Коли Олена приїхала до матері, Надія зраділа, побачивши дочку. Проте її слова про візит здивували жінку.
– Мамо, мені потрібні гроші. Можете повертати частинами як вам зручніше, – спокійно сказала Олена.
– Які гроші? – розгублено спитала Надія.
– Ті, що я дала вам на операцію, – пояснила дочка. Руки Надії затремтіли, вона мовчки пішла до шафи і дістала невеликі заощадження, накопичені з пенсії. Простягнувши їх Олені, вона важко сказала:
– Забирай, доню.
– Ось, бачите? А ви кажете, що грошей немає, – з усмішкою відповіла Олена.
– До осені зачекайте, все повернете. Нам зараз гроші потрібні: ремонт хочемо зробити, одягтися пристойно.
Це вам не село, де ніхто на одяг не звертає уваги, а місто. Тут зовсім інша річ. Розумієте?
– Розумію, – простогнала Надія.
За тиждень її відвідала молодша дочка Соломія.
– Ти теж за грошима, доню? – обережно запитала мати.
– Що ви, мамо? З чого ви це взяли? Тоді Надія не стрималася, її очі сповнилися сльозами, і вона розповіла про розмову з Оленою.
– Ліки дорожчають, я не знаю, що робити… – скаржилася вона.
– Мамо, не переживайте, я сама розберуся з сестрою, – заспокоїла її Соломія. За кілька днів Соломія передала Олені потрібну суму. Та, беручи гроші, холодно кинула:
– Скільки ж мати ще жити збирається? Їй би давно вже накопичити. Після цього Олена більше не приїжджала до матері.
Навіть онуку Надії не показувала. А коли здоров’я жінки погіршилося, Соломія забрала її до себе. Одинадцять років Надія жила у турботі та любові поруч із Соломією та її дітьми. Вона не відчувала самотності і насолоджувалася спокоєм. Але настав час, і Господь покликав її до себе. Після похорону сестри вирушили до нотаріуса, щоб дізнатися про спадщину. Там на них чекала несподіванка: все майно Надія залишила Соломії. До документів було додано лист, написаний матір’ю: «Оленко, будь щаслива і не поминай мене поганим словом. Я вдячна Богові, що йду, нікому нічого не заборгувавши».