Автобус їхав повільно. Тоня навіть згадала про кінські сили у техніці. Але тут вони явно були не кінські, а черепаші, до того ж черепах було замало.
Щось затріщало, автобус сіпнувся і зовсім зупинився. За десять хвилин водій оголосив про зламання та попросив усіх на вихід.
От же, не хотіла Тоня їхати, довго збиралася, наважувалася, а тут знову перешкода. Може й не треба цього робити. До зупинки ще п’ятдесят кілометрів, пішки не дійти, зв’язку немає.
Пасажири обурювалися, але нічого вдіяти не могли. Хтось ловив попутки, а деякі просто пішли назад, сподіваючись зловити зв’язок, бо до міста було набагато ближче.
Тоня стояла, не знаючи, на що зважитися. Поїздку вона планувала давно, але наважилася лише зараз, бо відпустка.
Три роки у дитячому будинку, три – в училищі, два роки роботи. Вісім років вона не бачила батьків. Батька вже нема, а от мати…
У селищі є й родичі, але Тоня ні з ким не спілкується. Вона чудово пам’ятала, що її родину рідня не любила. Батьків позбавили прав, а про Тоню ніхто не захотів дбати.
Хто б її взяв тоді? Ніхто. Вони навіть тоді не допомагали дівчинці. Вона приходила іноді до них, сподіваючись на тарілку супу, але сподівання були марними.
Тітки та інші родичі навіть шматка хліба не пропонували. Своїх дітей годували, а її до столу не кликали.
Одна тітка її годувала, але для цього треба було прополоти грядку. Коли дуже хотілося їсти, Тоня полола, а ще тягала воду, дрова…
Бачити нікого не хотіла, просто вирішила глянути на матір.
– Дівчино, у нас місце є, а ти одна. Поїдеш?
– Поїду. – Не роздумуючи відповіла Тоня і сіла в машину.
До селища доїхали швидко, Тоня навіть подумати не встигла. Попросила зупинити трохи не доїжджаючи до батьківського будинку. Ішла повільно. З двору почувся галас і крики.
– То це ж Тонька! Приїхала, дочекалася поки мати загнеться!
Антоніна оглянула компанію, що зібралася, і не знайшла в ній матері. Родичів також не було. Дивне почуття…
– Де мати?
– Де? На цвинтарі. А ти не знала? Вчора поховали. З’явилася! Оце дочка!
– Не вам судити! Усі на вихід.
Невдоволені товариші по чарці тихо розійшлися, прихопивши напої.
Тоня заплакала. Тепер у неї й матері нема. Яка б вона не була, але ж це мати. Може, й добре, що вона не приїхала раніше. На неосудну матір вона й у дитинстві надивилася. Зараз би краще не було.
Будинок був запущений, скрізь бруд. Але тепер це її будинок, її житло. Тільки жити у селищі, де залишилися її родичі, вона не хотіла. Якби вони були іншими, вона б подумала.
Відпустка. Ось він, початок. Тоня почала розгрібати бруд. Для себе вона вже все вирішила. Будинок продасть, дорого не вийде, але все ж таки. Потрібно просто трохи все підготувати. Час, звичайно, є, і його цілком достатньо.
Спати довелося з відчиненим вікном. Колись її кімната була найчистішою з трьох, напевно, туди ніхто з гостей не заходив. Та й розташована вона була, далі за решту від кухні, а гості завжди були там, чи у дворі.
Вранці Тоня сходила на цвинтар. Матір поховали поряд із батьком. Тоня не знала, де знаходяться їхні могили, питати у рідні не хотіла.
Вирішила знайти сама. Знайшла. Стара недоглянута могила, і нова поряд. Поклала квіти, поплакала. А що ще? Коли повернулась додому, біля будинку ходив якийсь чоловік.
– Тонько, ось ти всіх учора прогнала, а ми з твоєю матір’ю жили, як чоловік і дружина. Ти не ображайся, але батька твого давно немає, ось я і був її чоловіком. Маю право тут жити. За поминки душі хильнути б не заважало. Га?
– Немає нічого і не буде. Жили? Щось я ваших речей не бачила. Попрошу більше не з’являтися тут!
– А ти тут житимеш?
– А що?
Чоловік пішов. Але одразу ж з’явилися родичі.
– Тоня. Жити тут залишишся, чи ні?
– Ні.
– Зрозуміло. Будинок продаватимеш? Матір ми поховали, ти нам із продажу її борги віддай. А то недобре, коли небіжчик винним залишився. Ми б і речами взяли, але нічого немає. Не забудь.
Тоня поїхала. Автобус був інший, їхав швидко.
Через пів року вона повернулася і продала будинок з ділянкою, першим покупцям він сподобався. Місце гарне, а дім вони збиралися будувати новий.
– Нехай у вас все буде добре. Хай щастить. – Побажала вона їм після підписання всіх документів.
Тоня знову їхала автобусом. Тепер вона матиме нове життя. Без батьків, родичів – справжня сирота. Борги? Вони їй висунули такі борги, що й грошей від продажу будинку не залишилося б. Борги на словах.
– Я нікому не винна, і мені ніхто не винен!
– Та як ти можеш? Ти пошкодуєш про це! Нещастя чекають на тебе!
Побажайте щастя, і воно до вас повернеться. Чого забажаєш, те й отримаєш. Тоня працювала, навчалася заочно, збирала гроші.
Невелика квартира була реальністю. Тоня сиділа на кухні й дивилася у вікно. На майданчику гуляла її свекруха із донькою.
Ось-ось повернеться з роботи чоловік і вони всі разом вечерятимуть. Потім вони разом поїдуть проводжати матір чоловіка на вокзал.
Свекруха приїжджає раз на місяць у вихідний. А родина Тоні поїде до неї у відпустку. Тихе та розмірене життя, навіть без кревних зв’язків…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки.