Хлопчик та його мама були голодні. Йому вона зранку останній хлібчик віддала. Він їсти не просив. Розумів що нічого.
Хоч і маленький. І все з тривогою дивився на матір. А та розуміла – надії немає. Роботи немає. Гаразд, вона. Але як Мишко? Йому за що таке життя?
Був би живий його батько, все по-іншому було б. І не втратила б вона рідних, які роз’їхалися світом. Дивишся і впоралася б вона.
Дитина вийшла у коридор. Там у сусіда дядько Васі ліхтарик лежав.
Взяв його, сів у кутку на підлогу і давай світити у небо. Ліхтарик увімкнув. І шепоче:
“На вогник прийдіть. Хто-небудь. Допоможіть!”.
Він не знав, як ще можна допомогти мамі.
Маленький надто був. Десь пів години сидів із ліхтариком. Поки не підійшла мати зі словами:
– Чого ти там бурмочеш? – та не забрала ліхтарик назад у коридор.
А потім стукіт пролунав. На порозі — сусідка. Капуста в руках.
– Залишилось у нас. Може, треба? Беріть борщик можна зварити. І муки тут ще небагато.
Мама хлопчика зраділа.
– Мишко! Дивись, тітка Ліда що принесла! Зараз я і справді суп зварю! У нас кілька картоплин є, – промовила.
Тільки не встигла розпочати готування. Знову постукали. Інший сусід, вусатий Анатолій, на прізвище Щукін. З пакетом. Звідки два хвости стирчать.
– Візьміть ось, рибини вам. Із зятем їздили на риболовлю. Привезли повно. Юшку зваріть. Або ще щось! Мишко, бери льодяник! – погладив дитину по голові та пішов.
Мишко на маму подивився. Та сиділа за столом. На ньому дві капусти лежали. Борошно. І дві рибини. І плакала.
– Мамо, ти чого? Добре, що є їжа! – Мишко занепокоєно взяв мамину руку.
– Та я від щастя, синку, від радості. Люди добрі, – мама притиснула його до себе.
Пішла каструлю мити. До кімнати повернулася, а там Микитівна у новій хустці на плечах. Як пава. А на столі, поряд з капустою та рибою – курка і банка варення.
– Гостинців ось вам, – промовила й назад.
– А чому? Чому ви принесли? – Мишко кинувся слідом за гостею.
Микитівна зупинилася. Навіть замислилась.
– Та просто так. Мій сьогодні пішов по курку, я йому й крикнула, щоб на вас взяв. А то ти, Мишко, такий блідий. Думаю, чи не захворів? Бульйон корисний. І малинове варення теж, – і Микитівна пішла.
А мама, щаслива, сміялася, пекла пиріжки та варила борщ. І казала, що все почалося з капусти в руках, а закінчилося цілою куркою!
Мишко цілих дві тарілки з’їв. І вони довго розмовляли. Мама обіцяла, що потім зварить юшку. І життя вже не здавалося таким безпросвітним.
Через тиждень мамин брат з’явився. Шукали їх рідні. Вдалося знайти.
Мишко і мама стали жити добре, з родичами. Але він свято повірив у те, що коли треба – можна надіслати сигнал про допомогу в небо. І допомога прийде.
Потрібно просто знайти вогник. І прошепотіти:
– На вогник прийдіть. Хто-небудь. Допоможіть!