Я випадково помітила ту теку. Вчора Коля привіз чергову пачку якихось паперів — «робочі справи, Олено, нічого цікавого». Зазвичай я не втручалась у його документи. За тридцять два роки шлюбу в нас склалися невидимі, але міцні кордони: кухня, прибирання, онуки — моє; рахунки, документи, майно — його. Але сьогодні вранці, витираючи пил із полиці в кабінеті, я зачепила теку, і вона гепнулась на підлогу, розсипавши вміст.
«Договір дарування…» — прочитала я, піднімаючи верхній аркуш.
Наша дача в Озерках. На ній стояло ім’я Тані, сестри Миколи. На наступному аркуші — документи на будинок, який ми з таким трудом збудували п’ять років тому. І знову ім’я Тані.
Я сиділа на підлозі, розклавши перед собою папери, коли зайшов чоловік.
— Що ти робиш? — його голос звучав спокійно, але я знала цей тон. Так він говорив, коли діти в дитинстві псували щось цінне.
Піднявши на нього очі, я відчула себе впійманою на місці злочину. Але що я зробила не так?
— Коля, чому будинок і дача записані на твою сестру?
Він зітхнув, наче йому доводилось пояснювати очевидне дитині:
— Ти ж знаєш, Олено, у мене бізнес. Усяке може статись. Так безпечніше для родини.
— Але чому Таня? Чому не я? — мій голос здригнувся.
— Перестань, — зморщився він. — Яка різниця, на кого оформлено? Це все наше, сімейне.
Микола зібрав документи, акуратно склав їх у теку й поклав до шухляди столу. Потім подав мені руку, допомагаючи підвестись з підлоги.
— Олено, ми тридцять років разом. Невже ти мені не довіряєш?
Я кивнула й вимучила усмішку. Але щось усередині мене надломилось. Наче я все життя стояла в теплому, затишному приміщенні, й раптом виявила, що за однією зі стін — крижана порожнеча.
Він поцілував мене в щоку й пішов на кухню. Я чула, як дзенькнула чашка, як зашуміла вода в чайнику. Звичні звуки нашого дому. Тільки тепер я точно знала: цей дім — не мій.
Три дні я ходила ніби в тумані. Все робила, як завжди: готувала, прибирала, у четвер забрала онука з садочка. Але всередині щось переверталося. Я прокидалась серед ночі й дивилась на чоловіка, що спав поруч. Чужого.
У п’ятницю Коля поїхав у відрядження. Я поставила чайник і дістала старі фотоальбоми. Ось наше весілля — я у білому мереживному платті, яке перешивала з маминого. Коля дивиться на мене з ніжністю. Тоді я працювала медсестрою, мріяла вступити до медінституту. А потім народилась Іринка, через два роки — Сергійко. Медінститут відклала до кращих часів.
Перегорнула кілька сторінок. Наша перша квартира — однокімнатна на околиці. Я сиділа з дітьми, Коля зникав на роботі. «Потерпи, Оленочко, — казав він, — скоро все налагодиться».
А ось ми на дачі в його батьків. Уже немолоді — мені за сорок. Діти виросли. Я так і не повернулась у медицину, зате прекрасно освоїла кулінарію і в’язання. Пам’ятаю, як свекруха хвалила: «Пощастило Миколі з дружиною — справжня берегиня дому!»
Закрила альбом. З дзеркала на мене дивилась немолода жінка з втомленими очима. Що я зробила зі своїм життям? Розчинилась у чоловікові, дітях, побуті. А тепер з’ясувалося, що я навіть не член родини. Просто… обслуговчий персонал.
За вікном ішов дощ. Я налила ще чаю й вперше за багато років дозволила собі поплакати — не через проблеми дітей, не через сварку з чоловіком, а через себе. Через ту дівчину у білому платті, яка колись мріяла лікувати людей.
Сльози закінчились несподівано. Я витерла обличчя кухонним рушником і раптом відчула щось нове — злість. Не на Колю — на себе. Як я могла так просто віддати своє життя? Проміняти мрії на борщі й в’язані шкарпетки?
Тут задзвонив телефон — онука просила почитати їй казку по відеозв’язку. Я почала читати про Попелюшку і раптом запнулася на моменті, де принц знаходить її за кришталевим черевичком.
