“– Не подобається? Іди! Шукай собі іншого чоловіка, іншу свекруху. Тільки не сподівайся, що знайдеш когось краще за нас із Володимиром. Так, синочку?
Катя з цікавістю подивилася на чоловіка. Потім перевела погляд на свекруху.
– Це все, що вам не подобається? – Запитала Катя. – Інших претензій немає?
– А тобі цього мало? — уїдливо поцікавилася Зоя Миколаївна і подивилася на сина.
– Справді, Катю, — сказав Володимир. – Мама права. І я теж вважаю, що цього цілком достатньо, щоб ти назавжди це зрозуміла.
Катя полегшено зітхнула і посміхнулася.
– Ну ось і добре! – сказала вона. — Вважатимемо, що все з’ясували. Якщо інших претензій до мене немає, я знаю, як виправити цю ситуацію.
***
Ця історія почалася два роки тому, коли Володимир одружився з Катериною і привів її жити до себе додому.
Зоя Миколаївна дуже зраділа невістці.
– Так, це добре, – думала вона. — Це означає, що тепер я можу спокійно зітхнути. Адже вся робота по дому тепер лежатиме на ній. А я буду їй доброю свекрухою.
Я не буду, як деякі свекрухи, постійно чіплятися до неї. Ні. Та й навіщо? Собі дорожче. І сперечатися з нею про те, хто буде господаркою в будинку, я теж не стану. Навіщо? Нехай собі господарює на здоров’я, якщо їй це подобається. І ділити із нею сина я не збираюся. Навіщо?
– Катрусю! — радісно сказала Зоя Миколаївна під час першої зустрічі. – Яка ж ти хороша! Ось що, Катю. Вважай, що тепер у цьому будинку ти єдина господиня. Я тобі ні в чому заважати не буду. Упевнена, що ми з тобою потоваришуємо.
Чесно кажучи, Катю такий прийом не здивував. Вона вперше вийшла заміж і подумала, що так і має бути в житті.
— Я дуже рада, Зоє Миколаївно, — сказала тоді Катя. — І я також впевнена, що все буде добре. Я, звичайно, чула, що в інших сім’ях невісток зустрічають похмуро і чіпляються до них з будь-якої дрібниці. Але я не звертала уваги на ці слова. Тому що не могла повірити у це.
— Ти смішна якась, — добра посмішка з’явилася на обличчі Зої Миколаївні, — не могла повірити, що її зустрінуть погано, і чіплятимуться. І правильно робила, що не вірила. Та невже ти думаєш, я сама не була молодою? Га?
Катя розгублено знизала плечима, бо про це вона зовсім не думала.
— Невже ти думаєш, що я сама не випробувала на собі, що таке жити разом зі свекрухою?
І знову Катя знизала плечима і розгублено посміхнулася. Про це вона також не думала.
— Все це вже пройдено, Катю, — зітхнула Зоя Миколаївна. — І я не знаю, ким треба бути, щоб це забути.
Катя подивилася на чоловіка. Володимир широко посміхався.
— Я знав, Катя, що маю хорошу маму, — сказав Володимир. – Ну добре. Познайомились і хватить. Починаємо жити разом.
Минуло два роки.
За цей час Катя стала мамою і дізналася про себе та про своє становище у будинку чоловіка дуже багато цікавого.
Вона зрозуміла, що в будинку її тримають не більше не менше як звичайнісіньку хатню робітницю. Яка повинна займатися вдома всім. Прибирати за всіма. Готувати на всіх. Прати всім. Ходити до магазину. Розбиратися з будь-якими проблемами, які виникають у квартирі, наприклад, з електрикою чи сантехнікою. З’ясовувати стосунки із сусідами, коли сусідам щось не подобається.
Загалом, все мала робити Катя. А натомість її вважають у квартирі господинею і дозволяють їй у ній жити.
— Ти зрозумій, Катю, — неодноразово говорила Зоя Миколаївна. — Ти, звичайно, у цьому будинку господиня. Але ти не забувай, що будь-якої миті господиню і замінити можна.
