– Привіт синку! – На порозі стояв батько з великою торбою.
– Тату? – здивувався Юрко. – Привіт, а що ти не подзвонив? Я зустрів би. А де мама?
– А мама вдома, – відповів Віктор Михайлович, заходячи до хати. – А я ось вирішив до вас приїхати. Так би мовити, свіжим повітрям подихати. Набридло мені місто.
– Тату, у вас з мамою все гаразд? – напружено спитав Юра, відчуваючи недобре.
– Нууу…, – зам’явся батько, – не зовсім. Мама твоя зовсім здуріла. Сил уже нема терпіти. Ось до тебе вирішив поїхати.
– Зрозуміло, – кивнув головою Юрко. – Знову пішов від мами.
– Синку, – благав Віктор Михайлович, – ну не можу я так, коли цілими днями “бу-бу-бу, бу-бу-бу”. Що не зроблю – все не так! Я поживу в тебе, можна?
– Можна, – сказав Юра, – живи, звичайно. Тільки мамі треба сказати, що ти тут, бо хвилюватися буде.
Віктор Михайлович знизав плечима і пішов у кімнату, показуючи своїм виглядом, що дзвонити дружині не збирається.
Юрко сам зателефонував мамі й повідомив, що тато у нього в гостях. Реакція мами була передбачуваною.
– Та пішов він! – Кричала вона в слухавку. – Нехай їде куди хоче, набрид уже!
Висловивши все, що вона думає про чоловіка, мама кинула слухавку. Юрко зітхнув з полегшенням. Раніше, коли бабуся з дідусем були живі, батько неодноразово їхав до них, але потім завжди повертався, дуже сумував за сином.
Спочатку в сім’ї була ідилія, а потім знову починалися скандали. Маючи владний характер, мама тиснула на всіх, хто опинявся в її полі зору, а “дух свободи” батька вимагав свіжого повітря та легкості.
Бабусі з дідусем уже немає, а в тому будинку тепер живе Юрко зі своєю дружиною, та маленькою донькою. Він ще за життя бабусі переїхав до неї, щоб допомагати по господарству.
Батько тим часом працював на півночі й приїхав тільки тоді, коли Юрко одружився. Відносини між батьками тоді налагодилися і здавалося, що вони переживають період другої молодості.
Або просто стали мудрішими. Два роки все було добре і тут вони знову “роздружилися”.
Віктор Михайлович грав з онукою, коли Юрко, закінчивши розмову з матір’ю, зайшов до кімнати. А Марина, дружина Юри, розповідала його батькові про “великі досягнення” їхньої маленької Тетянки.
Батько посміхався, притискав до себе онучку, та виглядав щасливим. У онуці він душі не чув, та й з Мариною у них завжди були добрі стосунки.
За місяць, на перший День народження Тетянки. приїхала Лариса Дмитрівна, мама Юри. Вона не попереджала про свій приїзд, вирішила зробити сюрприз.
Зайшовши до будинку, її погляду постала картина сімейної ідилії: Віктор Михайлович чистив картоплю, Юрко різав овочі для салату, а Марина – годувала Танюшу. Тетянка будувала пики й щось лопотала, а дорослі сміялися і розчулювалися.
– Здрастуйте, Ларисо Дмитрівно! – радісно сказала Марина, побачивши свекруху. – Танюшо, дивись, бабуся приїхала!
Лариса Дмитрівна скривилася від слова “бабуся” і сказала:
– Ларисо. Нехай вона мене на ім’я кличе. Сучасні діти всі звуть бабусь та дідусів на ім’я.
– Привіт мамо, – привітав Юра матір, – як скажеш. Лариса, так Лариса.
Марина зніяковіла, а Віктор Михайлович сказав:
– А ось мене не треба звати на ім’я. Я – дідусь!
– А тебе взагалі ніхто не питає, – різко обложила його Лариса Дмитрівна. – Чистиш картоплю, от і чисть мовчки. Я дивлюсь, весело тобі тут. Подобається бабськими справами займатися?
– Бу-бу-бу, бе-бе-бе, – передражнив її Віктор Михайлович. – Сьогодні у нашої внучки перший День народження, давай не сваритимемося.
– Тебе забула запитати, що мені робити, – огризнулася Лариса Дмитрівна і перейшла на онучку. – А хто це у нас такий замурзаний, у кашці забруднений?
Танюша посміхалася бабусі й щось говорила їй своєю мовою. Марина спокійно догодувала доньку та пішла укладати її спати.
– Так, батьки, – сказав Юрко, коли Марина вийшла з кімнати, – живімо дружно, у нас таки сьогодні свято. Мир?
– Мир! – одразу відповів батько.
– Мир, – неохоче відповіла мама.
Уклавши Таню спати, Марина повернулася на кухню і відправила чоловіків у двір займатися шашликами.
Ті слухняно взяли каструлю з маринованим м’ясом і пішли. А Марина тим часом почала клопотати на кухні – щось мити, нарізати, розкладати. Поки донька спить, треба все встигнути.
– Бач, як ти їх надресувала, – здивувалася свекруха. – Я скільки не намагалася, у мене не виходило.
– А що їх дресувати, – відповіла Марина, – вони молодці, самі в усьому мені допомагають.
– Не знаю, від цього старого козла взагалі ніякої користі, – скептично сказала свекруха. – А якщо й зробить, то все зіпсує.
– Не помічала, – відповіла Марина. – Навпаки, Віктор Михайлович у всьому ентузіазм виявляє, по дому допомагає, з донькою няньчиться. Він – чудовий батько та дідусь.
– Ну звісно, одна я тут погана! – роздратовано сказала Лариса Дмитрівна.
– Це ваш вибір, – відповіла Марина. – Ви отримуєте те, що самі випромінюєте. Подивіться на себе збоку.
– Не нахабній! – різко обірвала її Лариса Дмитрівна. – Ще молоко на губах не висохло, щоб мене життя вчити!
– Живіть, як хочете, тільки в цьому будинку, щоб скандалів не влаштовували, – також різко відповіла Марина.
– Що-о-о! – обурено гаркнула свекруха.
– Все добре. Ходімо на подвір’я, стіл в альтанці накриватимемо. Візьміть скатертину і велику страву, – спокійно відповіла Марина, взяла стос тарілок і пішла у двір.
Лариса Дмитрівна взяла скатертину, блюдо і вийшла за Мариною. Дивлячись, як Віктор Михайлович розпалює мангал, Юра нанизує м’ясо на шампур, а Марина накриває стіл в альтанці, вона не могла зрозуміти, як їм удається всім разом жити дружно.
Сміються, всі справи виконуються, нікого змушувати не треба. Їй за все життя не виходило “вбити в рамки” чоловіка, а тут він сам все робить.
– Ти додому не хочеш повернутися? – Запитала його Лариса Дмитрівна перед від’їздом.
– Ні, Ларисо, – відповів їй Віктор Михайлович. – Тут моя онука. Раптом вона сумуватиме, коли я поїду. Знаєш, як вона мене любить! А ти приїжджай частіше до нас, адже ми одна родина.
Виїжджаючи, Лариса відчувала тугу та самотність. Вона бачила, що вони всі щасливі. Так, як ніколи не були щасливі з нею. Марина зуміла зробити те, що не змогла зробити вона сама.
– Такий вже у мене характер і прогинатися під чужі інтереси я не збираюся! – Виправдовувала себе Лариса Дмитрівна.
А Віктор Михайлович так і залишився жити із сином, невісткою та онукою. Вони для нього були сенсом життя, на відміну від дружини…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.