Василь Петрович ніколи не любив свій день народження. Та цього року він навіть трохи злякався власних думок.
“65… А для чого я взагалі дожив до цих років?” – прокручував у голові чоловік зранку, поки повільно сьорбав холодну каву. Дружина мовчки поставила чашку перед ним, але не обійняла, не поцілувала.
– Серденько, ти нічого не забула сьогодні? – несміливо спитав він.
– Боже, точно! – сплеснула руками дружина. – Сьогодні ж треба заплатити за комуналку.
І все. Жодного «З днем народження», жодного теплого слова.
Та він і не збирався святкувати. Які гулянки під час війни? Мріяв лише, щоб ввечері приїхав син Дмитро з дружиною та дітьми, донька Ярина з онуками. Для кожного малюка приготував сюрприз: Христинці купив Барбі, Петрику й Степанчику – машинки на пульті. Хотів бачити їхню радість. Це була його єдина мрія на 65-й день народження.
На роботі привітали тільки колеги під час обідньої перерви, вручили набір інструментів. Діти ж – мовчали. Телефон перевіряв щогодини, але там була лише тиша.
Ввечері зателефонував кум Олексій:
– То що, святкуєш? – спитав він.
– Та яке святкування… Жінка забула, діти не подзвонили. Нікому я не потрібен.
– Вась, ти ж знаєш – потрібен ти їм лише тоді, коли гроші є. А потім і склянки води не подадуть.
Вперше в житті Василь не хотів повертатися додому. Та коли відчинив двері, з вітальні вилетіли онуки з кульками.
– Дідусю, з днем народження!!! – закричали вони й кинулися йому на шию.
З кухні вийшла дружина з тортом та свічками, а донька Ярина сказала:
– Тату, виходь на вулицю. У нас для тебе сюрприз.
Біля будинку стояв новенький чорний позашляховик. Та сама машина, про яку він мовчки мріяв, їздячи на старому Ланосі, що ламався щотижня.
– Це… мені? – ледь видихнув Василь.
– Тобі, тату. Ти ж у нас найкращий. Ми хотіли, щоб ти відчув – ми тебе любимо не за гроші. Ти наш тато. І завжди ним будеш.
Того вечора Василь Петрович вперше за довгі роки заплакав. Але то були сльози щастя. Він зрозумів, що навіть якщо гроші закінчаться – склянку води йому таки принесуть.