— Бабусю, що сталося? — запитала Настуся.
— Знаєш, люба, — я усміхнулась, — мені здається, Попелюшка могла б і сама знайти щастя, без принца.
— Як це? — здивувалась онука.
Я не знала, що відповісти. Але вперше за довгий час відчула, що хочу це з’ясувати.
Пробудження
Я нервувала так, що тричі проїхала потрібний поворот. Юридична контора «Справедливість» тулилась у старій будівлі колишнього науково-дослідного інституту, і номер кабінету — 317 — я повторювала, як мантру, підіймаючись обшарпаними сходами.
— Присядьте, Валентино Сергіївно, — Ірина Львівна, жінка років п’ятдесяти з уважним поглядом, вказала на стілець навпроти столу. — Отже, що у вас сталося?
Мені раптом стало ніяково. Я дістала з сумки теку з копіями документів, які вчора нишком зробила.
— Розумієте… Тридцять два роки у шлюбі… Чоловік оформив усе майно на свою сестру…
Юристка побіжно переглянула папери, і її обличчя стало серйозним.
— Коли це було зроблено?
— Будинок — п’ять років тому, дачу — три. Але дізналася я лише минулого тижня.
Вона зітхнула, зняла окуляри й потерла перенісся:
— Валентино Сергіївно, як давно ви у шлюбі?
— З вісімдесят дев’ятого…
— Шлюбний договір укладали?
Я навіть усміхнулась:
— Та де там, тоді про таке й не чули. Ми ще в Радянському Союзі розписались.
Ірина Львівна глянула на мене трохи інакше — як лікар дивиться на пацієнта з важким діагнозом.
— За законом, майно, набуте в шлюбі, ділиться навпіл. Але якщо ваш чоловік уже переоформив його…
— То що? — перебила я, відчуваючи, як холоне між лопатками.
— Юридично воно тепер належить його сестрі. Ми можемо спробувати оскаржити, але… Коли документи підписувались, ви знали про це?
— Ні! — я майже вигукнула. — Я навіть не підозрювала…
— А ви працювали під час шлюбу?
— Звичайно, — кивнула я. — У бібліотеці, потім вела гурток рукоділля в будинку культури. Коли народилися діти — сиділа з ними. Потім допомагала з онуками…
Вона зробила помітку в блокноті.
— Тобто офіційного доходу у вас не було більшу частину шлюбу?
Мене наче вдарили під дих. Тридцять років життя, і весь цей час…
— Що ж мені робити? — прошепотіла я.
— Для початку — скласти список майна, яке точно набувалося у шлюбі. Зібрати всі документи, які у вас є. І…
Вона замовкла, наче вагаючись.
— І бути готовою до того, що без розлучення повернути щось буде практично неможливо.
Я сиділа, оглушена. В голові крутилася одна думка: невже він усе спланував? Невже весь цей час, поки я варила борщі й штопала його сорочки, він будував цю схему?
— Я зберу документи, — мій голос прозвучав несподівано твердо. — І… подам на розлучення.
Вперше в житті я вимовила ці слова вголос — і вони пролунали не як вирок, а як початок чогось нового.
Тихе повстання
«Підтверджую отримання документа…» — я акуратно вивела підпис на бланку у відділенні пошти. З кожним документом, з кожним запитом я почувалась трохи впевненіше.
За останній місяць моє життя обрости таємницями, як старий колодязь — мохом. У понеділок і четвер я нібито ходила «на гурток в’язання до Маргарити Петрівни». Насправді — відвідувала курси комп’ютерної грамотності в районній бібліотеці.
— Валентино, не поспішайте, — терпляче повторювала Алла Вікторівна, бібліотекарка з тридцятирічним стажем. — Натискайте на кнопки впевненіше.
Я чомусь боялася тих кнопок — здавалося, одне невірне натискання, і комп’ютер вибухне. Але страх відступав з кожним днем. Як і страх перед Миколою.
Він, щоправда, нічого не помічав. Точніше, помічав по-своєму:
— Валька, ти наче помолодшала? — хмикнув він за вечерею. — Очі блищать. Не закохалась часом на старості літ?
Я лише посміхнулась. Справді, закохалась. У себе нову, яку щодня пізнавала заново.
