“Як назвати ту жінку, яка спить, коли її чоловік іде на роботу голодним?! Погана дружина”, – бабуся часто повторювала ці слова… І вони врізалися в підсвідомість Дар’ї.
– Вітаю з днем весілля! – бабуся Дарини витерла сльозу білосніжною хусточкою. – Євгенію, синку, я віддаю тобі свою молодшу онуку. Ти вже її бережи! Я впевнена, вона буде тобі гарною дружиною.
– Не сумніваюся! – Євген обійняв бабусю дружини і посміхнувся. Він знав, що Дарина – найчудовіша дівчина з тих, хто колись зустрічався йому на шляху.
Акуратна, турботлива, старанна. Вона в усьому прагнула до ідеалу. Вихована бабусею зі “старим” загартуванням, Дарина була немов із минулого: їй було чуже завзяття знайомих дівчат прагнути до дозвільного життя.
Вона добре вчилася, закінчила з червоним дипломом ВНЗ, влаштувалася на роботу за профілем і тільки після цього дозволила собі вступити в серйозні стосунки.
Євген одразу зрозумів, що йому дістався справжній діамант, і не упустив шанс.
– Дарина – моя коштовність, вона засяє зі мною, – сказав він, піднімаючи келих.
Батьки нареченого невістку знали тільки з розповідей Євгена. Жили далеко і в побут сина не лізли. Утім, як і не допомагали молодим.
Батьки Дарини теж допомогти не могли: їх не стало, коли дівчинці було п’ять років. Подружжя залишило бабусі й дідусеві трьох дівчаток, і Даринка була наймолодшою, тож вбирала все, що говорила бабуся. А бабуся привчала дівчаток до сімейного життя з малих років.
– Сьогодні в нас сніданок готує Даринка. Ходімо, люба, я тебе навчу, як пекти млинці. Ти в нас ще до школи не ходиш, а дідусь працює, і сестрички вчаться, рано встають. Значить, що? – бабуся чекала відповіді від дитини.
– Значить, я можу поспати? – спросоння відповіла Дарина.
– Ні! Ти маєш прокинутися ще раніше, щоб не займати ванну і, швидко вмившись, вирушити кудись?.. – бабуся дала онучці “другий” шанс.
– Грати?
– Ні ! Горе моє! На кухню! Щоб до 7 ранку на столі вже були млинці, гарячий чай і бутерброд із сиром. А після, коли всі підуть, ми з тобою що маємо робити?
– Не знаю… – Дар’я розгубилася. Вона боялася помилитися втретє.
– Ми прибираємо зі столу, а потім готуємо обід і вечерю. Ну а потім, якщо залишиться час, можна і відпочити.
Бабуся завжди готувала млинці вранці, привчила вона до цього й онучок. Тепер п’ятирічна Даринка щодня вставала о 6 ранку, щоб допомагати бабусі по дому, а в шість років, коли в бабусі був тиск, вона справлялася з цим завданням сама.
Треба зазначити, що сестри “чергували” у вихідні. А коли Дарина пішла в перший клас, вони склали розклад, хто готує сніданок, обід і вечерю, і чітко дотримувалися вказівок бабусі.
Одного разу Дар’я прийшла зі школи змучена, вона почувалася розбитою, і їй здавалося, що в неї жар. Вона сяк-так зробила уроки і прилягла, щоб відпочити, і випадково проспала будильник.
Той ранок дівчинка запам’ятала назавжди.
Бабуся, божа кульбаба, побачивши, що онука спить, налила в склянку крижаної води і вилила дівчинці на голову.
Даринка навіть взвизгнула від несподіваного “душу”.
– Вставай! Ти запізнилася на десять хвилин! Це нікуди не годиться!
– До школи запізнилася? – не зрозуміла дівчинка.
– Ні! Ти запізнилася готувати сніданок!
– Але бабусю… я до школи не піду, я хворію…
– До школи можеш не ходити, але готувати на сім’ю у свій день ти зобов’язана! Яка господиня дрімає, коли її сім’я голодна йде у справах? Вставай! Ледарка!
Такою розсердженою Дарина не бачила бабусю раніше. Вона зібрала всі сили в кулак і пішла на кухню. На щастя, сестри чули лайку і швидко встали, щоб допомогти молодшій сестричці.
Взаємна підтримка не раз рятувала Дарину. Вона не скаржилася: жили дружно. А господарство, до якого привчала бабуся, поступово стало у порядку речей.
