– Ну і чому я тоді не пішла? – буркнула Олена, скоса глянувши на чоловіка.
– Бо не мала куди, – не відриваючись від газети, відповів Григорій.
– Знайдеться, коли дуже хочеться, – не вгамовувалась вона.
– От тільки не дуже хотілось, – підсумував він спокійно.
Цей діалог звучав у їхньому домі разів із п’ятсот. За сорок шість років подружнього життя вони, здається, знали кожен інтонаційний зворот одне одного, кожен подих, кожен докір.
Познайомилися вони ще в технікумі – Олена була розумною, впертою дівчиною з села, яка завжди прагнула більшого. Григорій – міський хлопець, простий, мов лопата, з мрією про спокійне життя без зайвих драм. Вона – емоційна, принципова. Він – мовчазний і впертий. Схожі, як вогонь і вода. І все ж одружилися.
– Мама казала мені: не йди того, з ким сперечаєшся вже з перших днів, – згадувала Олена, розтираючи руки в теплій кухні. – Але я думала, що суперечки – це пристрасть.
А пристрасть з роками змінилася на звичку сперечатися за все: за смак борщу, за те, куди класти ключі, за те, що телевізор голосно грає, або що знову «твоя мама дзвонила».
Було кілька моментів, коли обоє всерйоз думали про розлучення. Одного разу, коли діти ще були малі, Олена вже навіть збирала валізу. Сиділа на ліжку, дивилась на сплячих дітей і подумки повторювала: «Я піду. Не можу більше». Та якось не змогла. Не захотіла розбивати їм дитинство. А потім усе повторилося – знову сварки, знову мовчання, знову примирення. Вони ніби жили в безкінечному колі: грім, дощ, сонце – і знову грім.
– Я багато разів уявляв, як живу сам, – казав Григорій одному своєму другу. – У тиші. Без її докорів. Але потім уявляв, як приходжу додому, а там порожньо. І якось моторошно ставало.
Діти виросли, розлетілися. У хаті залишилися двоє – трохи згорблені, трохи посивілі, але ще вперті в своєму спільному житті. Вони ніби звикли до того, що поруч є хтось, кого можна сварити, бурчати, але в глибині – не відпускати.
Усе змінилось одного літа.
Григорій потрапив у лікарню, все було аж надто серйозно. Вперше за стільки років Олена побачила його беззахисним. Сиділа біля ліжка, тримала за руку й раптом відчула: їй страшно. По-справжньому.
– Грицю, – прошепотіла, – тільки не здумай мене покинути. Я ж тоді буду сама…
Його пальці злегка стиснули її долоню. Мовчки. Але в тому стисненні було більше, ніж у всіх їхніх суперечках за всі роки.
Після виписки Григорій довго відновлювався. І Олена була поруч. Вперше не бурчала, не дорікала, не командувала. Просто готувала суп, мазала спину, підтримувала.
– Як ти не втомилася ще від мене? – якось спитав він, коли сиділи на лавці біля хати.
– Я давно втомилась, – чесно сказала вона. – Але тепер уже звикла.
Вони засміялися. Разом. Щиро. Уперше за довгий час.
З того часу щось змінилось. Вони ніби вперше навчилися бути вдячними за кожен новий день разом. Григорій став уважнішим. Став щодня казати «дякую» — за чай, за допомогу, за просто так. А Олена навчилася мовчати, коли хотіла бурчати.
Якось онука привезла їм подарунок – фотоальбом, де зібрала знімки за всі роки.
– Ви так довго разом, – захоплено сказала вона. – Напевно, дуже любите одне одного?
Олена поглянула на Григорія. Він сидів у своєму кріслі, загорнутий у плед, з газетами на колінах.
– Любов буває різна, – відповіла вона. – У нас – така, що пройде все. Не про ніжність, а про витримку. Не про поцілунки, а про залишитися, коли хочеться втекти.
Їм обом уже під сімдесят. Щоранку Олена варить каву, подає її в ту саму чашку з тріщинкою – бо це «Грицеві зручно». Щовечора він поправляє її подушку, бо «вона завжди криво кладе». І хоча досі може сказати: «Ну от знову ця твоя каша недосолена», він неодмінно доїсть її до останньої ложки.
Іноді вони й зараз сперечаються. Але більше для форми, за звичкою.
– Ми з ним дві старі пилки, – сміється Олена до сусідки. – Але знаєш, які міцні ті пилки? Їх не зламати.
Іноді сімейне життя, любов – це не романтика з пелюстками троянд. Це терпіння. Це щоденне “залишаюсь”, навіть коли хочеться піти.
І якщо пройти крізь усі бурі разом – одного дня, сидячи на лавці під яблунею, можна подивитись на того самого чоловіка чи жінку й подумати:
«Добре, що тоді я не зібрала валізу. Бо зараз, коли ми дуже потрібні одне одному, ми досі разом».