По вигляду чоловіка, який увечері приїхав із селища від своїх батьків, Катя зрозуміла, що на неї чекає якась неприємність.
Так і вийшло. Закінчивши вечеряти, Павло відкашлявся і спитав:
– Катю, а в тебе ті гроші, які батьки за частку у квартирі віддали, ще лежать?
– Поки що лежать. Наступного тижня батько звільниться, підемо машину обирати. А що це раптом тебе зацікавило? – Напружилася вона.
– А чи не могла б ти позичити тисяч триста моїм батькам? На рік чи два? А з машиною зачекати.
– А навіщо їм?
– Розумієш, у суботу на дах їхнього будинку впало старе дерево. Стільки років неподалік паркану стояло, а тут раптом уночі зламалося і впало. Передню частину даху, що виходить на вулицю, розламало. Але ремонтувати треба весь.
– Ні, Паша. Грошей я не дам. Почнемо з того, що твоїм батькам ні за рік, ні за два – таку суму не повернути.
– Чому? Потроху щомісяця виплачуватимуть, – заперечив чоловік.
– А ти рахувати вмієш? Щоб повернути триста тисяч за рік, треба щомісяця платити двадцять п’ять тисяч, а якщо за два – по дванадцять з половиною. І це без відсотків. Ти вважаєш, що вони впораються? Крім того, машина мені потрібна для роботи.
– Добре. А що робити? – у розпачі спитав Павло.
– Як я зрозуміла, впало те дерево, яке росло за метр від їх паркану на дорозі, що знаходиться у відомості селищної адміністрації.
– Це вона мала стежити за порядком і вчасно спиляти дерево. Тому треба йти до адміністрації селища та вимагати виплати компенсації, – пояснила Катя.
Павло зателефонував батькам, пояснив, що їм треба зараз робити, та заспокоївся. Але за тиждень знову почав просити у дружини грошей.
– Катю, ти сказала, що машину купила за п’ятсот, так у тебе ще триста залишилося. Це якраз та сума, яка потрібна батькам, – сказав він.
– А вони до адміністрації ходили?
– Ходили. Надіслали їм комісію, ті подивилися, один чоловік навіть на горище заліз. Нарахували якусь суму. Батько потім прикинув, а цього лише на матеріали вистачить. А робітникам платити?
– Хай поїдуть до райцентру чи області та викличуть незалежну комісію, або до суду звернуться. Маленькі, чи що?
– Як вчити нас життю, так вони досвідчені, а як щось за межами будинку, так «Катю, допоможи!» Звичайно, простіше з Каті грошей вичавити, ніж із місцевих чиновників.
– Але ж ці триста тисяч у тебе все одно просто так лежать!
– Хто тобі сказав? Вони підуть на розвиток бізнесу. Ми з мамою ще одну точку відчинили. До речі, у дуже хорошому місці, – сказала Катя.
– Теж мені – бізнес! – зневажливо скривився чоловік. – Квіточки-ромашки!
– Коштом цих ромашок квартира куплена, двокімнатна, в якій ти зараз живеш. Я за неї, між іншим, сама виплачувала, і працювала так, що тобі у твоїй конторі й не снилося.
– А на свята ми з мамою іноді навіть ночувати в крамниці залишалися, щоб встигнути все зробити. Тож, менше презирства і більше поваги, – заперечила дружина.
Жодних більше комісій батьки Павла викликати не стали, але вирішили, що Катя має їм допомогти.
– Послухай, це ж мої батьки! – намагався вмовити її чоловік.
– Правильно – твої, Паша, ось і займися цією проблемою сам!
– Я ж бачу, що ти не любиш мою маму, – заявив Павло. – За що? Що вона тобі поганого зробила?
– Тобі нагадати? Давай! Під час нашої першої зустрічі Єлизавета Федорівна сказала, що не дасть благословення на весілля, доки я не буду в положенні.
– А то зараз половина дівок безплідних, – заявила вона. Це як? Тобто – ти нам спочатку дитинку, а потім ми ще на тебе подивимося.
– Але ж ми не стали її слухати – просто пішли й розписалися, – нагадав чоловік.
– Правильно! А вона потім ще рік мене називала твоєю співмешканкою:
– Я у вас на весіллі не була, тому дружина ти моєму синові чи ні, я не знаю.
– Мені це було приємно чути?
– Але після того, як Грицько з’явився, вона ж тебе визнала. А ти жодного разу до них у селище не з’їздила.
