Надія Миколаївна почула про себе багато приємних слів та побажань. Її проводили на пенсію. Вона вже була пенсіонеркою й отримувала пенсію, але зараз йшла з роботи на заслужений відпочинок.
Її цінували та поважали, але треба було звільнити дорогу молодим. Та й утомилася вона, шістдесят з хвостиком – настав час і відпочити. Здоров’я підводить, тиск, а про інше і згадувати не хочеться.
Сорок років на одному місці не в кожного! Майже порожня трудова книжка, усі записи на одній сторінці. Колектив та керівництво подарунок вручили, вирішили, що грошима буде зручніше.
Сертифікати хоч і в моді, але сума не маленька, пухкий конверт вийшов, а ще премію директор розпорядився видати.
Після святкового фуршету Надія Миколаївна повернулася додому з величезним оберемком квітів. Букети треба було кудись прилаштувати. Стільки ваз у неї ніколи не було.
У хід пішли банки, каструлі, та відра. Розмістивши всю красу, жінка присіла відпочити. Вибрала гарне фото з колегами та квітами, та розмістила у себе на сторінці в фейсбуці. Реакція була миттєва – вітали й бажали прекрасного відпочинку. Тут же зателефонувала дочка.
– Вітаю! Все? Працювати не будеш?
– Ні, Ірочко, відпочиватиму.
– Зрозуміло. – Невдоволено сказала дочка. – А що тобі подарували, крім квітів?
– Увагу та подяку, – Надія зрозуміла, куди хилить дочку і про гроші просто не сказала.
– Цим ситий не будеш, могли б замість віників і гроші подарувати, чи сертифікати. Будеш на одну пенсію жити?
– Дві ж мені ніхто не дасть.
– А я про що! Працювати треба, а тебе виперли.
– Я сама пішла, втомилася, здоров’я вже не те.
– А як ми тепер без твоєї великої зарплати будемо?
– Ірочко, тобі майже сорок, я у твоєму віці була вже…
– Знаю, головним бухгалтером, але я не ти. У тебе одна дочка, а в мене дві, й син.
– Якщо в тебе троє, то й крутитись треба відповідно.
– Мамо, не починай. Крутимося ми.
– Звичайно, інші на другу роботу йдуть, або підвищують кваліфікацію, а твій чоловік на дивані тільки крутиться. Добре, що дивану є де стояти!
– Мамо, не треба. Іпотеку ми виплатили.
– Ви? Це я і батько платили, поки він живий був. Говори все, як є!
– Звісно, мамо! Дякую. Що нам зараз робити? Ми ж машину взяли у кредит.
– А від мене ви що хочете? Грошей? Я вам допомогла. Я на заслужений відпочинок вийшла і працювати більше не збираюся, житиму для себе! Скільки я у вас вклала? Тепер ваша черга мені допомагатиме.
– Мамо, у нас же діти! Ти ж чудово розумієш, що це дуже дорого!
– Звичайно розумію, тому й не народжувала стільки. А допомагати мені не треба, то я так сказала. Впораюся сама.
– А ми? Як ми впораємося?
– Ми ж впоралися!
– У вас же не троє дітей було?
– Ми про це вже говорили. Твої бабусі та дідусі нам не допомагали, а ось ти все просиш і просиш, дітьми прикриваєшся! Дітей мають утримувати батьки, і то…
– Ось. Ти ж моя мама, а я твоя дитина.
– Не переривай, дитино! Утримувати до певного віку, тільки вік твій затягнувся. Це була думка батька допомагати вам з іпотекою.
Але я вже два роки одна. Іпотеку виплатили. Все! Я пенсіонерка і попрошу більше не просити у мене грошей!
– У тебе ж, мабуть, і заощадження є?
– Це не обговорюється! Заощадження є, час з’явився, тож я збираюся вставляти зуби.
– Чудово! Ти вставиш зуби, а в нас відберуть машину. Тобі не соромно буде?
– Ні! Працюйте.
– Мамо, а що з будинком бабусі?
– Там живе твій дядько. Він із бабусею жив, все в будинку зроблено його руками – він його.
– Це несправедливо, половина має бути твоя. Треба з нього гроші…
– Це наша з ним справа, але, аж ніяк не твоя!
Брат пропонував їй гроші після оформлення спадщини, але Надія відмовилася. У неї було все: квартира, гарна робота, а брат жив у селі.
Заробітки невеликі, та й батьків доглядав він. Надія вирішила, що так правильно. З братом вони чудово спілкуються.
– Яка ти правильна стала, мамо!
– Я така й була. Квартиру маєте, а далі самі!
– Дякую, мамо! Вийшла на пенсію, квіти отримала, й задоволена!
Далі в слухавці почулися гудки, от і поговорили проти ночі. Ось і подяка від дочки за всі роки допомоги.
Надія прокинулася рано, бо звикла. Тільки поспішати нікуди не треба. Вона вирішила відвідати брата, він теж жив сам. Іноді приїжджала дочка, але це було рідко.
Поїздка до брата відвернула її від проблем із дочкою. Та і які там проблеми, так, непорозуміння у грошових питаннях. Потім жінка зайнялася зубами й паралельно робила ремонт у квартирі.
Звільнилася від старих речей. Нарешті на все знайшовся час. Дочка так і не дзвонила, а Надія вирішила просто почекати.
Свій день народження Надія зустрічала у брата. Вона напекла пирогів, як колись робила їхня мати. Дочка зателефонувала лише увечері.
– Мамо, ти де? Ми приїхали привітати, а тебе нема.
– Могла б зателефонувати вранці, а не чекати.
– З днем народження! Ти де і коли повернешся?
– Дякую за привітання. Я в брата, а повернуся за два дні.
За два дні дочка прийшла в гості.
– Гаразд, мамо. Посварилися і вистачить. Я тортик принесла, онуки тебе просили привітати, зять.
– Дякую. Зараз поставлю чай. А що ніхто не прийшов? Могла б дітей із собою взяти.
– Мамо, у дівчаток танці, у твого онука футбол, а зять тепер після роботи таксує. Кредит треба платити. Ти не передумала?
– Ти про що?
– Ти ж зрозуміла про що, навіщо питаєш?
– Ти про роботу? А уяви, як твої троє дітей відправляють тебе на роботу, а тобі шістдесят із хвостиком і ти втомилася.
– Всі вони хочуть від тебе грошей, а ти вже не можеш працювати, хочеш спокійно жити та відпочивати. Ми допомагали тобі одній, а в тебе троє. З тебе попит буде втричі більшим. Ти всім допомагатимеш?
– Ось ще, де у мене стільки сил буде…
– Ось! Ти сама сказала. У мене теж немає сил та можливостей. Раніше були, і тобі ми не мало допомогли. Час і міру треба знати!
– Я тебе зрозуміла, мамо. Відпочивай. Наливай чай.
– Приходьте всі у вихідний. Пирогами вас нагодую.
– Прийдемо, дякую, мамо.
Більше дочка про гроші ніколи не питала. Надія Миколаївна сама робила подарунки онукам та дочці в міру можливості. Чи змогла поставити себе на її місце, та уявити свої перспективи, чи сумління заворушилося…
а ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.