– Ти що наробила? – голос Каті в слухавці тремтів від сліз та люті. – Степан пішов! Зібрав речі та пішов! Як ти могла?
У горлі стояла грудка, але слова знайшлися самі:
– А як ти могла відмовити мені у допомозі? Двадцять років дружби, Катя. Двадцять років!
– Це різні речі! Я довірила тобі найпотаємніше, а ти…
– А я довірила тобі своє життя. Просила допомогти з роботою. І що почула? “Вибач, але посада складна, я не можу ризикувати”. Не могла ризикувати! За подругу дитинства!
Карина вимкнула телефон та кинула його на диван. Руки тремтіли. У грудях було порожньо і гірко водночас. Що вона наробила? Господи, що вона наробила?
Лише три години тому все було інакше. Вона сиділа в барі “Червоний дракон”, потягувала третій келих червоного та намагалася забутися. Два тижні без роботи. Чотирнадцять днів принизливих співбесід, відмов та фальшивих посмішок HR-менеджерів.
– Карино? Це ти?
Вона підвела голову. Степан. Чоловік Каті. Високий, трохи повненький, з добродушним обличчям.
– Привіт, Степане.
– Можна підсісти? Одному накачуватись якось сумно.
Вона кивнула. Чому ні? Компанія не завадить.
Степан замовив міцного, вмостився навпроти. Виглядав він не дуже – пом’ята сорочка, тіні під очима, щетина.
– Як справи? – спитав він, явно намагаючись зав’язати розмову.
– Чудово, – Карина криво посміхнулася. – Роботи немає, грошей теж, натомість, часу повно. Сиди в барі серед тижня, смакуй напоями.
– Роботи немає? А що сталося? Ти ж у “Мегасофті” була?
– Була. Скоротили відділ. Криза, оптимізація, усі справи.
Степан похитав головою.
– Паршиво. А Катя не може допомогти? У них же завжди людей не вистачає.
Карина залпом хильнула червоне, скривилася.
– Катя вважає, що я не потягну. Занадто складна посада, надто велика відповідальність. Коротше, я недостатньо хороша для її компанії.
– Та гаразд, не може бути. Ви ж з дитинства дружите.
– Думала, що дружимо.
Офіціант приніс новий келих. Карина зробила великий ковток. Хміль приємно розтікався у венах, притупляючи біль.
– Знаєш, що прикро? Я для неї завжди все робила. Пам’ятаєш, коли ви починали зустрічатися? Хто прикривав її перед батьками?
– Хто вигадував, чому вона ночує не вдома? Я! А коли їй треба було готуватися до іспитів, хто сидів із нею ночами? Знову я!
– Карино, ти не твереза, – м’яко сказав Степан.
– І що? Маю право! Знаєш, скільки разів я рятувала твою дружину? Скільки її секретів зберігаю?
Слово “секрети” зависло у повітрі. Карина прикусила язика, але було пізно. Степан напружився, подався вперед.
– Які секрети?
– Забудь. Я зайвого сказала.
– Ні, почекай. Які секрети, Карино?
Вона похитала головою, потяглася до сумки. Треба йти, доки не наговорила зайвого. Але Степан упіймав її за руку.
– Карино, будь ласка. Якщо це стосується моєї родини, я маю право знати.
– Відпусти.
– Вона зраджує мене?
Питання прозвучало тихо, але в ньому було стільки болю, що Карина здригнулася. Вона глянула в його очі – стомлені, сповнені тривоги.
– Степане…
– Просто скажи. Так чи ні?
І тут щось зламалося всередині. Уся образа, весь біль, увесь гнів останніх тижнів вирвалися назовні.
– Один раз, на корпоративі. Пів року тому.
Степан зблід, відкинувся на спинку стільця.
– З ким?
– Не знаю. Якийсь менеджер із філії. Вони були під мухою, і… Вона потім плакала, казала, що то помилка. Просила нікому не розказувати.
– І ти мовчала пів року?
– Вона моя подруга! Була подругою.
