– Поліно, ну подумай сама! Тобі всього вісімнадцять, ні чоловіка, ні роботи, ні освіти! Куди тобі дитину?
– Я вже доросла і сама можу вирішити це питання! – сплеснула руками дівчина. – І переконати ви мене не зможете! Я хочу цю дитину, розумієш? І неважливо, що Олег мене покинув, я його так само люблю! І хочу, щоб я мала його частиночку.
– Ти ще десять разів закохаєшся і що, від кожного народжувати збираєшся?
– Знаєш, сестричко, це не твоя справа! Захочу і буду, – Поліна трохи скривилася, роздивляючись родичку. – Чи мені з тебе брати приклад? Тридцять три вже скоро, а все одна! Ах, ні, як я посміла забути, – насміхалася дівчина. – У тебе ж є Борис! Вже два роки хороводи водите, а заміж не кличе!
– Усе, досить, заспокоїлися обидві! – У розмову втрутилася мати сімейства. – Ще не вистачало, сестрам сваритися. Вероніка, мені трохи дивно це говорити, але ти все ж таки старша. Будь розумніша.
Жінка повернулася до молодшої доньки:
– Поліна. Це справді твоя справа, але врахуй той факт, що дитиною ти займатимешся сама. Ти повинна розуміти, що в найближчі кілька років у тебе не буде вечірок, довгих зустрічей із друзями та відпочинку біля моря, яке ти так любиш.
– Я знаю! І готова до цього! Та й бабуся дозволила мені пожити в її квартирі, тож нікому ми з малюком заважати не будемо.
Вероніка посміхнулася після слів сестри, але промовчала. Як же, відмовиться Поліна від вечірок! Скоріше небо із землею місцями поміняються! І доведеться мамі постійно на інший кінець міста бігати.
Рішення було прийняте. Малюк з’явився на світ.
– Я дуже хочу спати, – плакалася сестрі в слухавку Поліна. – Він постійно вередує! І нагодую його і памперс поміняю… Замовчить на півгодини, а потім ще голосніше починає!
– Тебе попереджали, чи не так? – Не змогла втриматися, щоб не сказати це Вероніка. – Але ти вперлася, я доросла, я доросла…
– Досить мені нотації читати, краще б допомогла!
– Чим? Ти ж знаєш, у мене за тиждень весілля, мені ніколи до тебе бігати.
– От халепа, чому ти не могла почекати ще хоча б кілька місяців? – тут же пожвавішала дівчина. – Я теж хочу відірватися!
– А що, за кілька місяців Андрійко зможе залишитися в квартирі один? – здивувалася Вероніка. – Чи ти думаєш, що змогла б узяти його з собою?
– Щось би вигадала… А ти, теж мені, сестра називається…
– Та яка є, – досить грубо відповіла старша сестра і кинула слухавку. Адже ж попереджала…
Минуло ще кілька місяців. Дзвінки стали щоденними. Поліна то плакала, що так більше не може, то просто просила все кинути та приїхати до неї. Материнство стало для дівчини серйозним випробуванням і, схоже, вона його провалила.
Одного “прекрасного” дня Вероніці на роботу зателефонувала схвильована сусідка, яка повідомила дуже неприємну новину.
– Десять хвилин тому я бачила з вікна, як Поліна вибігла з під’їзду. З великою валізою та парою сумок. Я ще тоді здивувалась, як вона змогла все донести… але це не важливо! Важливо те, що вона з собою не взяла Андрійка! Я чую, як він плаче, але вдіяти нічого не можу!
– Поліна точно не поверталася, – здивована жінка міцно вчепилася в телефон.
– Точно! Я від вікна ні на мить не відлучалася!
– Ви можете спуститись на перший поверх? До Віри Миколаївни. Вона має ключі від квартири. А я приїду хвилин за десять.
Вислухавши згоду сусідки, Вероніка побігла до керівника, набираючи номер сестри. Байдуже записаний голос вкотре казав їй, що абонент недоступний.
Керівник дав добро одразу ж, як тільки почув про ситуацію. Ще й підвезти запропонував, знаючи, що машина співробітниці у ремонті.
Вже у машині Вероніка зателефонувала мамі. Може, хоч вона щось знає? Раптом Поліна їй набирала? Але ні, вона нічого не знала і так розхвилювалася, що дочка навіть пошкодувала, що їй зателефонувала. Все-таки вік.
Двері в квартиру були відчинені. Чуйна сусідка заколисувала малюка, тихенько співаючи.
– Він в порядку?
Попри все, племінника Вероніка любила. Так, вона намагалася цього особливо не показувати, розсудливо міркуючи, що тоді сестричка сяде їй на шию. І зараз, дивлячись на цю маленьку грудочку, на очі виступали сльози.
Його кинули! Найрідніша і найближча людина зрадила!
– Додзвонилася? – коротко спитала вона маму, беручи дитину на руки.
– Ні, – похитала головою Тетяна, сварячи на чому світ стоїть недолугу дочку. – Не відповідає. Спробую її подругам зателефонувати, може, хоч вони щось знають.