Зазвичай це чи щось подібне до цього Зоя Миколаївна говорила Каті, коли та дорікала своїй свекрусі та своєму чоловікові в тому, що вони сваряться. Що вона не встигає за ними прати та прибирати. Що вони скандалісти і постійно сваряться із сусідами. Що вони не цінують її працю і ходять у вуличному взутті по чистій підлозі. І так далі і тому подібне.
— Ну чому Ви, Зоя Миколаївно, їсте в кімнаті, а не на кухні? І чому, коли їсте, то обов’язково все довкола себе заляпаєте? – жалілася Катя. — Ходите з тарілками в кімнату, а там обов’язково або перекинете щось, або проллєте! Ну, не можна так. Ну, якщо Ви така неакуратна у їжі, то їжте на кухні. Або самі прибирайте за собою у своїй кімнаті. Адже я не можу щоразу після того, як Ви поїсте, килими у Вас чистити. Їжте на кухні.
– Ось ще! — відповіла Зоя Миколаївна. – Сама їж на кухні.
— Я і їм на кухні, — мало не плачучи, казала Катя.
— От і їж, — спокійно казала Зоя Миколаївна. — А я хочу їсти у своїй кімнаті перед телевізором. І не треба з цього проблему робити. Ну, перекинула випадково тарілку на підлогу. Що тепер?
— Так і на кухні є телевізор, — говорила Катя. — І прибрати там легше, якщо тарілку перекинете.
— На кухні маленький телевізор, — говорила Зоя Миколаївна. — Та й не хочу я їсти на кухні. Чому я маю їсти на кухні, як якась хатня робітниця.
— Тому що Ви забруднюєте все, — скаржилася Катя. – Кришите навколо себе. Після Вас постійно пилососити треба.
Але свекруха махала на це рукою і продовжувала й надалі жити так, як їй подобалося. І все те саме робив і Володимир. Тільки він з їжею йшов до іншої кімнати і смітив там.
А Катя за ними прибирала. При цьому вона вже мала маленьку дитину.
І ось, коли Катя втомилася від цього і сказала, що більше так не може і не хоче жити, Зоя Миколаївна спокійно вказала їй на двері.
— А тебе, люба, ніхто тут не тримає, — сказала Зоя Миколаївна. – Не подобається? Іди! Шукай собі іншого чоловіка, іншу свекруху. Тільки не сподівайся, що знайдеш когось краще за нас із Володимиром. Так, синочку?
— Це точно, — байдуже позіхаючи, погоджувався Володимир.
– І взагалі! – сказала Зоя Миколаївна. — На мою думку, ти занадто багато про себе уявила. Ну що ти власне такого робиш, щоб рот свій роззявляти? Подумаєш! Перетрудилася вона. Зайвий раз у магазин збігала, зайвий раз випрала і підлогу помила. Зайвий раз пилосос увімкнула. Володимир геть, спини не розгинаючи, по вісім годин щодня працює. Гроші у будинок приносить. І щось не скаржиться. Так, синочку?
— Не скаржуся, — важко зітхав Володимир.
— По п’ятнадцять тисяч щомісяця заробляє! – продовжувала Зоя Миколаївна.
– Там ще премія є, – тихо нагадав Володимир.
– Неважливо! – вигукнула Зоя Миколаївна. — Головне, що крім тебе тут ніхто рота свого роззявляти права не має. А ти, Катруся, іди спробуй спочатку заробити стільки. По вісім годин щодня, спини не розгинаючи, п’ять разів на тиждень. З восьмої ранку до четвертої вечора. Тоді одразу зрозумієш, що легше.
— Та я не встигаю на Вас готувати! – Заплакала Катя. — Коли мені ще гроші заробляти? До магазину щодня по кілька разів ходжу. З сусідами через вас сварюся, коли ви їм нахамите. А ви навіть з вулиці коли приходите, взуття не завжди відразу знімаєте, а коли по всій квартирі пройдетеся то все брудните. Адже тільки ви ходите у вуличному взутті по дому, бо знаєте, за вами приберуть. І сусідам пакостите, бо знаєте, що не вам із ними розбиратися.
