же, на полиці.
— А ти чому їх не почистила? Вчора ж болото на вулиці було. Яка ж ти, Валю, неуважна, доки не нагадаєш, сама ніколи не зробиш.
— Ех, доведеться відірватися від серіалу. Добре, завтра повтор подивлюся, — зітхнула вона.
Валентина встала з дивана, дістала пакет зі шафи в коридорі, пройшла до ванної кімнати.
З кошика з брудною білизною витягла всі речі чоловіка. Потім стягнула з сушарки залишки його лахміття і запхала туди ж.
З-під ванни витягла тазик із брудними шкарпетками, висипала їх до білизни. Вийшла в коридор і поставила пакет поруч із валізою чоловіка.
— Ти забув, — сказала вона. — Нехай твоя лялечка перебере та випере.
— Валю, я думав, ти за ганчіркою пішла у ванну, щоб мені черевики протерти, а ти мені брудне шмаття приволокла, — він здивовано подивився на неї.
— Там і брудне, і чисте, всяке, розберетеся. Буде чим зайнятися на дозвіллі, не в лото ж грати.
А черевики сам собі почисть і помий, не принц, не розвалишся, і вчися вже акуратно ходити, сьомий десяток пішов, а все як малий по калюжах швендяє.
— Який сьомий десяток? — він витріщив на неї очі. — Мені всього шістдесят один рік.
— От я й кажу — сьомий десяток. То ти підеш чи ні? Мені ще курку в духовці запікати треба, картоплю чистити, — Валя нахмурилася.
— Курку? — він подивився на неї з недовірою і ковтнув слину.
— Ага, її.
— Я, напевно, трохи пізніше піду.
Валентин поставив черевики на підлогу і почав знімати з себе пальто.
— А чого так? — вона примружила очі. – Ні-ні, тебе там молода лялечка чекає, тебе і твої брудні шкарпетки з трусами. Йди-йди, а то потім не приймуть.
Не втрачай шансу, а то нині молодиці, які на старих пердунів западають, у дефіциті. Хоча, може, вона тебе на зиму бере, щоб на опаленні економити, та було кому пісок на вулиці посипати.
— Ох, яка ж ти, Валю, зла стара жінка. Хоч би наостанок нагодувала чоловіка добре, — обурився він.
— От нехай тебе там і годують добре, а мені ніколи на тебе час витрачати. Йди давай і не псуй мені тут ауру, а то стоїш у кутку не по феншую.
— Що? — не зрозумів він.
— Вали, кажу, Вальок, поки не наваляла, — вона сама розсміялася зі свого каламбуру.
— Ну то й піду, а ти ще поплачеш, пожуришся без мене, що такого видного чоловіка втратила.
— Та який же ти видний? Он Сашко зі 103-ї квартири видний чоловік, і підтягнутий, і спортивний.
Щоранку на пробіжці й у дворі на турніках займається. За ним усі тітки й бабці з нашого району бігають.
Вранці встануть і побігли.
Може, я скоро приєднаюся до цього дружного колективу.
Все, Вальок, досить балакати. Я з тобою стільки за тиждень не наговорю, скільки зараз сказала.
Вона натягла на нього пальто, насунула капелюх і спробувала виштовхнути у відчинені двері.
— Ти що робиш, жінко? Я ж ще не взувся, — обурився він.
Він повільно взув черевики, взяв валізу в руки й пакет із несвіжою білизною і з гордо піднятою головою вийшов із квартири й голосно грюкнув дверима.
Валя подивилася на тумбу біля вішалки.
— От же ж, — похитала вона головою, — горе ходяче.
Валентина вискочила за ним слідом і побігла сходами вниз, як молода коза.
— Вальок, Вальок, стій, стій, кому кажу!
— Ага, одумалася, вирішила чоловіка назад повернути. От тільки, Валю, ти їй на сто очок програєш, не зрівняти тебе й її, — урочисто промовив чоловік.
— Та начхати мені на тебе й на твою сороконіжку. Ключі від квартири на базу, — простягнула вона руку, — а то раптом вирішиш повернутися.
— Ну ти чого, Валюшко, у мене ж там речі залишилися, — обурився він.
— Треба було забирати все. Давай ключі, — зажадала вона.
— Не дам, — насупився він.
— Ну то й не треба, зараз замок тоді поміняю на новий. Доведеться через тебе розщедритися.
Валентина розвернулася й пішла назад до квартири.
— Ключі забери! — крикнув він їй у спину. — У цих слюсарів руки ростуть не з того місця, ще двері нам усі подряпають.
Вона повернулася, вирвала в нього з рук ключі й пішла до квартири.
Валентин так і залишився стояти на сходах, розгублено дивлячись на спину дружини.
Не таких проводів він очікував, думав, що Валя буде перед ним на колінах повзати, плакати й благати, щоб він не йшов, а вона його мало не копняком випровадила.
— Ні, це вона просто не хоче показати свою слабкість. Мабуть, двері зачинилися, і вона зараз в істерику впаде, — подумав він і попрямував на вулицю.
Вийшов і зупинився біля лавочки, бо машини він не водив, а таксі не знав, як викликати. Вальок набрав номер дружини.
— Чого тобі? — у голосі чулися нотки роздратування.
— Ти мене не підвезеш? — жалібно запитав він.
— Я тобі що, сміттєвіз?
— Ну хоч таксі мені виклич.
— Нехай твоя вішалка тобі таксі викликає, — у слухавці почулися короткі гудки.