Щовівторка я зустрічалася з Вірою Миколаївною — адвокаткою, яку порекомендувала Ірина Львівна.
— Опис майна готовий? — Віра Миколаївна була стриманою, діловою жінкою, але в ній відчувалася якась тепла сила. — А виписка з банку про надходження на рахунок чоловіка?
— Я не знаю його паролів…
— А кредитна історія? Ви спів позичальниця?
Питання сипались, як горох із дірявого мішка. Я плуталась, щось забувала, але вперто поверталась з новими документами. З кожним разом моя тека ставала все товстішою.
Вдома я ховала її під старими зимовими речами в шафі. Микола туди ніколи не заглядав — чисті сорочки з’являлися в його гардеробі самі по собі, ніби за помахом чарівної палички.
— Знаєш, Валентино, — якось сказала мені Віра за чашкою чаю після консультації, — багато хто на твоєму місці вже б опустив руки.
Я знизала плечима:
— А куди мені їх опускати? Я ж не двадцятирічна дівчинка, щоб бігати й скиглити. Мені шістдесят один. Якщо не зараз усе змінити — то коли?
Увечері, коли Микола засинав, я діставала зошит, у якому записувала план дій. Місяць тому я навіть не знала, з якого боку підійти до комп’ютера. Сьогодні в мене була електронна пошта й особистий кабінет в «Дії».
«Головне — не злякати його завчасно», — казала Віра. І я чекала. Збирала документи, консультувалась зі спеціалістами, і з кожним днем у мені міцнішала рішучість.
Цю рішучість я обережно ховала за звичною маскою турботливої дружини, але відчувала — скоро вона мені стане замалою.
Розірваний ланцюг
Микола повернувся додому раніше, ніж зазвичай. У нього був особливий, піднесений вигляд — такий у нього буває, коли укладає вигідну угоду.
— Валюша, — він поцілував мене в щоку, — у мене для тебе сюрприз.
Я усміхнулась, не припиняючи різати овочі для салату. За останні місяці я навчилася досконало грати роль колишньої Валентини — слухняної, м’якої, трохи наївної. Саме наївної, інакше як пояснити, що тридцять два роки я не помічала очевидного?
— Який сюрприз? — спитала я, старанно додаючи у голос зацікавленість.
Микола дістав із портфеля знайому синю теку з документами.
— Пам’ятаєш нашу квартиру? Там, де зараз живуть Діма з Наталею?
Ще б пак не пам’ятати. Наша перша квартира, яку ми отримали ще в радянські часи, а потім приватизували. Зараз там жив наш син із дружиною.
— Пам’ятаю, звичайно.
— Так от, — Микола урочисто розгорнув теку, — я вирішив оформити дарчу. На Діму, звісно.
Щось усередині мене обірвалося. Останнє наше спільне майно. Те, що ми отримали ще молодими, до всіх його «схем». Квартира, де виросли наші діти, де я сама виросла як жінка і мати.
— Потрібна тільки твоя згода, — продовжив Микола, простягаючи мені ручку, — ти ж не проти?
Я дивилася на простягнуту ручку, на його впевнену усмішку. Тридцять два роки тому він так само усміхався, коли дарував мені каблучку.
— Ні, — сказала я тихо.
— Перепрошую, що?
— Я сказала «ні», Миколо.
Він насупився, наче почув якесь безглуздя.
— Валю, не дурій. Це ж для Дімки. Для нашого сина.
— А те, що ти оформив будинок і дачу на свою сестру — це теж для нашого сина? — я відчула, як у мене тремтять руки, і поклала ніж.
Його обличчя миттєво змінилось — усмішка зникла, очі звузились.
— Ти досі про це? Я ж пояснив…
Я мовчки відкрила шухляду буфета і дістала свою теку. Товсту, з десятками документів, виписок, заяв. Мою теку.
— Що це? — його голос став холодним.
— Документи на розлучення, — я здивувалась, як спокійно пролунали ці слова. — Я подаю на розлучення, Миколо.
Він дивився на мене так, наче я раптом заговорила чужою мовою. Потім засміявся — невпевнено, уривчасто:
— Ти жартуєш? У шістдесят років? Після тридцяти років шлюбу?
