“– Вовочко, ти ж не думаєш… – мама сплеснула руками. – Ти мене підозрюєш? – Я нікого не підозрюю. Просто констатую факт! – Та як ти смієш! У моєму будинку! Я вам дала притулок, годую, перу, а ти… – Мамо! – Світлана не витримала. – Ніхто тебе не звинувачує! – А здається, звинувачують! Он як дивиться твій наречений! Наче я злодійка якась
– Вова, ти знову гроші десь заникав? – Світлана переривала кишені його куртки. – Точно пам’ятаєш, що клав у гаманець?
– Світлано, я ж не ідіот! Вчора було три тисячі, сьогодні – дві з половиною. П’ятсот гривень випарувалися!
Вони стояли в передпокої маминої квартири. Три місяці тому переїхали сюди – Зоя Миколаївна наполягла.
Мовляв, навіщо молодим витрачатися на оренду, коли можна пожити з мамою, накопичити на весілля.
– Може, ти в крамниці витратив і забув?
– Я вчора взагалі нікуди не виходив! Світлана, це вже втретє за місяць!
Світлана нервово смикала рукав кофти. В глибині душі вона розуміла, що Вова не бреше. Він завжди достеменно знав, скільки в нього грошей. Звичка з дитинства, коли жив у гуртожитку і доводилося рахувати кожну копійку.
– Давай не панікуватимемо. Може вони десь випали?
– Із закритого гаманця? У закритій куртці? Яка висіла тут, у передпокої?
З кухні долинув голос Зої Миколаївни:
– Дітки, вечеряти йдіть! Охолоне ж!
Вова стиснув щелепи. Світлана бачила, що він на межі. Ще трохи, і зірветься. Поклала руку йому на плече:
– Повечеряймо, а потім спокійно поговоримо.
За столом панувала напружена тиша. Зоя Миколаївна щебетала про дрібниці – про сусідку з третього поверху, про новий серіал, про розпродаж у крамниці.
Вова мовчки колупав котлету. Світлана намагалася підтримати розмову, але слова застрягли в горлі.
– Вовочко, ти чого такий похмурий? – Мама нахилила голову, зображуючи участь. – На роботі проблеми?
– Ні, Зоя Миколаївна. З роботою все гаразд.
– А що ж тоді? Може, посварилися? Молоді часто лаються, це нормально.
Вова відклав виделку.
– У мене зникають гроші.
Повисла пауза. Зоя Миколаївна моргнула.
– Як це зникають?
– З гаманця! Вже втретє. Вчора було три тисячі, сьогодні – дві з половиною!
– Ну, мало що. Може, сам витратив і забув? У мене теж так буває – думаю, були гроші, а їх немає.
– Я не забув!
– Вовочко, ти ж не думаєш… – мама сплеснула руками. – Ти мене підозрюєш?
– Я нікого не підозрюю. Просто констатую факт.
– Та як ти смієш! У моєму будинку! Я вам дала притулок, годую, перу, а ти…
– Мамо! – Світлана не витримала. – Ніхто тебе не звинувачує!
– А здається, звинувачують! Он як дивиться твій наречений! Наче я злодійка якась!
Зоя Миколаївна встала з-за столу, голосно відсунувши стілець.
– Знаєте що? Не подобається – з’їжджайте! Ніхто вас не тримає!
Вона пішла до своєї кімнати, грюкнувши дверима. Світлана та Вова залишилися одні.
– Пробач, – прошепотіла Світлана. – Вона не зі зла. Просто образилася.
– Світлано, я більше так не можу. Або ми з’їжджаємо, або… або я один з’їду.
– Не кажи так! Почекаймо трохи. Може, справді збіг?
Вова глянув на неї суворим поглядом.
– Добре. Ще тиждень. Але якщо знову зникнуть – все, їдемо!
Три дні минули спокійно. Зоя Миколаївна дулася, але готувала вечері, прала білизну. Вова намагався не залишати гаманець без нагляду – носив із собою навіть у душ. Світлана металася між мамою та нареченим, намагаючись зберегти мир.