Валя сердито подивилася на екран телефону.
— Йде він! Збери йому ще з собою торбинку в дорогу! Прапор тобі в руки, барабан на шию! — вилаялася вона.
Дивитися серіал уже розхотілося.
Вона зібрала лушпиння від насіння, викинула його у відро для сміття і взялася готувати курку.
Щойно поставила її в духовку, так і почала дзвонити подружкам, таким же пенсіонеркам, як і вона сама.
— Привіт, Ритко-маргаритко! Як життя молоде? Що робиш?
— Привіт. Та от думаю в кіно сходити, на танці в парк чи просто телевізор подивитися.
— Значить, планів ніяких. У парку ще холодно, — сказала Валя.
— А я термос візьму й теплі колготки вдягну, — відповіла Рита.
— Ну то приходь до мене, в преферанс зіграємо, настоянки твоєї фірмової поп’ємо, курки смаженої поїмо.
— А твій воркотіти не буде? А то він вічно так (розповідь спеціально для сайту Цей День) дивиться, наче я до вас милостиню просити прийшла.
— Нема його, — хмикнула Валя.
— У відрядження, чи що, знову поїхав? — запитала Рита.
— Ага, у ванільну казку, там його й бачили. Приходь, про настоянку не забудь, а то без неї в преферанс грати нецікаво.
— А Людку кликати будеш?
— Звісно. Сьогодні ж субота, а по суботах вона що робить?
— Варить холодець.
— Ні, варить вона його в п’ятницю, а в суботу вона його їсть, — усміхнулася Валя.
— Ех, давно я Людченого холодцю не їла, — зітхнула Рита.
— Ну от зараз його й поїмо.
Валентина подзвонила другій подружці, та щось там відмовлялася, але як почула, що прийде Рита з фірмовою настоянкою, та ще й Вальок кудись зник, так одразу погодилася.
За півгодини на кухні подружки накривали на стіл.
— Слухайте, а чого ми на кухні тіснитися будемо? Давайте до зали, — запропонувала Валя.
— Вальок тобі потім усі мізки чайною ложечкою виїсть, — похитала головою Рита.
— Не виїсть, пішов він сьогодні до якоїсь молодиці, — скривилася Валя.
— От виявляється, на честь чого свято! — розсміялася Люда. — А я думала, ти просто так нас усіх зібрала, скучила, холодцю мого поїсти вирішила.
— Ну от від холодцю твого точно не відмовлюся.
— Ти дітям розповіла про батька-молодець? — запитала Рита.
— Ні, не хочу собі свято псувати, а то зараз приїдуть втішати, та зрадника підступного назад повертати. Поживу хоч у цьому віці собі на втіху. А він нехай нову сім’ю створює, може, ще діточок зробить нових, — хмикнула Валя.
Добре вони з дівчатами посиділи, і в преферанс пограли, і смачно поїли, і пісні поспівали, і навіть у парк на танці ввечері сходили.
— Ти що тепер, Валю, без чоловіка робитимеш? — запитала її Рита.
— Весна ж, скоро дачний сезон. На дачу переїду, там влітку жити стану. Хоч не треба буде в місто мотатися, чоловіка обслуговувати. Ох і заживу! Я вже собі купу справ намітила, — усміхнулася Валя.
— То чого ж ти з ним раніше не розлучилася?
— Та начебто своє рідне, тридцять сім років прожили. Чого ж життя міняти? Та й не ображав він мене ніколи. Ну а якщо так склалося, то чого переживати?
Старі ми стали, втомилися одне від одного.
— Відпочинете й знову зійдетеся.
— Ні, моя люба, пішов і пішов, дороги назад немає, — похитала головою Валя.
— Ой, самі без мене розберетеся, — махнула рукою подруга.
Діти намагалися вмовити Валентину помиритися з батьком.
— А я з ним і не сварилася, — відповіла вона, — але й до хати я його не пущу.
— Мамо, а якщо він вирішить ділити з тобою майно? Доведеться тоді з квартирою розлучитися.
— Що поробиш, житиму в однокімнатній, — знизала вона плечима.
— А якщо він одружиться з нею? Не шкода? — запитували доньки.
— А чого я маю шкодувати сторонню жінку? І навіть не думайте мене вмовляти. Я все вирішила.
Через місяць Валентині подзвонила молода жінка й зажадала забрати назад чоловіка.
— Ні-ні, і навіть не вмовляйте мене на цю авантюру, знаю я вас: спочатку відвези, потім дай переночувати, а потім ще й оселиться в квартирі, і не виженеш.
Ви хотіли чужого чоловіка, ну от, користуйтеся на здоров’я. Тільки про свічки від простатиту не забувайте і про пігулки від тиску, — відповіла вона й кинула слухавку.
Через три місяці Валентин повернувся й з гордістю повідомив, що він передумав іти.
— Ні, мій любий друже, літній жінці Валі подобається жити самій, ніяких турбот і клопотів. Та й хто тебе знає, який букет ти мені приволік. От туди, де плавав, туди й греби, — махнула вона рукою.
– Є в тебе спадкова квартира, там перекантуєшся.
— Я тоді з тобою розлучатимуся, Валю, — тупнув він ногою, — і ділитиму все майно
— Знайшов чим лякати, їжака голою дупою. Розлучайся, — кивнула вона.
На тому вони й розійшлися. Так Валя і не прийняла свого Валентина назад, і жили вони довго та щасливо, кожен своїм життям і у своїй квартирі.