— А ти хто така? Секретарка мого сина? — зверхньо кинула мати нареченого, ще не знаючи, кому насправді належить компанія.
Олена переглядала кілька резюме, розкладених перед нею. Сіре осіннє світло ледь пробивалося крізь жалюзі у просторому кабінеті директора компанії «ЛогоТранс».
Відкинувшись на спинку крісла, вона злегка зморщила лоба й потерла скроні — головний біль не відпускав її з самого ранку.
— Можна, Олено Василівно? — постукала у двері секретарка Марина.
— Заходь, — Олено випросталася, намагаючись виглядати бадьоро.
— Принести вам кави? За п’ятнадцять хвилин співбесіда з останнім кандидатом, — нагадала Марина.
— Ковальчук? — кинула погляд на верхнє резюме в папці.
— Так, Кирило Вікторович. Тридцять два роки, досвід вражає, — зачитала вона.
— Обов’язково каву, — кивнула Олена. — І нехай зайде рівно о третій.
Коли Марина вийшла, Олена знову повернулася до резюме. Кирило Ковальчук і справді виглядав багатообіцяюче: три успішні проєкти, чудові рекомендації, профільна освіта. Компанії потрібен був сильний керівник відділу продажів.
«Десять років…» — подумки відзначила Олена. Рівно десять років минуло з того моменту, як вона заснувала «ЛогоТранс», буквально втікаючи від важкого шлюбу. П’ять філій, сотні працівників, мільярдні обороти — усе це здавалося неможливим тоді, у маленькому орендованому офісі.
Рівно о третій у двері постукали.
— Заходьте, — озвалася Олена, вирівнюючи спину.
У кабінет увійшов високий чоловік. Строгий костюм, коротко підстрижене світле волосся, впевнений погляд, пряма постава.
— Добрий день, Олено Василівно. Кирило Ковальчук, — представився, простягаючи руку.
Рукостискання було міцним, але без зайвої демонстративності.
— Сідайте, Кириле Вікторовичу, — Олена кивнула на крісло навпроти. — Розкажіть, чому саме наша компанія?
Наступні сорок хвилин промайнули непомітно. Кирило говорив про логістичний ринок з глибоким розумінням, наводив конкретні приклади, ставив влучні запитання. Не підлещувався, не перебільшував свої заслуги.
— Ось тут можна оптимізувати процес, — нахилився він над столом, показуючи щось у презентації.
Олена впіймала себе на думці, що давно не бачила настільки зібраного і професійного кандидата.
— Вас прийнято, — ухвалила вона, закриваючи папку з резюме. — Почнете з наступного понеділка.
— Дякую за довіру, — відповів Кирило, ховаючи легке здивування за ввічливою усмішкою.
Перші місяці його роботи повністю виправдали очікування. Він швидко увійшов у колектив, запропонував кілька слушних ідей і добре справлявся з обов’язками. Був справжнім командним гравцем.
Усе змінилося на ювілеї компанії. Офіційна частина завершилась, гості розбрелися по залу. Олена стояла біля вікна з келихом у руці.
— Не очікував, що ви любите цю книгу, — почувся голос Кирила.
— Звідки ви знаєте? — здивовано підвела брову Олена.
— Помітив у вас у кабінеті. Сам перечитую її щоосені.
Вони проговорили весь вечір — про подорожі, книжки, мрії. Олена забула, що вона директорка, а він — підлеглий. Просто двоє людей, які раптом виявили надто багато спільного.
Після цього їхні робочі зустрічі ставали дедалі довшими. Обговорення проєктів плавно перетікали у розмови про фільми, виставки, музику.
— Може, продовжимо за вечерею? — якось запропонував Кирило, коли годинник показував дев’яту вечора, а вони все ще сиділи над звітами.
— Чому б і ні, — усміхнулася Олена, прибираючи документи до сейфа.
Це був перший з багатьох вечорів, наповнених розмовами та сміхом, які ніяк не вписувалися у формат «керівник–підлеглий».
Олена помічала, як змінюється її життя. Ранкова кава з рук Кирила мала зовсім інший смак. Вихідні більше не здавалися порожніми сторінками щоденника. У коридорах офісу з’явилися змовницькі погляди.