На четверту ніч її розбудила спрага. Встала тихенько, щоб не розбудити Вову, пішла на кухню. У коридорі горів нічник – мама завжди лишала, боялася темряви.
І тут Світлана завмерла.
У передпокої стояла мати. У нічній сорочці, босоніж. Вона тримала в руках гаманець Вови й акуратно витягала купюри.
– Мамо?
Зоя Миколаївна здригнулася, обернулася. На обличчі – ні тіні збентеження.
– Це ти. Чого не спиш?
– Мамо, що ти робиш?
– Так, дрібницю на хліб беру. У мене скінчилися.
– Це не дрібниця! Це п’ятисотка!
– Ну то й що? Поверну, коли отримаю пенсію.
Світлана не могла повірити. Мама стояла з чужими грошима в руках і говорила так, наче це нормально.
– Мамо, це крадіжка!
– Яка крадіжка? – Зоя Миколаївна обурилась. – Це мій дім! Все, що в ньому – моє!
– Гаманець Вови – теж твій?
– А що, він же мені за квартиру не платить? Живе на всьому готовому! Нехай хоч на продукти скидається!
– Ми купуємо продукти! Щотижня!
– Мало купуєте! Ви молоді, їсте багато!
Зі спальні вийшов Вова. Побачив картину – зрозумів усе без слів.
– Он воно що!
– Вова, я… – Світлана не знала, що сказати.
– Зрозуміло. Зоя Миколаївна, поверніть мені гроші.
– Не поверну! Це плата за проживання!
– Ми ж домовлялися – живемо безплатно, щоб на весілля збирати!
– Передумала я! Моя квартира – мої правила!
Вова підійшов, забрав гаманець. Перерахував купюри.
– Тисячі не вистачає. Де ще?
– Яке ще? Нічого я не брала!
– Мамо! – Світлана схопила матір за руки. – Ну, зізнайся! Ми ж бачили!
– Та пішли ви! – Зоя Миколаївна вирвалася. – Невдячні! Притулила, а ви… Геть з мого дому!
– Із задоволенням, – Вова повернувся до Світлани. – Збирайся. Їдемо прямо зараз.
– Зараз? Але ж третя година ночі!
– Мені байдуже! Я тут більше жодної хвилини не залишуся!
Світлана стояла між мамою та нареченим. Розриваючись. З одного боку – рідна мати, яка виховувала її сама. З іншого – кохана людина, яку обікрали.
– Я… я з тобою, – прошепотіла вона.
– Зрадниця! – верещала мама. – Рідну матір кидаєш!
– Ти сама нас вигнала!
Збиралися мовчки. Речей було небагато – в основному одяг. Вова викликав таксі. Зоя Миколаївна замкнулася у своїй кімнаті, звідти долинали гучні схлипування.
Коли виходили, Світлана обернулася. Хотіла постукати до мами, попрощатися. Але Вова взяв її за руку.
– Не треба. Потім. Коли охолоне.
Зупинились у готелі. Дешевий, біля вокзалу. Номер маленький, пахло вогкістю. Світлана сіла на ліжко і розплакалася.
– Вибач! Вибач мені!
– За що? – Вова сів поряд, обійняв. – Ти не винна.
– Я мусила здогадатися! Вона завжди така була! У дитинстві у мене зі скарбнички дрібницю тягала!
– Чому ти не сказала?
– Думала, змінилася. Думала, що це було давно. Вона ж моя мати!
Вова гладив її по голові, поки вона плакала. Потім сказав:
– Знаєш, може, воно й на краще. Тепер ми достеменно знаємо – треба жити окремо.
– Але як? У нас грошей лише на місяць готелю!
– Знайдемо квартиру. Недорогу, на околиці. Я візьму підробіток. Впораємося.
– А весілля?
– Буде весілля. Пізніше. Головне – ми разом. І ніхто не лізе до наших гаманців.
Світлана посміхнулася крізь сльози. Так, головне – разом. Без токсичних родичів. Без крадіжок та скандалів.
Квартиру знайшли за два дні. Однокімнатну у старому будинку, далеко від центру. Натомість своя. Нехай орендована, але своя.
