– А може, ми просто гроші передамо. Сам подумай, навіщо нам зараз таку відстань долати? Не на часі це весілля, – Лариса з усіх сил намагалася відговорити чоловіка від поїздки в їхні рідні місця.
– Це не просто весілля, це весілля моєї єдиної племінниці, то ж не поїхати я не можу. А ти не хочеш – не їдь, я тебе не змушую, – спокійно відповів Павло.
Лариса на хвильку задумалася, а потім таки сказала, що ні, вона теж поїде.
Відпустити самого чоловіка вона не могла, бо добре знала, що там може статися те, чого вона найбільше боялася – Павло там з своєю Надією побачиться, а тоді важко сказати, що далі буде.
Всі ці 20 років, що Лариса з Павлом в шлюбі, в село вони не їздили. Після весілля батьки Лариси, які на той час були дуже впливовими людьми, відправили їх обох в іншу область, на престижну роботу допомогли влаштуватись, квартиру шикарну їм купили.
Зробили це вони тому, що так Лариса хотіла. Сама ж Лариса розуміла, що це єдиний вихід втримати Павла біля себе, відвезти його подалі від Надії, з якою він мало не одружився.
Лариса була єдиною дочкою своїх багатих батьків. Жили вони в місті, але час від часу приїжджали в село до бабусі.
В один з таких приїздів Лариса побачила Павла, і що називається, пропала. Закохалася так, що ніхто більше їй милий не був.
Стала вона дізнаватися інформацію про хлопця, і була розчарована, коли почула, що Павло заручений з дівчиною з їхнього села, Надією. І що справа до весілля йде.
Та здаватися Лариса і не думала, вона вирішила, що зможе забрати Павла з цих стосунків.
Для початку вона набилася в подруги до Надії. Познайомилася з нею ніби випадково, а потім почала дружити. Запропонувала їй до себе в гості приїхати на кілька днів.
І поки Надя у неї гостювала, Лариса все підлаштувала так, щоб Павло повірив, що його наречена йому зрадила.
Покликала Лариса до себе знайомих двох хлопців, в розпал вечірки з одним вийшла на вулицю, а інший лишився з Надею в кімнаті. І в цей час туди зайшов і Павло, якого Лариса завбачливо теж «запросила».
Павло не повірив виправданням Надії і там же сказав, що між ними все закінчено і весілля не буде.
Зажуреного Павла відразу взялася втішати Лариса, часу не гаяла, Павло і не зчувся, як через два місяці стояв з Ларисою біля вівтаря.
Щоб не накликати біди, Лариса з чоловіком переїхала у іншу область, щиро вважаючи, що тепер уже все позаду, і що вони з Павлом стануть безмежно щасливими.
Але їхнє сімейне щастя затьмарював один факт – у них не було дітей. І до лікарів ходили, і лікувалися, але нічого не допомагало.
Впливовий тесть влаштував гарну карʼєру зятю, і Павло поринув в роботу. Лариса ж була зайнята собою і домом, а ще – щаслива, що Павло поруч.
Та думка, що він може її кинути і повернутися до Надії, її не покидала, тому Лариса і уникала всіма силами поїздок в село.
Від спільних знайомих Лариса довідалася, що Надя так заміж і не вийшла, живе в селі, вчителює в місцевій школі і всю себе посвятила дітям, своїм учням.
Та цього разу, коли рідна сестра Павла запросила їх на весілля своєї дочки, Лариса розуміла, що це той випадок, коли треба їхати, сподіваючись, що зустрічі з Надією не відбудеться, або якщо й відбудеться, то через стільки років це нічого не означатиме.
Лариса витратила багато грошей і часу, щоб виглядати перфектно – зачіска, макіяж, нова сукня і туфлі, але коли в весільну залу зайшла Надія, навіть не зважаючи на те, що була вона без грама косметики і в простенькій сукні, у Павла очі загорілися так, що він вже крім Наді ні на кого не дивився.
З весілля Лариса поїхала одна, бо Павло захотів на кілька днів залишитися в селі. Відразу на наступний день він пішов до Наді, сам не знав, для чого йому це, але ноги самі його несли знайомою стежкою.
Розмова була непростою, але зрештою все розставила по своїх місцях.
– Ларисо, я йду від тебе, – сказав Павло по приїзду додому.
– Йди, але знай, що нічого ти не отримаєш, ні з чим залишишся, бо все це мого батька, – заявила Лариса.
– А мені нічого і не треба, бо все, що найважливіше, у мене вже є.
Сказав, зібрав свої речі, і той же день пішов, наче і не було цих 20-ти років.
– А я тобі казала, що не можна втримати те, що тобі не належить, – голосила мама Лариси, коли почула, що зять відмовився від усіх їхніх благ і повернувся в село.
Лариса з усіма своїми інтригами, залишилася в 40 років сама.
А Надія і Павло одружилися, навіть ще батьками встигли стати, у них двійнята народилися – два чудових хлопчика.
Бо щастя, воно таке – завжди поселяється там, де панує любов.