– А мене запрошували? Пам’ятаєш, що твоя мати видала, коли Гриші тільки місяць виповнився:
– Ти синок приїхав би та онука привіз показати.
– А коли ти сказав, що я ще не дуже добре почуваюся, то заявила, що я можу і вдома залишитися, ми, мовляв, і без неї з дитиною впораємося. Це взагалі нормально? А тепер, виявляється, Катя – сім’я, а тому всім винна! Ні! Самі!
Проблему з грошима батьки Павла вирішили – взяли кредит, і до осені дах у будинку був новий.
Якось наприкінці вересня Павло сказав Каті:
– Мати питає, чи можна їй на кілька днів приїхати. Її на обстеження до обласної лікарні направили.
– Нехай приїжджає. Поселимо її в дитячій, а Гриця на цей час візьмемо до себе в кімнату.
Коли приїде свекруха, Катя не знала, чоловік її про це не попередив. Тому вона дуже здивувалася, коли одного разу після обіду їй зателефонувала вихователька із садка із запитанням:
– Катерино Андріївно, тут за Гришею прийшла якась літня жінка. Говорить, що вона бабуся Грицька, але він плаче і не хоче до неї навіть підходити. Що нам робити?
– Ольга Василівно, яка бабуся? У нас у заяві, що написано? Забирати дитину із саду мають право лише батьки. Залиште Гриця в групі, я зараз приїду.
Коли вона під’їхала до дитячого садка, одразу побачила Єлизавету Федорівну, що сиділа на лавці.
– Що ви тут робите? – Запитала Катя.
– Я взагалі-то допомогти хотіла! Паша мене привіз до вас додому та поїхав на роботу. А мені показав, де садок і сказав, що я можу онука забрати, – відповіла свекруха.
– А ні у вас, ні у Паші не вистачило мізків зрозуміти, що Гриша вас бачив лише три рази в житті й ви для нього – чужа людина?
Катя забрала сина, пояснила йому, хто така Єлизавета Федорівна і вони втрьох пішли додому.
Вдома Катя зайнялася приготуванням вечері, Гриша у своїй кімнаті збирав щось із деталей конструктора, а свекруха вирішила висловити невістці все своє невдоволення.
– Ось ти, Катерино, на мене ображаєшся, а сама ти що для сім’ї зробила? Тебе попросили грошима допомогти, а ти й відмовилася.
– Не вмієш ти в сім’ї жити, так не ображайся, що ми тебе своєю не вважаємо, – заявила Єлизавета Федорівна.
– У вас якесь дивне уявлення про сім’ю, одностороннє! Вам не сподобалося, що я вам грошей не дала, а що ви дали нашій родині?
– Ось у вас ціла плантація полуниці. А ви за чотири роки жодного разу з Пашею не передали онукові жодної ягідки! І до себе не запросили жодного разу! Тож це не в мене дивні уявлення про сім’ю, а у вас!
– Можна подумати, що в тебе родина краща! – Образилася свекруха.
– Краща! Мені з бабусями та дідусями пощастило. Вони завжди дбали про нашу сім’ю. І мама з татом їм допомагали, якщо було потрібно.
– Обидва дідусі, на жаль, уже не з нами, а бабусі вже літні – одній скоро вісімдесят, а іншій вже вісімдесят два. Так вони продали свої квартири, а батьки – свою.
– Частину грошей мені віддали, а на решту – купили будинок із ділянкою. І тепер усі разом живуть у цьому будинку. Кожна бабуся має свою кімнату. І вони завжди під наглядом.
– А коли бабусі Вірі зробили оперативне втручання, ми з мамою по черзі сиділи з нею: один день – я в крамниці, а мама з бабусею, наступного – навпаки. І мої батьки точно знають, що одні на старості не залишаться. А за вами хто доглядатиме?
– Взагалі-то, по закону свекруху невістка має доглядати, – відповіла Єлизавета Федорівна.
– По якому закону? – Здивувалася Катя. – Я такого не знаю.
– По-людському, – заявила свекруха.
– Так для цього треба самому по-людськи ставитися до людей, – сказала Катя.
У цей час із роботи прийшов Павло, розмова припинилася, і більше під час свого візиту Єлизавета Федорівна до нього не поверталася.
Чи зрозуміла вона щось із того, про що говорила їй невістка, невідомо. Але Катя на це не надто розраховувала, бо вже давно знала, що люди не змінюються! Тим більше у такому віці! Та їй і байдуже! Як постелилася свекрушенька, так і виспиться…
Як ви вважаєте, слушно вчинила невістка? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.