Щосуботи, рівно о четвертій годині дня, у квартирі Антоніни та Андрія починалася одна й та сама вистава.
Стук у двері, гучні вітання, тупіт ніг — це означало, що чоловік знову запросив гостей.
Сьогодні це був його двоюрідний брат Денис із дружиною Кристиною та їхній вічно голодний син-студент Максим.
Антоніна, стоячи біля плити, де шкварчали котлети, здригнулася від звуку дверного дзвінка. Вона щойно встигла вимити підлогу на кухні після приготування закусок.
— Заходьте, заходьте, рідненькі! Дениско, Кристино, Максимчику! Проходьте в кімнату, не соромтеся! Тоню, гості прийшли! — голосно вигукнув Андрій, відчинивши двері.
— Ніби я не чула… — пробурмотіла жінка, а потім голосно додала: — Добрий день! Проходьте, будь ласка. Андрію, покажи, де роздягатися.
Гості, які пахли свіжим повітрям і передчуттям застілля, спочатку заполонили передпокій, а потім — вітальню.
Андрій, сяючи від радості, почав розставляти стільці й гучно обговорювати останні новини з Денисом.
Максим одразу вмостився на дивані з телефоном, а Христина, ввічлива й уважна, заглянула на кухню.
— Антоніно, привіт! Запах — неймовірний! Чим допомогти? Давай хоч салат наріжу?
— Ой, Христино, дякую, не треба! Я майже все зробила. Іди до чоловіків, відпочинь після дороги, — відмовилася жінка.
Христина кілька хвилин вагалася, побачивши гору немитого посуду й напружене обличчя господині, але Андрій уже кликав родичку до кімнати подивитися на свою нову колекцію монет. Антоніна махнула рукою:
— Іди, іди, я впораюся.
За годину стіл у вітальні ломився від їжі: котлети, картопляне пюре, вареники, салати «Олів’є» й «Оселедець під шубою», соління, хліб.
Чоловіки — Андрій, Денис і Максим — вже активно наминали їжу й цокалися келихами з пивом.
— Тоню, подавай нам свій борщ! З піним піде на ура! — гукнув дружині Андрій.
Жінка мовчки розставляла тарілки перед чоловіками. Коли борщ було розлито, вона присіла на хвилину, відчуваючи, як ниють ноги.
— Тітко Тоню, а соус у вас є? Добре б підійшов… Дуже смачно! — відірвався від тарілки Максим.
— Можу принести сметану, — запропонувала Антоніна.
— Давайте, давайте, несіть усе, що є, — діловито поквапив жінку родич.
Свято життя у вітальні набирало обертів. Дзвеніли келихи (вино принесли гості, але відкривала й розливала Антоніна), сміх ставав дедалі голоснішим, крихти сипалися на щойно вимитий килим.
Андрій розповідав анекдоти, Денис підтакував, Максим голосно реготав.
Христина, помітивши, як Антоніна нишком збирає порожні пляшки з-під пива, встала.
— Давай я допоможу хоча б це прибрати або помию посуд? Мені якось незручно…
— Та кинь, Христино! Ти ж гість! Антоніна впорається сама, вона звикла. Правда, Тоню? Сідай, розкажи, як справи на роботі! — звернувся Андрій до Христини.
Антоніна завмерла з порожніми пляшками в руках, її голос ледь тремтів:
— Впо… впораюсь, звісно. Робота… як робота…
Вона поспішила на кухню, де її чекала гора брудного посуду. Гул веселощів із вітальні тепер звучав, як нав’язливий фон.
Христина не витримала. Вона пішла слідом за Антоніною на кухню. Та стояла біля мийки, спиною до дверей, і швидко, майже механічно мила тарілки.
— Антоніно… Це ж… щотижня так, так? Ти все робиш одна? Ніхто не допомагає?
Антоніна не одразу відповіла. Вимкнула воду й обернулася. В очах стояли втома і накопичений біль.
— Щотижня, Христино. Іноді й серед тижня хтось «забігає». Запрошує Андрій. Організовує, так би мовити, а от готувати, сервірувати, подавати, прибирати гори посуду, мити підлогу після… Це чомусь автоматично лягає на мене. Хоча я теж працюю повний день і дуже втомлююся…
— Це ж несправедливо! Чому він сам не допомагає? Хоча б прибрати зі столу? Або рідше б запрошував? — співчутливо запитала Христина.
