— Так, звичайно, я розумію. Приїду найближчими днями для оформлення всіх документів, — Ольга міцніше притиснула телефон до вуха, намагаючись вникнути в кожне слово нотаріуса. — Ви кажете, будинок знаходиться прямо на березі? І рахунки в банку теж переоформлюються на моє ім’я?
Голос у слухавці звучав офіційно, але доброзичливо:
— Абсолютно вірно. Анна Григорівна дуже чітко прописала в заповіті, що все майно переходить вам. Будинок, земельна ділянка і грошові кошти на трьох рахунках. Сума досить суттєва.
— Добре, я зв’яжуся з вами завтра і уточню час приїзду, — Ольга повільно опустила телефон, дивлячись в одну точку.
Максим відірвався від ноутбука і уважно подивився на дружину. Її обличчя виражало суміш подиву і розгубленості
.— Що сталося? Хто дзвонив? — він відсунув крісло від столу.Ольга повернулася до чоловіка, все ще не до кінця усвідомлюючи почуте:
— Нотаріус. Мені дісталася спадщина від бабусі по батьківській лінії. Будинок біля моря і гроші.
— Від якої бабусі? — Максим нахмурився. — Ти ж ніколи про неї не розповідала.
— Тому що я її практично не знала, — Ольга опустилася на диван. — Батько пішов, коли мені було п’ять років. Просто зібрав речі і зник. Мама казала, що він завів собі нову сім’ю в іншому місті. З тих пір його ніхто не бачив. Навіть аліментів не платив ні копійки.
— А бабуся?
— Я її бачила всього кілька разів у дитинстві. Пам’ятаю високу жінку з сивим волоссям, яка приносила мені цукерки. Але коли батько пішов, вона теж перестала з’являтися. Мама сказала, що вона не хоче підтримувати стосунки з нашою родиною.
Максим задумливо потер підборіддя:
— Дивно все це. Двадцять років жодних контактів, а потім раптом заповіт.
— Напевно, це вона так спробувала замолити гріхи свого сина, — Ольга гірко посміхнулася. — Мабуть, совість мучила, що батько нас покинув. Ось і вирішила загладити його провину, залишивши мені будинок і заощадження.
— Або вона просто любила тебе, незважаючи ні на що, — м’яко припустив Максим.
Ольга похитала головою:
— Навряд чи. Якби любила, то не зникла б з мого життя на двадцять років.
Максим обійняв дружину за плечі:
— У будь-якому випадку, це хороша новина. Давай сьогодні не занурюватись у це все. Завтра почнемо з усім розбиратися.
Наступні місяці пролетіли в постійній біганині по інстанціях.
Ольга з Максимом їздили в податкову, реєстраційну, банки.
Кожен день приносив нові довідки, підписи, печатки.
Максим взяв відпустку, щоб допомогти дружині з усією бюрократичною тяганиною.
— Нарешті останній папірець, — видихнула Ольга, виходячи з банку з документами про переоформлені рахунки. — Тепер можна їхати дивитися, що нам дісталося.
Коли вони повідомили Валентині Миколаївні, свекрусі, про плани поїздки до моря, та несподівано зацікавилася:
— А можна мені з вами? — запитала вона, накриваючи на стіл. — Просто цікаво подивитися на цей будинок. Та й нудно одній в місті сидіти, на пенсії-то час тягнеться.
Максим переглянувся з дружиною:
— Звичайно, мамо, поїхали разом.
Дорога до моря зайняла цілий день. Валентина Миколаївна всю дорогу розповідала про своїх сусідок і їхні сімейні проблеми, зрідка цікавлячись планами молодих.
Будинок виявився кращим, ніж Ольга очікувала. Двоповерховий, добротний, хоч і потребував ремонту.
Головне — він стояв на першій лінії, до моря можна було дійти за кілька хвилин.
— Подивися, яка тераса, — захоплено вимовила Ольга, виходячи на веранду другого поверху. — Звідси видно всю затоку.
— Вікна, правда, всі міняти потрібно, — зауважила Валентина Миколаївна, оглядаючи рами. — І дах підлатати. Але місце дійсно шикарне.
Максим пройшовся по кімнатах:
— Планування хороше. Внизу кухня, вітальня, нагорі три спальні. Якщо зробити нормальний ремонт, буде чудово.
— Думаю, нам варто продати квартиру в місті, — задумливо сказала Ольга. — Ці гроші вкласти в ремонт будинку. Тут можна і жити постійно.
— Правильна думка, — кивнула свекруха. — Тільки ванну кімнату обов’язково переробіть, стара сантехніка зовсім нікуди не годиться. І на кухні плитку поміняти треба.
Ольга з подивом помітила, що вперше за довгий час свекруха говорила з нею без підколів.
— Ви праві, Валентино Миколаївно. Кухню точно потрібно оновлювати.
Повернувшись додому, Ольга з Максимом відразу зайнялися продажем квартири. Ріелтор оцінив житло вище очікуваного, покупці знайшлися швидко. Молода сім’я була готова в’їхати вже через місяць…
— Уявляєш, який у нас буде будинок після ремонту? — мрійливо говорила Ольга, пакуючи книги в коробки. — Велика тераса з видом на море, світлі кімнати…
Максим згортав килим у вітальні:
— Головне, не поспішати з ремонтом. Спочатку зробимо дах і комунікації, потім вже займемося оздобленням.
Квартира порожніла з кожним днем. Коробки з речами стояли біля стін, меблі були розібрані і готові до перевезення.
Завтра вранці мала приїхати машина, щоб забрати їхні скарби і довезти до нового будинку.
Ольга мила вікна в останній раз, коли пролунав дзвінок у двері.