До 18 років усі три сестри вміли не тільки готувати, прибирати, прасувати, а й вишивали, в’язали, могли шити для себе деякий одяг і знали, як вести ощадливе планування, закуповуючи продукти за акціями та знижками.
До сімейного життя Дар’я була повністю готова.
– Дарино, завтра поїдемо в супермаркет, – сказав чоловік, коли вони переїхали в його квартиру після весілля. – Треба заповнити холодильник на тиждень, я тебе відвезу, а ти вибереш усе що треба.
– Любий, я вже про все подбала, – з усмішкою відповіла вона.
Женя відкрив холодильник і ахнув. Коли дружина встигла стільки всього купити, як донесла це самотужки, а головне, на що вона все це купила?!
– Ти витратила весь весільний подарунок? – хмикнув він.
– Ні. Я витратила тільки дві тисячі, не хвилюйся. Довірся мені.
– Тоді, може, відзначимо другий день весілля піцою? – запропонував Женя. Він уже покликав друзів.
– Я приготувала на вечерю запіканку, але якщо хочеш, зараз швиденько зроблю піцу! І салатики наріжу… – Дарина кинулася до плити. Так і почалося нове сімейне життя.
Про що б Євген не попросив або не подумав, Дарина тут же виконувала. Вранці на нього завжди чекали млинці, випрасувана сорочка і вичищені черевики.
– Люба, може, поспимо сьогодні довше? – сказав чоловік, бачачи, що Дар’я схопилася зранку, щоб приготувати сніданок вчасно, хоча був вихідний.
– Спи, любий, я про все подбаю…
Два роки шлюбу пролетіли непомітно. Кілька разів у гості приїжджали батьки чоловіка і були просто вражені тим, яка чистота була в колись холостяцькій квартирі сина.
– Даринко – ти золото! – сказала свекруха, Галина Дмитрівна, бачачи, як та крутиться білкою, щоб швидко обслужити дорогих гостей. – Давай я допоможу.
– Що ви? Ви ж гості. Я сама! – почервоніла Дарина. – Хочете ще тортика? Або, може, морозиво? Я сама робила…
– Не відмовлюся, – свекор простягнув тарілку. Євген тим часом щось захоплено розповідав друзям, які теж прийшли в гості. Ніхто, крім Дарини, не брав участі в готуванні, ніхто не виявив бажання допомогти з посудом.
– Ми так любимо ходити до вас у гості! – сказала подруга Жені, збираючись додому. Це не сховалося від погляду свекрухи. Дарина тим часом стояла біля раковини, вичищаючи тарілки.
– Люба, часто до вас у гості приходять друзі Женьки? – запитала вона.
– Щоп’ятниці.
– Ясно.
– А він тобі зовсім не допомагає?
– Допомагає, звісно! – Дарина почервоніла. – Учора зустрів мене на зупинці, допоміг із сумками…
– А що ж він тебе на машині не відвіз? Невже ти одна все це купувала?!
– Йому на ринок ходити не хочеться, та й я не наполягаю.
– На ринок?! – здивувалася свекруха.
– Так. Бабуся привчила мене все найкраще купувати, і зі знижками…
– Я бачу, що мій син погладшав на твоїй турботі.
– Що ви, він просто змужнів, – Дарина почала захищати чоловіка, знову дивуючи свекруху.
– Так, звісно, ти маєш рацію.
Мати того вечора поговорила із сином, але той лише відмахнувся:
– Дарина в мене просто хороша дружина. Вона любить займатися домом. Навіщо я буду лізти?! Усі хороші дружини такі. Це нормально.
Через місяць Галина Дмитрівна потрапила в лікарню. Євген сказав, що треба лікуватися в столиці, і було вирішено перевезти матір ближче до сина і невістки.
Дарина щодня приходила до свекрухи, щоб провідати. Галина Дмитрівна не могла натішитися на невістку.
А Дар’я все більше втомлювалася.
Того ранку вона вдруге в житті проспала, але почувши, як чоловік підвівся і голосно ходить кімнатою, схопилася і, перемагаючи головний біль, кинулася на кухню.
– А я вже думав, що мені самому доведеться сніданок готувати, – пробурмотів Женя. За два роки він уже звик до турботи дружини і ставився до цього як до належного.
– Що ти любий, я зараз… – вона схопила борошно і розсипала його… – От же я незграбна!
Дар’я була готова крізь землю провалитися.
– Гаразд, давай без млинців сьогодні, яєчню приготуй. – Приречено зітхнувши, погодився чоловік.