Переїжджали без нічого. Купили тільки найнеобхідніше – постільну білизну, рушники, посуд. На меблі грошей не було, спали на матраці на підлозі. Але були щасливі.
Мама подзвонила на третій день. Світлана довго дивилася на екран, потім відповіла.
– Алло.
– Доню! Ти де? Я вся звелася!
– Мамо, ми винайняли квартиру.
– Навіщо? У вас же є!
– Це твоя квартира. Де ти крадеш у нас гроші!
– Я не крала! Я брала на господарство!
– Мамо, давай не будемо. Ти брала без дозволу. Це крадіжка!
– Та як ти смієш! Я тебе ростила, ночей не спала!
– І це дає тобі право красти?
Мовчання. Потім мама заплакала.
– Свєточко, повернися! Я більше не буду! Обіцяю!
– Мамо, ми житимемо окремо. Це остаточно!
– А як же я? Одна?
– Ти ж сама нас вигнала!
– Я погарячкувала! Поверніться!
– Ні, мамо. Вибач.
Світлана відключилася. Руки тремтіли. Вова обійняв її.
– Правильно зробила.
– Знаю. Але чому так боляче?
– Бо вона твоя мати. Але це не означає, що треба терпіти злодійство.
Минув місяць. Життя налагодилося. Вова й справді, взяв підробіток – ремонтував комп’ютери вечорами. Світлана економила на всьому, готувала просту їжу. Але вони були щасливі.
Мама дзвонила щодня перший тиждень. Потім через день. Потім раз на тиждень. Світлана не брала слухавку. Писала короткі повідомлення – жива, здорова, все гаразд.
На день народження Свєти мама прийшла до них додому. Стояла під дверима з тортом.
– Доню! З днем народження!
Світлана розгубилася, бо не чекала. Вова став за її спиною – про всяк випадок.
– Дякую, мамо.
– Чи можна увійти? Подивитися, як ви тут?
Переглянулись. Вова кивнув – твоє рішення.
– Гаразд, заходь.
Мама зайшла, озирнулася. В очах – жалість.
– Ой, як же ви тут… Бідолашні! Матрац на підлозі!
– Нам нормально.
– Та яке нормально! Вдома у вас ліжко стоїть, диван!
– Мамо, це не наш дім.
– Звичайно, ваш! Ти ж там зареєстрована!
– Реєстрація не робить його нашим.
Сіли пити чай. Незручно, натягнуто. Мати розповідала новини району, скаржилася на здоров’я. Світлана слухала.
Коли мама зазбиралася йти, полізла в сумку.
– Ось візьміть. – Простягнула конверт.
– Що це?
– Гроші. Ті, що я взяла.
Світлана не взяла конверт.
– Мамо, справа не в грошах.
– А в чому?
– У довірі. Ти її зруйнувала!
– Але ж я виправлюсь! Більше ніколи!
– Можливо. Але ми все одно житимемо окремо.
Мама заплакала. Тихо, беззвучно. Світлана хотіла обійняти, втішити, але згадала ту ніч. Як мама стояла із чужим гаманцем. Як брехала, дивлячись у вічі.
– Іди, мамо. Дякую за торт.
З того часу минуло пів року. Мама приходила раз на місяць – на годину, попити чаю. Світлана ходила до неї – теж ненадовго. Відносини залишились, але стали іншими. Обережні, з дистанцією.
Гаманці Світлана тепер не залишала без нагляду. Навіть удома у мами. Особливо вдома у мами. Вова зовсім не ходив – не пробачив.
Якось мама запитала:
– Доню, ти мене вибачила?
Світлана подумала:
– Вибачила. Але довіряти не можу.
– Це назавжди?
– Не знаю, мамо. Час покаже.
Вони допили чай, поговорили про погоду. Світлана пішла, міцно стискаючи сумку.
Вдома Вова зустрів її обіймами.
– Як вона?
– Нормально. Намагається.
– Може, згодом…
– Можливо. Але не зараз.
Вони сіли вечеряти у “своїй” квартирі, – де ніхто не лізе у гаманці, де можна спати спокійно. Де довіра не розмінюється на п’ятисотки.
І це було правильно. Боляче, але правильно…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.”