Степан мовчав, дивлячись у свою склянку.
– Дякую, що сказала.
– Степане, я… Пробач. Я не повинна була.
– Ні, все правильно. Я давно відчував, що щось не так. Вона стала іншою після того корпоративу. Відстороненою, холодною. Я думав, проблеми на роботі.
Він підвівся, кинув на стіл купюру.
– Ще раз дякую, Карино. Бережи себе.
І пішов. А Карина залишилася сидіти, дивлячись на його пряму спину. Що вона наробила? Навіщо? Через образи? Через агресію?
Вона замовила ще келих, потім ще. Хлебтала і думала про те, як двадцять років дружби розсипалися на порох за один вечір.
Згадувала, як вони з Катею у дитинстві присягалися бути подругами назавжди. Як ділилися секретами, мріями, першими поцілунками.
Додому Карина дісталася лише опівночі. Голова гула, ноги запліталися. Вона впала на диван, не роздягаючись, і провалилася у важкий сон.
Розбудив її телефонний дзвінок. Катя. Карина знала, що буде далі, та все одно відповіла.
І ось тепер, після криків і звинувачень, вона сиділа на тому самому дивані і намагалася зрозуміти, що відчуває. Задоволення? Ні. Радість помсти? Теж ні. Тільки порожнеча та гіркота.
Телефон знову задзвонив. Невідомий номер. Карина не стала відповідати. Потім надійшло повідомлення:
“Це Степан. Дякую ще раз. Я знаю, тобі було важко це сказати. Катя зізналася у всьому. Ми розлучаємося. Бережи себе”.
Карина дивилася на екран. Розлучення. Через неї. Через хвилинну слабкість, через образу і випите.
Вона згадала весілля Каті та Степана. Як була свідком, як тримала поділ сукні нареченої. Як Катя світилася від щастя, як Степан дивився на неї закоханими очима. Як вони танцювали перший танець, і всі гості милувалися ними.
Вісім років шлюбу зруйновано за один вечір.
Телефон задзвонив знову. Мама.
– Карино, ти як? Катя дзвонила, плакала. Каже, ви посварилися?
– Мамо, не зараз, будь ласка.
– Доню, що трапилося? Ви ж так дружили.
Дружили. У минулому часі.
– Мамо, я передзвоню!
Карина відключила телефон зовсім. Встала, підійшла до вікна. Надворі йшов дощ, рідкі перехожі кудись поспішали під парасольками. Звичайний осінній вечір. Тільки для неї та Каті вже нічого не буде звичайним.
Вона згадала той нещасний вечір два тижні тому. Як зателефонувала Каті, радісна та збуджена.
– Катюшо, пам’ятаєш, я говорила про скорочення? Так ось, я бачила на вашому сайті вакансію. Менеджер з розвитку. Це те, чим я займалася! Можеш замовити слівце?
Пауза на тому кінці була довгою.
– Карино, слухай… Ця посада правда дуже складна. В нас там такі вимоги, така відповідальність. Якщо щось піде не так, запитають з мене.
– Катю, ти що? Я ж не з вулиці. В мене досвід, рекомендації. Ти ж знаєш, як я працюю.
– Знаю, але… Розумієш, тут інший рівень. Інші завдання. Я не думаю, що ти потягнеш.
Не думаю, що ти потягнеш. Ці слова шкрябнули по серцю.
– Тобто, я для твоєї компанії не достатньо хороша?
– Я не це мала на увазі! Просто… Давай спробуєш ти в іншому місці? Я можу надати контакти знайомих.
– Не треба, – відрізала Карина. – Я зрозуміла.
З того часу вони не спілкувалися. Катя писала кілька разів, Карина не відповідала. Гордість? Образа? І те, й інше.
А потім був той вечір. Катя сиділа навпроти, щоки горіли від хмелю, очі блищали. Третій келих розв’язав язик остаточно.
