– Мамо? Ти як тут… Я тобі так і не встигла сказати, мамо. Та ти заходь. Оооййй, мамочкаааа! – Таня притулилася спиною до стіни та дивилася, як на підлозі росла і розповзалася калюжка

Хтось вимогливо натискав на дверний дзвінок, і він дзвонив на весь будинок. Та хто ж це такий настирливий?

Таня ледве встала – лежала цілий день. Живіт прихопило, зранку не минає. По термінах наче ще рано, та й боязко викликати швидку, може вона відлежиться, та все й пройде.

Таня дотяглася до дверей – йти боляче – низ живота тягне, та що ж це? Відчинила двері та одразу відскочила.

– Мамо? Ти як тут… Я тобі так і не встигла сказати, мамо. Та ти заходь. Оооййй, мамочкаааа! – Таня притулилася спиною до стіни та дивилася, як на підлозі росла і розповзалася калюжка.

– Ти чого це, Таня, га? – мати поставила важкі сумки, двері зачинила. – Таня, доню, це як же ти? Ану давай, йди лягай, а що робити? А твій де? Приховувала від мене, а тепер ось що коїться!

– У відрядженні він! Мамо, дай швидше телефон, он там, на столі лежить!

Мати засунула їй телефон:

– Сама набирай, не знаю я ваших порядків!

Швидка забрала Таню до пологового будинку, адже води вже відійшли, скоріше треба. Вона лише й встигла мамі крикнути:

– Мамо, ключі від квартири на тумбочці, я тобі подзвоню, мамо!

– А мені хоч куди дзвонити? Де шукати тебе, дочко? – Ганна Дмитрівна щось зовсім розгубилася.

– У дванадцятий повеземо, – хтось сказав, і Таню понесли на ношах.

Їхала вона до дочки з села з гостинцями, побалакати хотіла, та випитати, і чого це Таня нареченого свого ховає.

Не по-людськи ж так жити, ні весілля, ні знайомства з батьками. Перед сусідами соромно. Раз у раз вони її запитують:

– Шура, а де ж твоя Танюша? Чи зовсім зарозумілася там у своєму місті? Не родичається, сама не їде та й мати не кличе? Ну щось може не так, а ти тут сидиш і не знаєш?

– Як це не знаю? – При сусідах підбадьорювалась Олександра Дмитрівна щосили. – Я з нею щодня розмовляю телефоном. Добре все у Тані моєї, вона привіти всім передає, та й нареченого вона має. Не бідний хлопець, розумний та дбайливий, скоро вони весілля грати збираються.

– Чи скоро, Шуро? – Сусідка Зіна сумнівалася.

– Скоро вже рік буде, як ти одне й те саме про весілля нам розповідаєш. Щось тягнуть вони з весіллям, не на добро це! – підтримала ще одна сусідка.

Набридло слухати ці сумніви Шурі, вирішила сама поїхати до дочки, без жодного попередження. А то справді схоже приховує вона щось.

Танюша у неї гарна, добра, ніяк обдурив її хто, може настав час дочку з біди виручати?

Хто, як не мати, це зробить?

Сама Олександра Дмитрівна з дитинства бойова була. Ніхто проти неї не ліз, не тільки дівки, а й хлопці побоювалися гострого на язик була та з важкою рукою. Тільки Гриша один і зміг її приборкати, та не силою, а ласкою та увагою.

От і Таня в батька пішла, не скандалить, не кричить, а вбік відійде від кривдника, наче й немає його для неї.

Добра занадто, та горда, нелегко таким живеться.

І чоловікові, і сусідам оголосила Олександра Дмитрівна, що дочка кличе її весілля обговорити. Зібралася, трохи гостинців сільських взяла, Таня мамині огірочки та варення малинове давно не їла.

І поїхала дитину рідну виручати, як чуло материнське серце, що негаразд у Тані, тому й відмовляється, приховує щось…

– Маааа-амооо! Дівчинка в мене, уявляєш? Все добре, мамо, слава Богу ти приїхала, адже я трохи свідомість від болю не втратила. А як би втратила, що тоді було б? А ти приїхала, і все тепер стало добре, – щебетала їй Таня вже наступного дня телефоном.

– Ти мені зуби не заговорюй, Тетяно! – намагалася суворо говорити Олександра Дмитрівна, а серце забилося.

От і в них з Гришею онучка! Та тільки щось не зрозуміло, а наречений куди подівся чи не було його?

– А татко ваш де? Це що ж, онучка наша, як сиротинка, без татка зростатиме? Це що, мода тепер така нова, що отак, без весілля, без плеча чоловічого баби життя будують? Не по-людськи це, Тетяно…

– Мамо, у неї очі такі блакитні, ну, як у тебе! Кажуть, якщо темно-блакитні – то стануть потім карі. А якщо світло-блакитні – то такі й будуть, не зміняться, мам… Я тобі потім розкажу все, гаразд, мамо? – голос у Тані був такий, що серце в Олександри Дмитрівни здригнулося – адже донька рідна.

– Та й добре, потім… Кажи що готувати для доньки? – Олександра Дмитрівна змінила гнів на милість, і Таня пожвавішала.