Весь день Дарина була сама не своя. А наступного і зовсім ледь не знепритомніла вранці.
– Дарино, я спізнююся на роботу. Ти мені кави коли наллєш?
– Зараз… – Дар’я похитнулася і ледь встигла схопитися за стільницю.
– Давай сюди! Я сам! – з якоюсь злістю в голосі сказав Євген. – А то як учора все зіпсуєш.
Дарина кивнула і присіла за стіл. Але сидіти не змогла, їй стало зовсім недобре.
– Любий, вибач, я піду приляжу…
Удень, коли настав час відвідувати свекруху, Дарина зрозуміла, що встати нездатна.
– Галино Дмитрівно, вибачте мене, я сестру пошлю, щоб вона вам супчик віднесла… – мало не плакала Дарина.
– Не треба! У мене все є. Ще вчорашнє залишилося.
– Вчорашнє не їжте! Я вам свіженьке…
– Дарино! Мене завтра виписують. Не ходи й сестру не ганяй! – підвищила голос свекруха.
– Добре, вибачте… – Дарина притихла. А трохи згодом у двері подзвонили.
Галина Дмитрівна стояла на порозі з сумкою в руках.
– Мене раніше виписали, народу повно привезли, сказали, йти додому. Можна у вас переночувати?
– Галино Дмитрівно, звісно! Але… Як же ви, не попередили? Я ж не встигла приготувати стіл… – Дарина була блідою, хворобливою, і це не сховалося від очей свекрухи.
– Нічого, я сита. А ти їла сьогодні? – від думки про їжу Дарину скрутило, і вона ледь добігла до ванної.
– Що ж з тобою? – з тривогою запитала Галина Дмитрівна.
– Напевно, отруїлася чимось… Вибачте.
– Іди приляж. Я зараз зроблю тобі чай.
– Ви?! – Дарина навіть здригнулася.
– Ну так. А що?
– Але ж ви гостя! Як я можу лежати, щоб ви мене обслуговували?!
– Дарино – я не тільки гостя, я твоя свекруха, друга мама. Іди й ляж! – суворо сказала Галина Дмитрівна.
Дар’я опустила погляд і пішла. Чомусь їй знову було соромно.А ось Галина Дмитрівна почала розуміти, що в домі сина не все так ідеально.
Точніше, все надто вже ідеально!
Після виписки Галина Дмитрівна почувалася добре. Весь день вона намагалася доглядати за невісткою і зробила висновок, що Дарина не надто розпещена турботою чоловіка.
Коли Євген прийшов додому, перше, що він зробив – крикнув:
– Дружино! А чого ти не зустрічаєш?!
– Іду… – Дарина зібралася вставати, але Галина Дмитрівна зробила знак рукою і вийшла до сина сама.
– Мамо?! А ти чого це в нас?
– Скучила за сином.
– Я ж приїжджав… Того тижня.
– А Дар’я щодня їздила!
– Ну так у неї графік вільний.
– Так, так. Я розумію. – Галина Дмитрівна помітила, що син так і стоїть у куртці. Немов чогось чекає.
– Роздягатися-то будеш?
– А… Так. – Женя зняв куртку і сунув матері. Галина Дмитрівна здивовано підняла брови. – Я в душ. Халат і рушник нехай мені туди несе.
Галина Дмитрівна схрестила руки на грудях.
– Дарина хворіє.
– Ну тоді ти принеси.
– А сам?
– Що сам?
– Сам не можеш узяти?
– Так я ж із роботи… втомлений.
– А я з лікарні.
– Гаразд. Дарино, де рушник узяти? – крикнув він.
– Зараз, любий, почекай хвилинку…
– Ходімо, будемо вчитися самообслуговуванню, як у дитячому садочку, – Галина Дмитрівна взяла сина під руку і поволокла за собою.
– Запам’ятовуй, тут у вас рушники, тут шкарпетки, тут халат! Відсьогодні сам свої речі утримуєш у порядку!
– Але мамо, ти чого до нас у життя лізеш?!
– Іди мийся. Потім поговоримо.
– Гаразд. Сподіваюся, їжа в нас є? – він із сумнівом подивився на лежачу дружину.
– Так… Щоправда, я сьогодні нічого не готувала… – ледь не плачучи зізналася Дарина. Женя вперше за два роки почув такі слова. Можливо, він би обурився, але бачачи обличчя матері, кивнув і пішов.
– Ти його розбалувала, донечко. Ну що за чоловік? Побутовий інвалід!
– Не кажіть так, я просто про нього дбаю.