— Знаєш, про нас уже весь офіс шепочеться, — сказала вона якось, коли вони сиділи на терасі заміського ресторану.
Кирило всміхнувся, лагідно накрив її руку своєю.
— Хай шепочуться. Ми дорослі люди, — він на мить замовк, витяг з кишені маленьку оксамитову коробочку й відкрив її. — І, до речі, я хотів би дати їм ще більше приводів для розмов.
Олена завмерла. У коробочці лежала каблучка з невеликим, але бездоганним діамантом.
— Ти серйозно? — Олена поглянула на Кирила. — Ми ж знайомі лише три місяці.
— Я ще ніколи не був таким серйозним, — сказав він і став на одне коліно. — Вийдеш за мене?
Олена мовчала. Десь у глибині свідомості озивались голоси — про корпоративну етику, про складнощі змішування особистого з роботою, про думку інших, про різницю у віці.
Вона видихнула, відкидаючи всі сумніви:
— Так. Так, я згодна.
Наступного дня новина розлетілася офісом миттєво. Співробітники, заходячи до кабінету у справах, крадькома поглядали на каблучку на її пальці.
— Кирило чекає на вас біля машини, — заглянула ввечері Марина. — І виглядає дуже схвильованим.
Олена знайшла нареченого, що спирався на бампер її позашляховика. Обличчя Кирила справді було тривожним.
— Щось сталося? — підійшла вона ближче.
— Батьки хочуть з тобою познайомитися, — швидко випалив Кирило. — Цієї суботи.
— І це привід для хвилювання? — Жінка розсміялася, але Кирило не підтримав її настрій.
— Олена , послухай… — він провів рукою по волоссю. — Тільки не кажи їм одразу, що ти директорка, добре?
Олена нахмурилася.
— І чому ж?
— Розумієш… вони досить консервативні. Для них важливо, що ти розумна, гарна… А не твоя посада, — Кирило відвів погляд.
— Тобто для них зовнішність важливіша за мої досягнення? — Олена схрестила руки.
— Я не це мав на увазі! — вигукнув Кирило. — Просто… давай не ускладнювати. Просто скажи, що працюєш у логістиці.
Олена стиснула губи, але кивнула. Всередині зростало неприємне передчуття.
У суботу вони під’їхали до добротного двоповерхового будинку на околиці міста. Олена поправила строге темно-синє плаття.
— Готова? — Кирило взяв її за руку.
— Як ніколи, — сухо відповіла вона.
Двері відчинив високий чоловік із сивиною на скронях — обличчя Кирила, лише грубіше й владніше.
— Віктор Павлович, — представився він, стискаючи руку Олени. — Заходьте.
У просторій вітальні на них чекала жінка з ідеально вкладеним волоссям і гострим, оцінювальним поглядом.
— Лариса Ігорівна, — кивнула вона, оглянувши Олену з голови до п’ят. — Кирило казав, що ти старша за нього. Але не уточнив, наскільки.
— Мамо! — почервонів Кирило.
— Так, на шість років, — спокійно відповіла жінка.
Під час вечері Лариса Ігорівна продовжила своєрідний допит:
— А чому розпався твій перший шлюб? Діти є? Плануєш, я сподіваюся? У твоєму віці відкладати вже небезпечно.
Олена все міцніше стискала виделку. Кирило мовчав, втупившись у тарілку.
— А де ти працюєш, Олена? — несподівано спитав Віктор Павлович.
— У «ЛогоТрансі», — швидко відповів замість неї Кирило. — Там же, де і я.
Лариса Ігорівна помітно пожвавішала:
— О, і як тобі там? Кирило каже, його вже скоро підвищать до керівника відділу!
Олена повільно повернула голову до нареченого. Той зблід і пробурмотів:
— Я… Тату, ходімо принесемо напої… — і майже вибіг з-за столу.
Лариса Ігорівна нахилилася до Олени й з легкою зверхністю мовила:
— А ти хто? Секретарка мого сина?
Питання зависло в повітрі. Олена повільно випросталася. Всередині щось обірвалося. Тепер усе стало на свої місця — і прохання не згадувати про посаду, і нервозність Кирила, і його раптова втеча під час розмови про роботу.