– Мамо, так у мене все готове! Там на поличках у шафі окремо пакет на виписку, я все склала…

Олександра Дмитрівна слухала, а сама за доньку переживала, не думали вони з Гришею, що їхня Таня, відмінниця, слухняна та старанна дівчинка, стане матір’ю-одиначкою, ох, не думали. А так і буває, думаєш все гладко, а воно он як повернеться.

А вранці дзвінок у двері. “Хто це?” – Відкрила Ганна Дмитрівна – хлопець стоїть, на весь рот усміхається.

– Доброго дня, а я до Тані, вдома вона?

– Це ти з відрядження повернувся, дорогенький? З’явився, що мовчиш, вгадала? – Вирвалося в Олександри Дмитрівни. – Довго ж ти був у цьому відрядженні, ну заходь, раз прийшов!

– У відрядженні був? – хлопець усміхнувся. – Ну, можна і так назвати – у дуже тривалому відрядженні.

Ми з Танею більше пів року не спілкувалися, вона мене вигнала, ми сильно посварилися. Я, звичайно, винен, хотів до нашого весілля заробити, а вийшло боком. Але тепер щось змінилося, і нам треба з нею поговорити. А Ви – мама Тані? Ось це теща у мене буде, якщо Таня таки за мене нарешті заміж вийти погодиться, – засміявся хлопець. – Мене Костянтин звуть, а Таня скоро прийде?

Олександра Дмитрівна недовірливо глянула на хлопця.

– То ти що, не знаєш нічого?

– Що означає не знаю? Щось серйозне? Може, Таня за іншого вийшла заміж? – Костя в особі змінився від такого припущення.

– Бачу я, ти довго у цьому своєму “відрядженні” був! Ану заходь, сідай і все послідовно розповідай, – скомандувала Олександра Дмитрівна.

І Костя охоче підкорився, видно й справді Танечна йому дорога! …

Тетяна з новонародженою донькою на руках вийшла і навіть заплющила очі від яскравого сонця. Озирнулась – де ж мама? Вона речі передала і сказала, що чекає на Таню біля виходу.

– Танюша, ми тут! – Таня озирнулася. – поряд з мамою стояв… Костя?!

– Тільки нічого не кажи! – суворо сказала Олександра Дмитрівна. – Костя нас додому відвезе і там все розповість тобі. І спробуй тільки йому не повірити, краще за такого рідного тата, як Костя, у нашої Поліночки бути не може. Бач, як посварилися, так і помиріться, адже у вас тепер дитина є!

– Мамо, ти нічого не знаєш, Костя замішаний у жахливій справі, він старих обманював, це підло! – Спробувала пояснити мамі Таня, але Олександра Дмитрівна її перебила.

– Це ти, доню, нічого не знаєш, їдемо додому, там тобі Костя все розповість. Я йому вірю, – твердо сказала Олександра Дмитрівна.

– Ти ж пам’ятаєш, у чому мене звинуватили? – Запитав Костя. Таня нагодувала Поліничку, і донька заснула. І вийшла до нього.

– Звісно, ​​пам’ятаю. За участь у злочинній спільноті. Ви старих обманювали, квартири забирали! – Таня запитливо дивилася на Костю.

– І ти повірила? Чому ти повірила, адже я нічого не знав, я лише потім зрозумів, як мене використали, але ти вже не хотіла нічого чути! Але слідство розібралося, і мене випустили, – Костя дістав із кишені листок. – Ось, дивись, тут все написано – я не винний!

– А та сумка з грошима? Я все бачила, чесна людина не може мати стільки грошей, – Таня хотіла з’ясувати все до кінця.

– Ось саме! То була не моя сумка. Адже я працював у рієлторський компанії, взяв багато замовлень з продажу квартир. Зі мною був напарник, він і попросив сумку поставити у машину. Таня, я ніколи й нікого не обманював, невже ти так і не зрозуміла?

– Ну що, батьки, ви ще довго розбиратиметеся? По-моєму, час вечеряти, Таня, у тебе чоловік з такого довгого і важкого відрядження повернувся, а ти його розмовами напихаєш! Подивися на нього, він тебе любить, і він порядна людина, саме такі зазвичай і потрапляють у немислимі ситуації! Ех, діти, щоб ви без мене робили!

У село Олександра Дмитрівна повернулася радісна.

– Гриша, у нас онучка з’явилася, Поліночка.

– Онучка? Та як же це, Шура? А як Танюша? – Григорій Васильович не знав, що й думати.

– Були невеликі труднощі, але тепер все добре, у нас мила онука та чудовий зять! Так вийшло, що Таня та Костя вже розписалися, але весілля ми відзначатимемо обов’язково. І не в місті, а тут, у селі, на природі.
Тож, Грицьку, гостей буде багато, діти все привезуть, за тобою столи та лавочки. А з мене – соління та пироги.

А на маленькій кухні, в темряві, обнявшись, сиділи Таня і Костя.

– Ех, і пощастило мені з тещею! З такою не пропадеш! Все життя їй буду вдячний! – Костя хотів ще щось сказати, але прокинулася Поліночка.
Слава Богу, незважаючи ні на що вони разом.
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!

Поділись з друзями...