– А він про тебе? Люба, раніше мій син був іншим. Коли я хворіла, він мені супчик варив, по пігулки бігав за першим покликом. І справи по дому робив він: пилососив, пил протирав… А зараз? Він навіть рушник не знає, де взяти! Що з ним стало?!
Дарина не відповіла.
Учора вона просила чоловіка подати склянку води… але той був занадто зайнятий. Вона думала над словами свекрухи і зрозуміла, що та має рацію. Євген став не чоловіком, він став “паразитом”, що живе за рахунок споживання благ від дружини.
Але найстрашніше було в тому, що Дарина зробила його таким сама.
– Відпочивай, я з вечерею йому “допоможу”, – сказала свекруха і прикрила двері в спальню.
Євген вже сів за стіл, чекаючи на вечерю. Галина Дмитрівна сіла навпроти, і вони із сином мовчки дивилися одне на одного.
– Мамо, давай, може, поїмо? А потім поговоримо?
– Так, із задоволенням. Накривай стіл.
– Я?!
– Ну так, я ж у гостях.
– Зараз Дарину покличу…
– Стояти! – Галина Дмитрівна вміла прикрикнути. – Мало я тебе в дитинстві виховувала? Мало батько розуму вчив?!
– Ти чого? Чим лікували тебе? Озвірином? – Женя втупився на матір.
– Це ти, милий, озвірів за два роки! Даринка – чудова дівчинка, а ти на неї сів і поїхав! Ніжки звісив.
– Мамо, чого тобі треба? Прямо скажи. І це, я їсти хочу…
– Так візьми й поїж! І за матір’ю доглянь! За два тижні скільки разів ти в мене був? Один! А Даринка твоя щодня мені супи носила!
– Ну, вибач…
– Ти чому про дружину не дбаєш?
– Я дбаю.
– Як?
– На роботу ходжу.
– Це не турбота! Ти давно їй сніданок у ліжко носив? Давно квіти дарував? Давно питав про її самопочуття?!
Євген мовчав.
– Ти хоч знаєш, що вона в тебе при надії?!
– Що?!
– Олень ти, Євгене, а не чоловік.
Галина Дмитрівна стукнула кулаком по столу. Дарина чула розмову і тихо схлипувала. Але ж свекруха влучила в найболючішу точку.
– Як ти? – тихо запитала Галина Дмитрівна.
– Уже краще, – Дарина швидко витерла сльози.
– Збирай речі.
– Куди?! – невістка злякалася.
– Я тебе до себе додому забираю. Поживеш у мене, поки син не прийде до тями.
– Мамо!
– Не мамкай. Або Дарина зі мною поїде, або ти зараз же підеш! Погостюєш у тата, будете з батьком жити, він тебе швидко виховає!
Євгег не відповів. Він із благанням подивився на дружину, але та напрочуд швидко встала і, взявши маленьку сумку з телефоном і картою, натягнула майку, джинси і заявила, що готова йти.
– Галино Дмитрівно, а він точно впорається? – всю дорогу до будинку свекрухи, Дарина була як на голках.
– Почекай, завтра прискаче за тобою. Але ти потерпи, погостюєш у мене тиждень, інший, а там повернешся.
Усе сталося так, як казала свекруха.
Євген приїхав за дружиною, але його не пустили на поріг батьківської хати.
І тільки після розмови з батьком, через тиждень, Женя привіз два величезні букети, для дружини і для мами.
– Я все зрозумів, усвідомив і буду виправлятися, – заявив він.
Дарина за тиждень покращала: відпочила, зрозуміла, що можна вранці висипатися і що значить, коли тебе люблять і не тільки приймають, а й віддають натомість.
– Дарино, люба, я сама вимию посуд, – свекруха дозволяла невістці у своєму домі тільки відпочивати.
– Можна, я вам допоможу? – усе ж напросилася Дарина.
Вона сумувала за чоловіком. І він приїхав.
– Повертайся додому, люба… – сказав Женя, вкотре приїхавши за дружиною.
– А ти будеш піклуватися про мене? – вона запнулася і поклала руку на живіт. – Ой, точніше, про нас.
– Буду! – Євген обійняв Дарину.
– А якщо обдуриш, ми Дарину собі заберемо! – пригрозила мати. Але Женя дотримав слова. Та й якби хотів, то вже не вийшло б сісти на шию дружині.
Вона перестала підхоплюватися за першим покликом і зосередилася на турботі про себе та їхню майбутню дитину. Тепер у неї були помічники: чоловік і свекруха.