— Допомагати? Він вважає, що його обов’язок — бути гостинним господарем, поговорити, розважити гостей, а все, що пов’язано з кухнею та прибиранням — це «жіночі справи». Каже: «Ти ж краще готуєш!», «Ти знаєш, де що лежить!», «Незручно ж гостей навантажувати!». А коли я намагалася говорити… — вона махнула рукою. — «Ти що, не любиш моїх рідних?», «Я ж попередив!», «Та годі тобі, ми ж не так часто!». Ось і вся допомога. Потім Андрій лежить на дивані, дивиться футбол, а я до другої ночі відмиваю сковорідки й каструлі від жиру.
Ледь Антоніна закінчила, у дверях кухні з’явився Андрій із порожнім блюдом.
— Тонь! А де твої знамениті сирнички? Люди просять! А то борщ і котлети вже закінчилися, треба «довантажитися»! — він не помітив напруженої атмосфери й стурбованого обличчя Христини.
Антоніна глянула на чоловіка. Її погляд був втомленим, але твердим. Вона взяла з його рук блюдо.
— Сирники в холодильнику, Андрію. Дістань, будь ласка, сам. На столі стоїть мікрохвильовка. Розігрій. І чайник щойно закипів — можеш долити гарячої води в заварник. Гостям налий. А я… — вона глянула на раковину, — я поки тут закінчу.
Андрій застиг, трохи ошелешений її словами. Він звик до того, що Антоніна мовчки все тягне на собі.
Її спокійний, але безапеляційний тон і чіткі прохання були несподіванкою.
— Е-е… Ну… гаразд. Сирники… розігріти… Чай… — він повільно попрямував до холодильника, кинувши розгублений погляд на Христину, яка подивилася на нього з німим докором.
— Андрію, поки сирники гріються, витри стіл, бо крихт повно. Я тобі допоможу. А Максим! — вона гукнула так голосно, щоб почули у вітальні. — Іди сюди, помий, будь ласка, оці тарілки! Швидко!
Максим неохоче відірвався від телефона, але рішучий вираз обличчя матері змусив його підкоритися.
Сирники, розігріті Андрієм з явною незручністю, були з’їдені. Чай, який він же і розлив (проливши половину на скатертину), випили.
Максим, бурчачи, вимив кілька тарілок під наглядом Христини, яка заодно змусила Андрія витерти стіл і зібрати велике сміття. Коли гості нарешті зібралися йти, було вже за північ.
— Тримайся. Ти права. Поговори з ним. Серйозно. Якщо що — дзвони, — Христина обійняла Антоніну.
— Ну, брате, господиня в тебе — золото. Цінуй. І… допомагай їй хоч трохи, га? Видно ж, що втомилася, — Денис поплескав брата по плечу.
— Так, так, звісно… Дякую, що зайшли! Як завжди — душевно! — промовив чоловік.
Коли двері за ними зачинилися, Антоніна мовчки попрямувала на кухню — там усе ще лишалася гора посуду.
Вона ввімкнула воду, взяла губку. Спина пекла, повіки злипались. Андрій, задоволений, трохи напідпитку, потягнувся і попрямував до столу.
— Фух, гарно посиділи! Денис — класний, правда? А Христина сьогодні якась нервова… Ну, Тонь, я приляжу трохи, а ти там доробиш? Завтра футбол рано…
Він не встиг закінчити фразу. Антоніна різко вимкнула воду. Звук губки, що впала на дно раковини, пролунав у тиші дуже голосно.
Вона повільно обернулась. Її обличчя було блідим, а очі палали не втомою, а холодним, накопиченим гнівом.
— Ні, Андрію. Не «дороблю там». Не «приляжу трохи». І завтра в тебе не буде футболу. Сідай. Зараз. Ми поговоримо. Або ти хочеш, щоб я пішла прямо зараз, залишивши тебе одного з цим смітником і твоїми майбутніми гостями? — чітко, по складах, вимовила Антоніна.
Андрій застиг, приголомшений. Такого тону, такої крижаної люті він від неї ще ніколи не чув.
— Тонь… ну ти що? Втомилася, ясно… Ну навіщо так…
— Я втомилася? Так, Андрію. Я смертельно втомлена. Втомилася від твого гостинності за мій рахунок. Втомилася бути безкоштовною кухаркою, офіціанткою й прибиральницею для твоїх нескінченних гостей. Втомилася від твого «байдуже» і відмовок про «жіночі справи». Я працюю нарівні з тобою! Я маю право на відпочинок! Я маю право на вихідний, а не на каторгу у власному домі! — вона підійшла до нього впритул, стискаючи мокрі від води руки.