— У шістдесят один. Після тридцяти двох років шлюбу, — поправила я. — І ні, я не жартую.
— Через те, що я хочу убезпечити наше майно? Та ти… — він замовк, видно, підбирав м’якші слова, — ти просто не розумієш.
— Я все розумію, — у моєму голосі з’явилася сталь. — Розумію, що «наше» майно давно стало «твоїм». І що мене ти просто викреслив з рахунків.
Він раптом спалахнув — я давно не бачила його таким:
— Та що ти взагалі розумієш у справах? Все життя з дітьми сиділа, свої борщі варила — от і далі б займалась тим самим!
Останню фразу він майже вигукнув. І в той момент щось у мені остаточно обірвалось — остання ниточка, що пов’язувала мене з минулим життям.
— А я й займаюсь, Миколо. Вперше за багато років — своїми справами.
Свій шлях
Зал суду, чорт забирай, зовсім крихітний. Прямо як кабінет завуча в школі, де мене свого часу лаяли за витівки Дімки. Лавки дерев’яні — тверді, незручні. Я сіла збоку, щоб ноги витягнути.
— Громадянко Романова, ви готові? — Віра Миколаївна нахилилась до мене, від неї пахло дорогими парфумами.
Киваю. Як не дивно, я спокійна. Три місяці збирала документи, три місяці плакала — а тепер порожньо всередині й легко.
— Справа №375 про розірвання шлюбу, — забубоніла секретарка.
Я краєм ока подивилася на Миколу. Кремова сорочка, краватка — наче на ділову зустріч зібрався, чесне слово. Тільки обличчя зовсім сіре, зсунувся з себе. А поруч — його адвокатеса, вся така важлива. На підборах, з зачіскою, наче не в суд, а на прийом. Побачила мене — носа наморщила. Ще б пак, стара розлучається — смішно їй.
— Громадянине Романов, ви визнаєте позовні вимоги? — суддя, жінка років п’ятдесяти, подивилась на Миколу поверх окулярів.
— Категорично не визнаю, — Микола підвівся, випростав піджак. — Дача і будинок юридично належать моїй рідній сестрі, Тетяні Петрівні Сомовій. Тут нема чого ділити.
— Ваша честь, — Віра Миколаївна теж підвелась, — у нас є докази, що перереєстрація майна була здійснена без відома та згоди позивачки. А також свідчення, що громадянка Романова безпосередньо брала участь у фінансуванні будівництва…
Я слухала їхню суперечку, ніби крізь вату. В голові крутилась дурна думка: «От і закінчилася казка, хоч було в ній багато прекрасного». Звідки ця фраза — не пам’ятаю, чи то з пісні, чи з вірша.
Суддя слухала мене уважно. Я все чесно розповіла: як дізналася про дарчі, як відкладала на дачу, як оздоблювала будинок роками — своїми руками, сама шпалери клеїла, штори шила.
Через дві години й три засідання ми отримали рішення. Чверть від будинку та дачі — грошима. Якраз на окреме житло. Всяка дрібниця — пралка, телевізор, килими — Микола віддав без суперечок. Надоїли, мабуть.
Коли все закінчилося, Микола наздогнав мене в коридорі.
— Валь, що ти робиш? — втомлено спитав він, уже без злості. — Куди підеш? До Ольки? Та в неї своїх двоє, не до тебе.
— Ти був тоді правий, під час сварки, — я раптом усміхнулась, глянувши йому просто в очі. — Мені час зайнятись своїм ділом.
— Валентино Сергіївно, дуже прошу, розберіться з цими формулярами, — директорка бібліотеки, Раїса Андріївна, кинула на мій стіл стос паперів. — Ви єдина, в кого почерк розбірливий.
— Звісно, Раїсо Андріївно, — я відволіклась від комп’ютера. Друкувала повільно, але без помилок.
Архів міської бібліотеки став моїм другим домом. На роботу мене взяли майже одразу — в бібліотеках завжди не вистачає людей. А що зарплата невелика — то й запити у мене тепер скромні. Однокімнатна квартира в новобудові на околиці. Ремонт найпростіший. Але — все моє.