– Може і так! – вигукнула Зоя Миколаївна. — А тільки ось, коли заробиш гроші, тоді ми, може, тебе й послухаємо. Так, синочку?
— Ти, Катю, живеш тут на всьому готовому, і навіть не знаєш, як це гроші заробляти, — сказав Володимир.
— А звідки їй знати, — сказала Зоя Миколаївна і тяжко зітхнула. — Як сир у маслі катається, а все чимось незадоволена. Прийшла на все готове, а тепер обурюється. Ось спеціально піду зараз із сусідами посварюся, щоб тобі гірше було. Піду скажу їм, що вони електрику у нас забирають, а ти після цього розхльобуй. Правильно, синку?
— А вони в нас беруть електрику? — спитав Володимир.
— А хто ж їх знає, — сказала Зоя Миколаївна. — Може, й беруть. От нехай вона й розбирається.
– Це правильно, – погодився Володимир. — Якщо грошей у будинок не приносить, то хай хоч електрику наше береже.
Катя з цікавістю подивилася на чоловіка. Потім перевела погляд на свекруху.
— Це все, що вам не подобається? – Запитала Катя. — Що я не заробляю п’ятнадцять тисяч на місяць? Інших претензій немає?
– А тобі цього мало? — уїдливо поцікавилася Зоя Миколаївна і подивилася на сина.
— Справді, Катю, — сказав Володимир. – Мама права. І я теж вважаю, що цього цілком достатньо, щоб ти назавжди замовчала і не висловлювала свого невдовольства.
Катя полегшено зітхнула і посміхнулася. Вона зрозуміла, що робити далі.
Володимир та Зоя Миколаївна якийсь час мовчки спостерігали за тим, як Катя збирає у валізу свої речі.
— А ти куди це зібралася, Катю? — спитала Зоя Миколаївна. — Час вечеряти, а ти кудись ідеш?
— Іду, — відповіла Катя. — Ви ж самі сказали, що я не можу бути в цьому будинку щасливою, доки не почну заробляти.
– Не правда. Ми такого не казали! – обурилася Зоя Миколаївна.
– Так, – погодилася Катя, – Ви сказали це по-іншому. Але сенс сказаного вами був такий. Тож я пішла. Будьте здорові. Не сумуйте.
– А дитина? — схаменулась Зоя Миколаївна і подивилася на сина.
— Справді, Катю, а як же дитина? — заволав Володимир, остаточно спантеличений тим, що відбувається.
– Дитина з вами, – спокійно відповіла Катя.
– Ти кидаєш нас? – закричала Зоя Миколаївна. — Та ще й з дитиною?
— Ні, Зоє Миколаївно, — тихо й спокійно відповіла Катя, — я не кидаю. Я гроші йду заробляти. І щодо дитини – Ви це дарма. Адже я його не на чужих людей не залишаю. На бабусю та на тата. Володимир он щодня нас лишає. Ми тут без нього по вісім годин кожен день плюс дорога туди і назад дві години. І нічого. Живемо якось. Ну ось і я хочу. Як він. Будьте здорові.
– Мене не шукайте, – додала Катя. — Ночуватиму у подруги. Приїду, коли зароблю грошей. А не зароблю, то й не приїду. А може, не приїду, навіть якщо й зароблю гроші. Не вирішила поки що. Так сильно ви мене розлютили. А що далі? Не знаю поки. Далі буде видно.
Катя вийшла з помешкання, тихо зачинивши за собою двері.
Зоя Миколаївна та Володимир стояли у коридорі і не знали, що робити, як їм жити далі.
***
Минув місяць, а Катя так і не повернулася поки що.
Зої Миколаївні довелося згадати, як доглядати маленьку дитину, користуватися пилососом і пральною машиною, ходити в магазин, мити підлогу, готувати їжу та мити посуд.
Вона більше не свариться з сусідами і не ходить по дому у вуличному взутті, не розносить пісок по всій квартирі. А їсть вона тільки на кухні та Володимира теж просить їсти на кухні.
Зоя Миколаївна чекає, коли повернеться Катя.”