— Ти чув сьогодні Дениса? «Цінуй». Ти чув Христину? Вона ж бачила, що відбувається! Тільки ти — сліпий! Або тобі просто зручно бути сліпим?
— Ну, я ж допомагаю… спілкуюсь із гостями… І ти ж сама кажеш, що краще готуєш… І я ж попереджаю… — чоловік намагався захищатись і виправдовуватись.
— «Допомагаєш»? Спілкуєшся і цокаєшся келихом — це не допомога, Андрію! Це твоє задоволення! «Краще готуєш» — значить, я маю це робити до знемоги, поки ти відпочиваєш? «Попереджаєш»? Твоє попередження — це наказ мені горбатитися! Ти взагалі уявляєш, скільки годин мого життя, моїх сил, мого здоров’я ти вже вкрав своїми щотижневими бенкетами? — гаркнула Антоніна і відвернулась, змахнувши зрадницьку сльозу. — Усе. Досить. Ультиматум. Слухай уважно, бо повторювати не буду.
Перше — більше ніяких гостей. Ні завтра, ні за тиждень, ні за місяць. Я оголошую мораторій на твою «гостинність». Безстроковий. Поки я не відчую, що відпочила і готова до цього, і поки ти не доведеш ділом, що змінився.
Друге — ми домовляємося разом. Якщо і коли я погоджусь на гостей (а це буде саме моя згода, а не твоя «доброта»), ми обговорюємо це заздалегідь. Не за годину! Не «сьогодні ввечері зайдуть», а щонайменше за тиждень. І ми разом вирішуємо: хто, коли, що будемо їсти та хто що робить. Готувати, прибирати, мити посуд — усе ділимо навпіл. Або замовляємо їжу, або гості приносять своє й допомагають нам прибирати. Ніяких «ти господиня — ти й крутись».
Третє — ти береш на себе половину. Прямо зараз. Половину того посуду, що залишився, — миєш ти. Завтра зранку прибираєш вітальню: пилососиш килим, протираєш столи, миєш підлогу. І так буде щоразу після чогось подібного. Не «допомагаєш», а робиш свою половину. Без нагадувань. Не знаєш як — навчишся. Не вмієш — навчишся. Я не твоя мама і не твоя прислуга.
Четверте — мої вихідні — це святе. Субота й неділя — мій час на відпочинок. Жодних раптових гостей. Жодних вимог «накрий на стіл». Якщо хочеш когось бачити — йди в кафе, в бар, до них, але не тут і не за мій рахунок.
Вона замовкла, важко дихаючи. Тиша у квартирі стала оглушливою. Андрій стояв з опущеною головою — її слова нарешті пробили броню його самовдоволення й звички.
Він побачив її сльози, побачив тремтіння в руках, побачив ту гору посуду, яку вона мила наодинці.
— Я… я не думав, що… що все настільки серйозно. Що ти така… виснажена.
— Бо ти не хотів бачити й чути. Ти волів зручну для себе казочку. Казочка закінчилась, Андрію. Обирай. Або ти приймаєш мої умови й починаєш поважати мене як рівну, як партнера, а не як обслугу. Або… — вона зробила паузу, — або ми починаємо говорити про те, як жити далі окремо. Бо я більше не можу і не хочу так жити. Жодної суботи. Жодного вечора.
Антоніна не стала чекати його відповіді. Вона підійшла до раковини, взяла одну тарілку й поставила її перед ним на стіл із глухим стуком. Поруч поклала губку й засіб для миття посуду.
— Твоя половина починається з цієї тарілки. Я йду спати, а завтра о сьомій ранку встану тільки для того, щоб перевірити, чи прибрана вітальня. На добраніч.
Жінка вийшла з кухні, не озираючись. Андрій залишився стояти перед раковиною, повною брудного посуду, дивлячись на самотню тарілку на столі.
Кілька годин йому довелося витратити на те, щоб навести лад на кухні.
Ця ніч дала йому зрозуміти, що означало для Антоніни щотижня приймати гостей.
Андрій прийняв усі її умови й припинив тягати родичів і друзів до квартири.
Ті, хто звик безкоштовно проводити вихідні, навіть почали натякати, що непогано було б знову зібратись, але він їм відмовив.