Запрошення на весілля лежали стосом на кухонному столі. Я вкотре їх перераховувала, хоча кількість гостей знала напам’ять ще місяць тому.
— Оресте, тобі не здається, що картки для розсадки краще зробити в золотавих тонах? Вони гармоніюватимуть із центральними композиціями, — задумливо провела пальцем по краю зразка.
Орест відірвався від ноутбука й кинув короткий погляд:
— Кохана, чесно кажучи, я навіть не знаю, що таке центральні композиції. Повністю довіряю твоєму смаку.
Я усміхнулась. За три роки стосунків Орест завжди підтримував мої ідеї. Наше весілля мало стати ідеальним завершенням історії кохання, що почалася на вечірці у спільних друзів.
— Дзвонила мама, — ніби між іншим мовив Орест, потягнувшись за горнятком кави. — Цікавилась, чи ми вже вибрали торт.
Я завмерла, тримаючи запрошення в руці.
— Але ж ми замовили торт ще два тижні тому. Три яруси, з малиною. Ти сам додав фото в групу.
— Знаю-знаю, — Орест примирливо підняв руки. — Просто вона хоче бути в курсі. Каже, може порадити кондитера, який робив торт на ювілей тітки Ліди.
Я стисла губи в тонку лінію.
— Ми все вже вирішили, Оресте. Якщо зараз почнемо змінювати постачальників, весь графік полетить шкереберть.
— Я розумію. Я їй так і сказав, — Орест повернувся до ноутбука, явно бажаючи завершити тему.
Я зітхнула. Світлана Ігорівна не втрачала нагоди втрутитись у підготовку. Спершу наполягала на «ідеальному» ресторані — в подруги.
Потім були «поради» щодо букета («троянди — це ж так банально, люба»), а далі — щодо гостей («а чому ми не запросили двоюрідного племінника моєї колеги, він чудовий фотограф!»).
Раптовий стукіт у двері перервав мої думки. На порозі — сама Світлана Ігорівна, у строгому синьому костюмі з об’ємною папкою під пахвою.
— Вітаю, любі мої! — її дзвінкий голос миттєво заповнив простір. — Вирішила навідатись і перевірити, як іде підготовка!
— Мамо, могла б попередити, — Орест вийшов з-за столу й поцілував матір у щоку.
— Несподіванки — корисні для серцево-судинної системи, — махнула рукою вона, заходячи на кухню й критично оглядаючи запрошення. — Це остаточний варіант? Шрифт сучасний, але занадто простенько.
Я повільно порахувала до п’яти, перш ніж відповісти:
— Добрий день, Світлано Ігорівно. Так, це фінальний варіант. Уже відправлено в друк.
— Шкода, — поклала папку на стіл і відкрила її. — Я тут знайшла кілька ідей, які перетворили б ваше весілля з буденного на незабутнє.
Наступну годину вона демонструвала вирізки з журналів, роздруківки сайтів і навіть свої власні ескізи сценарію. Пропозиції коливалися від «випустити голубів під час обітниць» до «запросити ведучого, який вів весілля у дочки заступника міністра».
— Світлано Ігорівно, ви не розумієте, — не витримала я. — Усе вже оплачено, підписано. Ми не можемо все переробити за два тижні до події.
— Гроші? — вона махнула рукою. — Я готова вкластися в весілля сина. Врешті, коли ще побачу, як моє єдине сонечко одружується?
Орест нервово переминався, явно не наважуючись перечити. Я стиснула губи, стримуючи слова, що вже рвались назовні.
— У нас усе розплановано до дрібниць, — твердо сказала я. — Навіть перший танець, який ми репетирували три місяці.
— Танцюєш? — її очі блиснули зловісно. — Оресте, ти ж мені не казав! Ти ж іще на випускному всім партнеркам ноги відтоптав!
— Ми брали уроки, — рішуче відповіла я за нього. — І Орест чудово танцює.
Вона окинула мене оцінюючим поглядом з голови до п’ят.
— Упевнена, ти підібрала прості рухи, — з сарказмом сказала вона. — А я, між іншим, займалася бальними танцями.
— Мам, ми знайдемо час і для танцю з тобою, — намагався розрядити ситуацію Орест. — Але перший танець — це традиційно для молодят.
— Звісно-звісно, — неприродно усміхнулася вона, клацнула папкою. — Гаразд, не заважатиму. Олю, ти вже вибрала сукню?
— Так, — коротко відповіла я, лише б не запропонувала поїхати зі мною на примірку.
— Яку? Пишну? Рибку?
— Це сюрприз, — втрутився Орест, забираючи папку. — Мамо, дякуємо за ідеї, але нам іще багато треба обговорити.
Коли двері за нею зачинились, я безсило впала на стілець.
— Оресте, ти розумієш, що вона не залишить нас у спокої аж до весілля? І, боюсь, і після.
— Вона просто хоче допомогти, — знизав плечима Орест. — Ти ж знаєш, яка вона активна. Їй нудно на пенсії.
— Справа не в активності, — підійшла я до вікна. — Справа в контролі. Вона хоче керувати навіть нашим весіллям. Я боюсь уявити, що буде, коли зайде мова про онуків.
День весілля почався з м’якого сонячного світла, що пробивалося крізь тюль готельного номера. Я прокинулася рано, хоча візажистка й перукар мали приїхати лише за годину.
Незрозуміле хвилювання не відпускало ще з ночі. Телефон червоний від повідомлень — подружки, координатор, вітання..
Серед них одне — від Світлани Ігорівни:
— Дорога, сподіваюся, ти не хвилюєшся. Все буде чудово, особливо урочиста частина. У мене є пара ідей для ведучого — зідзвонюся з ним зранку.
Я насупилась, перечитуючи. Які ще «ідеї»? Сценарій давно затверджено! Набрала Ореста — не відповідав. Мабуть, з друзями.
Церемонія пройшла бездоганно. У кремовій сукні я почувалась щасливою. Орест не зводив з мене очей. Навіть Світлана Ігорівна поводилася пристойно, хоч і обрала плаття настільки схоже на весільне, наскільки це можливо без прямого порушення етикету.
У ресторані всіх зустрічали вишукані закуски та ігристе. Ведучий один за одним оголошував тости, і я нарешті почала розслаблятись. Може, я даремно хвилювалась?
І тут настав момент — ведучий запросив молодят на перший танець. Я випрямилася, поглянула на Ореста. Наш з ним особливий танець, репетиції якого тривали місяцями. Пісня, що пов’язувала нас із першого вечора знайомства.
Перші акорди — ми почали танцювати. Все йшло, як у мрії, аж поки мене не смикнули за плече.
— Відійди, я потанцюю з сином! — Світлана Ігорівна стояла поряд у своєму майже весільному вбранні, простягала руку до Ореста.
Зал застиг. Дехто хихикнув, але більшість — мовчки спостерігали. Я застигла.
— Мамо, що ти робиш? — розгублено мовив Орест, не відпускаючи моєї руки.
— Орестику, я виростила тебе сама. Хіба не заслуговую на танець із тобою у цей день?
Я глянула йому в очі.
— Оресте, вирішуй. Ти одружився зі мною — чи з мамою?
Тиша. Музика ще лунала, але здавалось, її ніхто не чув.
— Мамо, — нарешті сказав Орест і м’яко вивільнився. — Ми потанцюємо. Але не зараз. Зараз — наш із Олею момент. Поважай це, прошу.
Світлана Ігорівна стиснула губи. Вперше за весь день — розгублена.
— Через неї? — прошипіла вона. — Я все життя тобі віддала.
— Пробач, — Орест нахилився до мене – Я повинен і мамі приділити увагу. для неї це важливо
Я мовчала. Він повільно забрав руку і зробив крок назад. Підійшов до мами і таки повів її в танець. Під нашу пісню. Під ту саму, що ми обрали вдвох.
Я розвернулась і пішла із зали з гордо піднятою головою. Без сцен. Без сліз. Просто мовчки вийшла до авто й поїхала. Додому. До батьків.
Вони приїхали за пів години. Стук у двері, знайоме обличчя тата.
— Доню, не роби цього. Ти ж знаєш, як ми тебе любимо. Не псуй собі життя через одну сцену.
— Це не одна сцена, тату. Це цілий театр. І сьогодні я побачила, що мене очікує.
— Але ж Орест, він добрий хлопець. Просто м’який. Всі ми трохи такі. Повернись, дитино. Не варто псувати свято.
Я подивилась у мамині очі. Вона мовчала, але теж чекала, що я зміню рішення.
Я не змінила. Наступного дня я подала на розлучення. Весілля було. Шлюбу — ні.
Ніхто не зрозумів. Подруги мовчали. Родина знизувала плечима. Світлана Ігорівна прилетіла у дім моїх батьків і влаштувала сцену із феєрверками:
— Ваша донька зіпсувала мені свято. Така невихована, зруйнувала наш день. Я так довго і ретельно готувалась. Я вклала у свято всю душу. Як ви її узагалі виховували? – а потім до мене – Ти що там улаштувала? Ніякого такту. Збирай речі і до Ореста. Нащо було взагалі все це влаштовувати, аби розвернутись і піти?
А я нікого не слухала. Нікому нічого не пояснювала і не доводила. Я залишилася при собі.
Хіба я не права?
Головна картинка ілюстративна.