– Мамо, ти коли приїдеш? – тихенько запитала Настуся, тримаючи телефон обома руками, ніби боялася, що мама щезне, як тільки та забере пальці з слухавки.
– Скоро, доню. Ще трішки, ще трохи, – відповіла Оксана, намагаючись не показати сльози, що вже стояли в очах. – Ти слухай бабусю, добре?
Було вже третє Різдво без мами вдома. Третя ялинка, яку Настуся прикрашала з татом і бабусею, а потім довго-довго вдивлялася у вікно, сподіваючись, що саме в цю ніч мама з’явиться з великою валізою, обіймами і запахом ванілі, як колись.
Оксана поїхала на заробітки в Італію після того, як чоловік втратив роботу на заводі. Роки роботи в швейному цеху не давали ні впевненості, ні грошей на майбутнє. А дитина росла. Шкільні витрати, зошити, зимове пальтечко, лікарі… Усе лягало на плечі бабусі, яка єдина тоді заробляла хоч щось, а далі стало зрозуміло: треба їхати.
– Ти справишся? – питав тоді чоловік, ще не до кінця вірячи, що це серйозно.
– А ми маємо вибір? Ти поки що не працюєш, а Настусі треба вчитися, їсти і рости. Не хочу, щоб вона мала ті самі труднощі, що й я. Хочу дати їй трохи більше, ніж просто виживання, – сказала вона твердо, але очі в неї були вологі.
Перші місяці в Італії були важкими. Жінка, яку вона доглядала – синьйора Анна – була вимогливою. Догляд, прибирання, їжа, аптеки, безсонні ночі… Але Оксана терпіла. Не скаржилась, не плакала. Лише іноді, коли всі спали, сідала в кутку кімнати й дивилась старі фото – чоловіка, доньки, весілля, батьківський дім…
– Ви звідки? – якось запитала синьйора Анна, коли на хвилину просвітлішала.
– З України, синьйоро. З маленького села.
– Україна… Це далеко. Але в тебе добрі руки. Дякую, що ти зі мною.
– Дякую, що ви мені повірили.
Минув рік. Потім другий. Оксана передавала гроші щомісяця. Настусі купили ноутбук, нову куртку, абонемент в басейн. Здавалося, життя налагоджувалося. Але душа боліла. Відстань роз’їдала зв’язок з дитиною, як іржа – метал.
– Мамо, я вже сама вчу уроки. Можеш не питати, – казала Настуся часом, образившись.
– Я не питаю, щоб перевірити. Просто хочу бути з тобою, хоч трохи…
І Оксана мовчки плакала в подушку. Ніхто цього не бачив. Вона була сильною – вдень. А вночі її душа просила тепла.
⠀
Одного дня синьйори Анни не стало. Вона пішла тихо, уві сні. Оксана залишилась без роботи.
– Мамо, повертайся додому! – просила донька.
– Не можу ще, доню. Я знайду нову родину. Хата наша потребує ремонту. Ще трохи, люба… ще трохи.
Вона знайшла іншу родину. Цього разу – веселих бабусю і дідуся. Італійці, що любили говорити й співати, навіть навчили її варити пасту й каву по-своєму. І хоч було легше, та в серці була пустка.
Оксана прокидалась серед ночі від снів, де Настуся вже доросла, чужа, де вона не знала маминої руки… Де донька не впізнавала її голос.
– Чи я не втрачаю її? – думала вона щоночі.
Одного разу, на Великдень, вона змогла приїхати додому.
⠀
– Мамо! – вигукнула Настуся і кинулась їй на шию, як тільки побачила у дворі.
Оксана стояла з валізою й не вірила, що це її донька – така вже доросла, вища, тонша, з іншими очима.
– Яке у нас гарне подвір’я, – сказала вона, гладячи старого собаку, що ще пам’ятав її запах. – Тато відремонтував хату, все в квітах. А Настуся… Ти справжній скарб.
Ті два тижні вдома були як сон. Сміх, борщ, співи на кухні, старі фотографії, спільна молитва. Вона вперше за довгий час відчула, що її руки – не тільки для чужих бабусь. Що її обійми – не тільки спогади, а й життя.
⠀
– Мамо, не їдь більше, – прошептала донька перед сном. – У нас уже все є, а тебе нема… І мені тебе так бракує.
І тоді Оксана зрозуміла. Пора додому. Життя – не в грошах, не в новому одязі для дитини, а в тому, щоб бути поруч, коли їй страшно, радісно чи просто сумно.
⠀
Вона ще поїхала – на місяць. Попрощатись з синьйорами, з Італією. А потім – повернулась додому.
– Ти впевнена? – питав чоловік.
— Я втратила багато часу. Не хочу втратити більше.
Тепер вона пече булочки і випічку на замовлення, допомагає в шкільній їдальні, і хоч грошей менше – але вдома і стіни гріють. Настуся знову просить маму заплести коси. А іноді й просто мовчки сідає біля неї і розповідає їй про все на світі, бо знає –мама поруч.
⠀
І цього – досить.