— Секретарка? — повторила Олена це слово, наче смакуючи. — Цікава версія. То Кирило, значить, розповідав вам про свої кар’єрні успіхи?
Лариса Ігорівна випросталася, очевидно задоволена справленим враженням.
— Авжеж! Наш хлопчик завжди був амбітним. Три успішні проєкти на минулій роботі, перевиконання плану. Скоро очолить цілий відділ. Каже, він уже фактично всім керує! — жінка говорила з гордістю, не помічаючи, як змінюється вираз обличчя Олени.
— І скількома людьми він керує? — голос Олени звучав м’яко, майже лагідно.
— Здається, п’ятнадцятьма, — втрутився Віктор Павлович. — Я правильно пам’ятаю, люба?
Лариса Ігорівна кивнула:
— Так, цілий відділ. І скоро буде більше. Керівництво його цінує.
Двері раптом грюкнули. Кирило повернувся, тримаючи пляшку. Побачивши застиглі обличчя, він зупинився на порозі їдальні.
— Що сталося? — спитав він, хоча в очах уже світилася тривога — він усе розумів.
Олена повільно підвелася. Розправила плечі. Подивилася прямо на Ларису Ігорівну:
— Дозвольте представитися офіційно: Олена Василівна Кравцова, генеральна директорка та власниця компанії “ЛогоТранс”. Тієї самої, де працює ваш син.
Лариса Ігорівна відкрила рота. Віктор Павлович застиг з виделкою в руці.
— Того самого відділу, яким він нібито керує, насправді не існує. Кирило — менеджер середньої ланки. Хороший спеціаліст, але не керівник. І про підвищення мова не йшла.
Пляшка вислизнула з рук Кирила й глухо вдарилася об підлогу, не розбившись.
— Олено, я можу все пояснити… — забурмотів він.
— Кириле, це якась помилка? — поблідніла Лариса Ігорівна. — Скажи, що це непорозуміння!
— Мамо, я… — Кирило метав погляд між матір’ю й Оленою. — Я не міг сказати правду. Ви б вважали мене невдахою.
— Невдахою? — насупився Віктор Павлович. — Через те, що твоя наречена успішніша за тебе?
Кирило нервово провів рукою по волоссю:
— Ви завжди чекали від мене великих звершень. А я… просто менеджер. У компанії своєї дівчини. Я не хотів, щоб ви розчарувалися.
Олена стояла з опущеними руками. Десять років вона будувала свою компанію. Домовлялася про контракти, ночами писала бізнес-плани, ризикувала всім. І тепер чоловік, якого вона полюбила, соромився її успіху.
— Я не соромлюся, Олено! — вигукнув Кирило, ніби читаючи її думки. — Просто… для моїх батьків важливо, щоб я був успішним. По-справжньому успішним.
— А я думала, що справжній успіх — це коли не треба брехати про свої досягнення, — тихо сказала жінка й повільно зняла з пальця каблучку.
Усі застигли, дивлячись на діамант, що блиснув у її руці.
— Що ти робиш? — голос Кирила затремтів.
— Повертаю тобі свободу бути тим успішним чоловіком, яким тебе хочуть бачити твої батьки,
— Олена поклала каблучку на стіл. — Без мене.
— Олено, не треба, — Кирило зробив крок до неї, але вона відступила.
— Знаєш, що найважче? Я ніколи не оцінювала тебе за посадою. Для мене ти був просто людиною, з якою я хотіла бути поруч.
Вона рушила до виходу. Біля дверей озирнулася:
— Кириле, ти звільнений. У понеділок забереш розрахунок у Марини. Здається, ти більше мрієш, ніж працюєш. І ще одне… коли навчишся пишатися успіхами близьких, а не соромитися їх — може, тоді й справді станеш успішним.
Сівши у машину, Олена глибоко вдихнула. Усередині розливалося дивне полегшення. Вона дістала телефон — треба було обговорити з заступницею відкриття нового філіалу у Львові наступного тижня. Зрештою, компанія, яку вона створила власними руками, ніколи не змушувала її соромитися своїх досягнень