Найкраща подруга Поліни справді дещо знала. За її словами, юна мати надто втомилася від свого сина і хотіла відпочити. Начебто вона зрозуміла, що не створена для виховання дітей і вирішила написати відмовну від власного сина. І що буде з ним далі, її не цікавило.
– Я її відмовляла, пропонувала трохи почекати, – розповідала дівчина. – Говорила, що всі через це проходять. І що вона ніколи собі не пробачить, якщо зробить такий необдуманий вчинок. І Поліна начебто передумала… Чесне слово, я не знала що моя найкраща подруга здатна на таку підлість!
Поліну оголосили у розшук, який результатів не дав.
Над Андрійком оформила опіку Вероніка. Залишити племінника їй би совість не дозволила. Та й не винна дитина ні в чому.
Та й вона справді любила цього малюка…
Дзвінок у двері відвернув Вероніку від приготування вечері. Мигцем глянувши на годинник, жінка зазначила, що ще досить рано для чоловіка, який повернувся з роботи. А на гостей вона сьогодні не чекала. Мама обіцяла зазирнути, хотіла побачити онуків, але вона завжди дзвонила.
– Мене ні для кого немає вдома, – вирішила господарка квартири, стійко ігноруючи гучний дзвінок.
– Мамо, хто до нас прийшов? Може, Миколай?
– Андрійку, який Миколай улітку? – Розсміялася Вероніка, потріпавши синочка по волоссю. – Напевно, хтось просто схибив.
– Давай подивимось хто там? Ну будь ласка! – Хлопчик тягнув її за руку в коридор. Не бажаючи засмучувати дитину, жінка послухалася і відчинила двері.
На порозі стояла Поліна. Пройшло майже п’ять років після її зникнення. Але у якому вона була стані! Сестра, яка була молодша на одинадцять років здавалася одноліткою самої Вероніки! Зібране в неохайний хвіст волосся незрозумілого кольору, надто яскравий макіяж, барвиста сукня.
Вони мовчки дивилися одна на одну. Старша не знала, що сказати, молодша оцінююче оглядала видиму атмосферу квартири.
– Мамо, а хто ця дивна тітка? – не переводячи питання в повний шепіт поцікавився Андрій, смикаючи маму за руку.
– Ой та годі? Це що, Андрійко? – Розсміялася Поліна, нахиляючись до дитини.
– Твоя мама я, малюк. Я не моя сестра, коли захочу, то заберу тебе собі!
– Це погана тітка! – Вигукнув хлопчик, сховавшись за Вероніку. – Погана тітка! Погана!
– Маленький… – невдоволено процідила крізь зуби дівчина.
– Замовкни! – різко відповіла Вероніка. – Не смій говорити подібне при моїй дитині. Андрію, йди до братика, а то він прокинеться і почне плакати. А я підійду за кілька хвилин. Тільки тітку випроводжу.
Хлопчик побіг, постійно оглядаючись на дивну гостю. Раптом вона забере його? Хоча… Мама ж поряд! Вона ніколи не дасть його образити! Повеселішавши, Андрій зайшов у дитячу, але двері за собою прикрив. Мало що…
– І чого тобі треба? Андрія не віддам, він мій за законом, – одразу попередила Вероніка.
– Ой, та потрібен він мені! – зневажливо скривилася у відповідь молодша сестра. – Жодного виховання! Та й взагалі, діти — це не моє… Нізащо не піду на це вдруге.
– Тоді що тобі треба? Пропала на п’ять років… Кинула малюка у квартирі і навіть нікому не подзвонила! Добре, що сусідка побачила, як ти тікала!
– Я знала, що вона постійно за мною дивиться. Скільки разів ця сусідка приходила до мене і скаржилася, що дитина постійно плаче. Так що я була впевнена, що вона комусь повідомить.
– Ти покинула дитину! Маленького, беззахисного! Скільки ти зі мною сварилася, все народити його хотіла?
– Помилка молодості, – байдуже знизала плечима Поліна. – Я чого приїхала. Я дізналася, що бабуся нас покинула. Квартиру вона нам обом заповіла, тож хочу свою половину!
– Ага, розбіглася, – посміхнулася Вероніка. – Після твого відʼїзду бабуся переписала заповіт. Тепер ти не отримаєш нічого!
– Обманюєш! Вона не могла так вчинити!
– Іди до нотаріуса і все дізнайся сама. Вона не змогла пробачити тебе за твій вчинок. І квартира давно продана.
– Я цього так не залишу!
– І не залишай, бажаю успіхів! – гукнула слідом сестрі Вероніка. А потім зачинила двері перед самісіньким носом сестри і попрямувала до дитячої.
– Ти прогнала погану тітку? Я був у тобі певен! – блакитні очі світилися від щастя.
– Так, любий! Вона більше не прийде.
Вероніка поцілувала Андрійка в голівку, розпушила прим’яте волосся і перевірила сон малюка.
Андрій ніколи не дізнається правди. Але єдине він знатиме завжди. Його мама – найкраща!