Баба Аня звично змітала з підлоги розбиту чашку і продовжувала лаяти Ваську, знаючи, що той до завтрашнього ранку на очі їй не з’явиться.
Раніше, коли Василь був ще молодий і дурний, він реагував на бабині крики. Але, отримавши кілька разів ганчіркою і віником по заду, став розумнішим.
І тепер за інтонацією та потужністю децибел безпомилково визначав ступінь небезпеки. Коли можна з’явитися увечері, а коли й за два-три дні.
На цей раз у гонитві за мишею він випадково змахнув зі столу забуту чашку. Минулого разу – розсипав пакет із крупою, а до цього було ще багато дрібних непорозумінь. І все через шкідливих мишей.
Але баба Аня чомусь продовжувала лаяти Ваську, хоча, за великим рахунком, він тут був ні до чого. Він просто робив свою роботу і справно звітував, приносячи бабці на подушку задушених мишей, кротів та щурів.
Вранці, прокинувшись і побачивши черговий «звіт», баба Аня швидко перехрестилася і завела стару пісню:
– Васько! Паразит! Навіщо ти мені це знову в ліжко тягнеш? Вижену, чорт, забирай!
А побачивши розбиту чашку, завелася ще дужче. Але, заради справедливості, треба сказати, що на людях господиня свого кота нахвалювала.
Мовляв, і мишолов чудовий, і чепурун, і лагідний. Василь намагався не підвести та охороняв невеликий бабин врожай з усією старанністю.
А інакше миші в підполі повністю знищили б всю картоплю і моркву. Та й крупою б не гидували. А розбитий посуд та інші негаразди Василь філософськи списував на супутні неминучі втрати.
Цього вечора баба Аня налила в блюдечко молока і довго кликала кота, але він кудись запропастився і категорично відмовлявся з’являтися.
— Кіс-кіс-кіс, Васю, паразит. Куди зник? Молоко скисне. Ну, і чорт із тобою…
Бабуся вирішила насмажити собі на вечерю картоплі. Відкрила кришку льоху, і крекчучи, стала спускатися вниз сходами. Зігнувшись і підсліпувато жмурячись, вона дісталася до відсіку з картоплею
.Коли очі звикли до напівтемряви, баба Аня побачила Ваську. Він судомно дихав. Права передня лапа розпухла, ставши вдвічі товщою за ліву
.А поряд на картопляних бульбах лежала мертва гадюка.
– Господи! — охнула баба Аня, жваво уявивши собі, як їй у руку впиваються отруйні ікла. Вже тільки від цього одразу підскочив тиск і серце почало битися з перебоями. — Васю, рятівник ти мій. Ти що ж, помирати надумав? Я зараз, зараз. Потерпи. Ах ти, паразит, ось вже лихо. Як же я без тебе?
Підхопивши кота, баба Аня вибралася з льоху, схопила сумку з гаманцем і просто в капцях побігла до сусіда.
– Пашка! Пашка! Рятуй! Терміново відвези мене до райцентру.
– Що трапилося, баб Аня? Що за поспіх, проти ночі?
– У ветеринарку мені треба. Ваську гадюка вкусила. Відвези, Христом богом благаю. Я з тобою потім розрахуюсь і за бензин, і за турботу.
– Миттю, баб Аня. Дружині скажу та їдемо.
Біля ветеринарної клініки баба Аня вибралась із машини. Щохвилини охаючи, дістала кота, який, важко дихаючи, висів як ганчірка і спритно побігла в приймальню.
– Доню, – звернулася вона до чергової. – Допоможи, будь ласка. Врятуйте Васю, бо в мене, крім нього, немає нікого.
Погляду на нещасного кота було достатньо, щоб одразу поставити діагноз.
– Змія? Коли був укус?
– Сьогодні. А точно не скажу. Я його в льоху знайшла та одразу до вас.
– Терміново під крапельницю.
Ваську забрали. Приблизно через двадцять хвилин лікарка повернулася до приймального покою і звернулася до баби Ані:
– Давайте оформимо документи. Ви, отже, господиня? Як Вас звуть?
– Ганна Сергіївна.
— То як звуть кота? Скільки йому років?
— Вася, шість йому, начебто. Ви вже врятуєте його, будь ласка. З Ваською я й поговорю, і кіно подивлюся, і взимку з ним тепліше. Знову ж таки, де я ще такого мишолова знайду? Ось і від змії мене врятував.
Баба Аня розплакалася.
– Заспокойтесь. Ми зробимо все, що від нас залежить. Вам доведеться залишити його у нас у стаціонарі на ніч. Завтра приїжджайте, буде зрозуміло: що і як.
— Дочко, скажи, а дорого це?
– Не переживайте. Заплатите лише за ліки. Я впевнена, що все буде добре. Кіт у Вас – богатир! Одужає.
— А Вас як звати?
– Віра Анатоліївна.
– Дай Вам Бог здоров’я, Вірочка.
В машині баба Аня запитала у Паші:
– Паш, ти мене завтра з ранку зможеш сюди довести?
— Баб Аня, я завтра на роботу о сьомій виїжджаю…
— Ось і я з тобою.
— Так лікарня з дев’ятої працює.
— Нічого, я зачекаю.
— Ну, добре. Завтра під’їду.
Наступного дня Віра Анатоліївна, йдучи на роботу, побачила на лавці біля клініки вчорашню клієнтку. Старенька бабуся з надією підвелася їй назустріч:
– Як там мій паразит?
– Зараз подивимося.
За пів години баба Аня, притискаючи до грудей кота, йшла до автобусної зупинки, гладила по голові Ваську і примовляла:
— Васю, Вірочка сказала, що через три дні будеш як новенький. Я тобі сметани куплю. Та не магазинної, а домашньої, та ковбаски. Заслужив.
Ти тільки живи довше, паразит ти такий.
Ставте вподобайки цій зворушливій історії, пишіть у коментарях про своїх вихованців!