– Карино, я таке наробила, – вона схлипнула. – На корпоративі… Пам’ятаєш Андрія зі столичної філії? Ми хильнули лишку, і… Господи, як я могла! Степан такий гарний, а я…
– Тихо, тихо, – Карина обійняла подругу. – Все буває. Це ж помилка.
– Жахлива помилка! Я люблю чоловіка, справді, люблю. Це просто… Не знаю, що на мене найшло. Напевно, криза середнього віку.
– Ти йому скажеш?
– Ні! Ні за що! Це доконає його. І наш шлюб. Карино, присягнись, що нікому не розповіси. Присягнись!
– Присягаюся. Я ніколи…
Ага. Ніколи. Карина відійшла від вікна, налила собі води. У роті було сухо, голова розколювалася. Похмілля накривало хвилями.
Квартира здавалася порожньою та чужою. На столі валялися роздруківки вакансій, резюме, відмови зі співбесід. Все її життя останніх тижнів. А тепер до професійного краху додався ще й особистий.
Вона взяла телефон, увімкнула. Десять пропущених від Каті, п’ять від мами, з невідомих номерів. І повідомлення від їхньої спільної подруги Олени:
“Карина, що відбувається? Катя ридає, каже, ти зрадила її. Це правда?”
Зрадила. Цікаво, а Катя не зрадила, коли відмовила у допомозі? Коли вирішила, що Карина недостатньо гарна?
Ні, звісно, це різні речі. Відмова у роботі та зруйнована сім’я – непорівнянні речі. Карина розуміла це. Розуміла, але зупинитись уже не могла.
Вона набрала відповідь Олені:
“Запитай у Каті, чому її чоловік пішов. І чому вона не допомогла мені з роботою”.
Відправила і одразу пошкодувала. Навіщо втягувати інших? Навіщо розширювати коло руйнувань?
Але було пізно. Повідомлення пішло.
Карина лягла на диван, заплющила очі. Згадала, як вони з Катею у школі мріяли про майбутнє. Як планували жити у сусідніх будинках, ростити дітей, зустрічатись щодня. Як присягалися, що ніколи не зрадять одне одного.
Ніколи – це занадто довго для людських обіцянок.
Телефон задзвонив знову. Мама.
– Карино, відчини двері. Я під твоєю квартирою.
Довелося підвестися, піти відчиняти. Мама увійшла, окинула доньку стривоженим поглядом.
– Боже, як ти виглядаєш. Коли ти востаннє нормально їла?
– Мамо…
– Мовчи. Іди умийся, я приготую щось.
Карина слухняно пішла у ванну. У дзеркалі відбивалося бліде обличчя з синцями під очима. Краса!
Коли вона повернулася на кухню, мама вже смажила яєчню. Запах їжі викликав нудоту, але вона змусила себе сісти за стіл.
– Розповідай, – мама поставила перед нею тарілку.
– Що розповідати? Катя відмовилася допомогти із роботою. Я образилася. Проговорилася її чоловікові про зраду. Він пішов. Усе.
– Не все. Ти дружила з Катею понад двадцять років.
– Мабуть, це для неї нічого не означало.
Мама зітхнула, сіла навпроти.
– Карино, дружба – це не банківський рахунок. Не можна вимагати повернення інвестицій.
– Я не вимагала! Я просто попросила допомогти! Один раз за всі роки!
– І вона відмовила. Це боляче, я розумію. Але руйнувати чужу родину…
– Я не хотіла! – Карина впустила виделку. – Я була не твереза, скривджена. Степан спитав, і я… Я просто не змогла промовчати.
– Але ж ти обіцяла зберігати секрет!
– А вона обіцяла бути подругою!
Мама похитала головою.
– Доню, помста – це отрута. Ти хотіла отруїти Катю, а отруїла себе.
Карина уткнулася обличчям у долоні. Мама мала рацію.
– Що мені тепер робити?
– Жити далі. Шукати роботу. І спробувати пробачити себе.
– А Катя?
– А Катя сама порозуміється. Це вже не твоя історія…
Що ви скажете про вчинок подруги? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.