Вона здивовано подивилася на Максима — нікого не чекали.
— Хто б це міг бути? — дивувалася вона, прямуючи до дверей…
На порозі стояла Валентина Миколаївна з великою валізою.
Її обличчя було рішучим, майже урочистим.
— Мамо? — розгублено вимовив Максим. — Щось сталося?
Свекруха пройшла в передпокій, не чекаючи запрошення:
— Ну, дітки, я очікувала від вас кращого. Я думала, ви подбаєте про стару матір і самі запропонуєте мені допомогу. Нав’язуватися не хотілося, але раз ви мовчите, тоді я скажу сама. Я їду з вами. Мені теж потрібне морське повітря.
Ольга відкрила рота, але слова не виходили. Максим розгублено переступав з ноги на ногу:
— Мамо, але ми ж не обговорювали… Будинок ще не готовий для проживання. Там треба робити ремонт.
— А я що, принцеса? — обурилася Валентина Миколаївна. — Потерпіти можу. Зате повітря цілюще, море поруч. У моєму віці це важливіше за комфорт.
Вона поставила валізу біля стіни:
— До речі, вдало вийшло. Квартиру ви продали, виїжджаєте завтра. Я якраз встигла зібратися.
— Але мамо, — почав Максим, проте свекруха його перебила:
— Що «але»? Я ж не чужа тітка з вулиці. Твоя мати, між іншим. Чи ти забув, хто тебе виростив?
Ольга поглянула на чоловіка, чекаючи підтримки. Максим стояв мовчки, явно не знаючи, що сказати.
Плани на нове життя удвох, мрії про дітей, про тихі вечори біля моря — все це руйнувалося прямо зараз.
Вона першою прийшла до тями:
— Валентино Миколаївно, вибачте, але ми вас не кликали і кликати не збиралися. Хочете приїхати в гості на тиждень-другий — будь ласка, але постійно жити з вами під одним дахом я не планувала.
Вона повернулася до чоловіка, шукаючи в його очах розуміння. Максим повільно кивнув:
— Мамо, ну що ти робиш? Ти ж знаєш, як важливо молодим мати свій особистий простір. Ти просто нав’язуєшся. Це некрасиво, ти мене ганьбиш, себе ганьбиш перед Ольгою.
Валентина Миколаївна спалахнула:
— Та ви що! Я що, одна повинна мучитися в місті, дихати цими вихлопами? Ви будете жити біля моря, а я як? Це так несправедливо!
Вона розмахувала руками, голос ставав все вищим:
— Я все життя тобі присвятила, Максиме! Вирощувала, недоїдала, недосипала! А тепер, коли мені потрібна підтримка, ви мене як собаку виганяєте!
Ольга подивилася на свекруху:
— Забирайте, будь ласка, свою валізу і повертайтеся до своєї квартири. Жити з нами ви не будете.
— Як повертатися? — заверещала Валентина Миколаївна. — Я ж квартиру вже здала! У мене орендарі живуть, гроші капають! Де я тепер повинна жити?
— Це не мої проблеми. Треба було спочатку домовлятися з нами, а потім діяти, — рішуче проговорила Ольга.
— Максиме! — звернулася свекруха до сина. — Ти ж не можеш мене на вулицю виставити!
Максим опустив очі, але його голос звучав рішуче:
— Мамо, Ольга права. Ти поставила нас у незручне становище. Ми планували жити удвох.
— Та як ви можете! — ридала Валентина Миколаївна. — Я ж мати! Сім’я!
Ольга взяла свекруху за лікоть і повела до дверей:
— Валентина Миколаївна, виходьте. Розбирайтеся зі своїми проблемами самі.
Свекруха схопилася за ручку валізи, на очах блищали сльози люті:
— Ось побачите! Максиме, ти про це будеш шкодувати все життя! Матір рідну через цю особу зрадив!
— До побачення, мамо, — тихо промовив Максим, зачиняючи двері.
Ольга притулилася до стіни, руки тремтіли від напруги. Максим підійшов і мовчки обійняв її.
— Думаєш, я правильно вчинила? — прошепотіла вона.
— Абсолютно правильно. Ми маємо право на своє життя.
Наступного дня вони поїхали. Валентина Миколаївна поїхала до своєї подруги Зінаїди, яка погодилася прихистити її на деякий час.
Довелося розбиратися з орендарями: скасовувати контракт, виплачувати неустойку за дострокове розірвання.
Процедура виявилася дорогою і принизливою.
Через місяць будинок біля моря вже було не впізнати. Ольга з Максимом працювали з ранку до вечора: замінили вікна, підвели нормальне опалення, зробили сучасну кухню.
Стіни пофарбували в світлі тони, на терасі поставили зручні меблі.
Зараз, стоячи біля мангала в теплий літній вечір, Ольга спостерігала, як сонце повільно опускається в море.
Хвилі м’яко шаруділи по гальці, повітря було напоєне запахом солі і смаженої риби.
Максим підійшов ззаду і обійняв дружину:
— Дякую, що ти не стала всіх під одну гребінку гребти. Що зрозуміла — моя мати це не я, і не вигнала мене разом з нею.
Ольга накрила його руки своїми:
— Ти заступився за мене, заступився за нашу сім’ю. Як я могла тебе вигнати? Я тебе кохаю і знаю, що разом ми будемо щасливі довгі роки.
Максим поцілував її в потилицю:
— Тут ми побудуємо те, про що мріяли. Тільки ми вдвох.
Море переливалося золотом заходу сонця, а будинок за їхніми спинами світився теплими вікнами.
Попереду було все життя — без нав’язаних правил, без чужих амбіцій.
Тільки вони, їхня любов і нескінченне море можливостей.