Мамо, бережи їх, якщо зі мною щось станеться…”
Саме ці слова мого сина Стаса я згадую щодня, відколи його немає поруч. Я й уявити не могла, що вони справдяться так швидко.
Що робити, коли ти залишаєшся сам-на-сам зі страшною втратою, а світ навколо рушиться так само, як твоє серце?..
Мій єдиний син загинув на війні. Пішов добровольцем ще 25 лютого – швидко зібрав сумку та поїхав, навіть не озирнувся, бо знав: якщо зупиниться хоч на хвилину, не зможе залишити нас.
Його дружина Марина з дітьми переїхала до мене на Закарпаття. Стас наполіг: тут безпечніше, а якщо що, кордон Словаччини та Угорщини близько.
Марина швидко тут облаштувалась, влаштувалась адміністраторкою в ресторан. Дітки плакали ночами, питали, коли повернуться додому, до Харкова. І я, хоч сама тихцем ридала, намагалася їх заспокоїти, пояснити, що тут їм краще.
Стас приїздив тільки на Великдень та Різдво – більше не відпускали. Щовечора я молилася за нього, просила Бога, щоб мій хлопчик повернувся живим. Але молитви не врятували.
7 грудня мені зателефонували й сказали, що його більше немає – загинув під обстрілом. Я відчула біду ще за кілька днів до того, коли Стас перестав виходити на зв’язок. Моє серце рвалося навпіл…
Поховали ми його з усіма почестями. Сусіди допомогли зібрати гроші на похорон і пам’ятник. Марина тоді кілька днів мовчала, ходила, як привид. Діти плакали, а старший Данилко ледь не стрибнув у могилу за батьком. Мене саму до церкви вели під руки, давали заспокійливе, аби я бодай трохи спала.
Минув майже місяць. Ми з дітками щодня ходимо до Стаса на могилу. Молодший навіть приніс татові свою улюблену машинку.
Але декілька днів тому Марина покликала мене поговорити.
– Мамо, я довго мовчала. Але більше не можу. Ще влітку я познайомилась з одним чоловіком. Він угорець, приїхав сюди по роботі… Ми закохалися одне в одного. Я ніколи нікого так не кохала, як Адама. Він зробив мені пропозицію. Ми з дітьми переїжджаємо до Угорщини. Він усиновить їх, і у нас буде нове життя…
– Як ти могла?! Поки мій син воював, ти бігала до чужого чоловіка?!
– Я теж людина. Я не хочу все життя бути вдовою, – відповіла вона тихо.
Зараз вона збирає валізи, домовляється про квитки до Будапешту. Я благаю її залишитися, кажу, що не знаю, які в того чоловіка наміри. Але вона налаштована рішуче.
Я зверталась до адвоката, але все складно. І я не знаю, як жити далі, якщо вона забере моїх онуків. Це ж мої кровиночки, діти мого Стаса!
Що мені робити, аби їх не втратити?..