Спочатку син ображався, звинувачував у розпаді сім’ї. А потім нічого, відійшов. Внуків привозив щовихідних. Машенька, моя п’ятирічна, вже пів кухні зі мною перепекла. Любить бабусині пиріжки — з капустою, з яблуками.
— Бабусю, тобі не сумно? — якось запитав Діма, коли забирав дітей.
— А з чого б це? — здивувалась я. — У мене робота, подруги… Знаєш, ми з Надією Сергіївною щомісяця в театр ходимо. А скоро в поїздку їдемо — до Львова на екскурсію.
Він похитав головою, а потім раптом міцно обійняв:
— Ти молодець, мамо.
І я так вважала. Справді молодець.
Відображення
Минув рік. Цілий клятий рік. Я сиджу на підвіконні, дивлюся, як дощ тарабанить по склу, і думаю — пролетів швидко, правда ж?
Чайник свистить на кухні. Йду заварити чай. Подарована Вірою Миколаївною чашка з волошками вже чекає на столі. Хороша вона людина, тепла. Після суду ще кілька місяців телефонувала, цікавилась, як я влаштувалась.
А влаштувалась я… та нормально, загалом. Перші тижні, звісно, ревіла. Тридцять два роки коту під хвіст — було через що. А потім ніби відрізало. Може, сльози закінчились? Або сенсу плакати не стало?
Взяла чай, зайшла в кімнату, підійшла до дзеркала. Раніше боялась у нього дивитись — щороку нова зморшка, нове сиве пасмо. Тепер дивлюсь сміливо. Так, старенька. Шістдесят два — не жарти. Але очі… в очах щось нове. Живі вони стали, допитливі.
У бібліотеці тепер я — на розхват. «Валентино Сергіївно, допоможіть з каталогом», «Валентино Сергіївно, зробіть опис». А нещодавно Раїса Андріївна викликала:
— Освоюватимемо електронну базу, Романова. З комп’ютером дружите?
— Дружу, — відповідаю. І жодного разу не збрехала. За рік так набила руку, що діти відстають. Діма каже, в нього начальниця в комп’ютерах гірше розбирається. Смішний.
Телефон задзвонив так несподівано, що я аж здригнулась. На екрані висвітилось: «Микола». Ми не розмовляли місяці три, з того часу, як він приїжджав за речами, що ще залишились у Діми в гаражі.
— Так, — відповіла я після короткої паузи.
— Валь, — голос у нього був якийсь незвично м’який, — як ти?
— Нормально, — сказала я. І раптом зрозуміла, що не брешу. — Справді нормально, Коль.
— Ясно… — пауза, потім: — Дімка сказав, у тебе сьогодні… ну… річниця.
— Ага, — я мимоволі усміхнулась. — Рік свободи.
— Я просто хотів дізнатись, чи все у тебе гаразд? — спитав він після довгої паузи.
— Повністю, — відповіла я. — А в тебе як справи?
— Та нічого, працюю, — у його голосі промайнули знайомі нотки самовдоволення. — До речі, будинок скоро назад оформлю. Танька, уявляєш, зажадала гроші за те, що він на ній числився. Зовсім страх втратила…
Я ледь не засміялась. Він не змінився анітрохи. Все так само крутить, перекладає, маневрує. Але тепер — це вже не моя справа.
— Миколо, мені треба йти, — перебила я. — Рада, що в тебе все гаразд.
Після дзвінка я знову підійшла до дзеркала. Поправила волосся. Сивини побільшало. Зморшок теж. Та й нехай.
Шоста вечора. Надя обіцяла заїхати — ми збирались до філармонії. Класична музика, уявляєш. Раніше я й слухати її не могла, а тепер ось — абонемент купила. І англійську вчу. І на курси комп’ютерні ходжу — вже просунутий рівень.
Що буде далі — не загадую. Можливо, влітку поїду в санаторій. Оля пропонувала путівку. Може, на кулінарні курси запишусь — давно хотіла навчитись пекти справжній штрудель.
Я стояла перед дзеркалом і раптом зрозуміла — ось воно, те відчуття, якого я шукала в очах. Це — інтерес. Інтерес до життя. До себе. До того, що попереду.
Хтось стукає в двері. Напевно, Надія приїхала. Пора йти. У мене тепер свій шлях. Незнаний, іноді страшний. Але — свій.