Данило прийшов до тями, повернутися до нормального життя йому допомогли друзі по роботі.
Біля надгробка на лавці сиділа її мати.
– Здрастуйте, тітко Марино! – Вимовив хлопець
– Доброго дня, Данило! – Жінка кинулася до нього, уткнулася в груди й заплакала.
А він дивився на надгробок, з якого посміхалася Катя.
Дещо заспокоївшись, жінка допомогла йому правильно укласти квіти. Довго стояли мовчки, потім вона спитала:
– Не одружився ще?
– Ні. Не можу забути вашу дочку. Таке почуття, наче серце Каті кличе мене.
Жінка закивала і скорботно опустила голову. Те, що сталося тоді понад рік тому, вона пам’ятала, як у тумані. Клініка… дочка, що лежить на білому столі… і чоловік і жінка, що стоять перед нею на колінах…
Марина обернулася до хлопця, хотіла щось сказати, але, побачивши його скорботне обличчя, промовчала.
Данило закінчив вищу школу поліції й вже два роки працював, нещодавно отримав звання старшого лейтенанта. Жив із батьками.
Трагедія, що сталася з нареченою, вибила з колії рівномірне життя сім’ї. Син уже рік, не міг прийти до тями. Весь вільний час сидів удома у своїй кімнаті. Ось і цієї суботи повернувся додому сумний.
– Данило, сідай їсти? – Вийшла в передпокій мати.
Той кивнув головою і попрямував у ванну кімнату. Вимивши руки, сів за стіл. Мати одразу повела розмову:
– Ми з батьком сьогодні у дідуся з бабусею на цвинтарі були…, – і тут же затнулася, побачивши похмуре обличчя сина.
– Я теж до Каті на могилку ходив.
– Синку, вже рік минув. Катю не повернути, а тобі треба жити.
– Не можу, мамо. Вона ніби кличе мене до себе.
– Синку, ну що ти таке кажеш? – Злякалася мати.
– Та все гаразд. Розумію, що ви з татом чекаєте, коли я одружуся, але поки що про це не треба.
Син доїв обід і подався до своєї кімнати.
У оперативників робота не легка, буває і ночами доводиться працювати. Данило ліг на ліжко і не помітив, як заснув.
Снилося йому, що його кохана кличе до себе. Такі сни йому нерідко снилися, але зараз було зовсім по-іншому, ніби вона потрапила в халепу і кличе на допомогу.
Прокинувся й одразу кинувся до передпокою.
– Сину, що трапилося?
– Мамо, я піду погуляю.
Він вийшов із під’їзду, і ноги самі його кудись понесли.
Дійшов до парку, він кинувся вглиб. Побачив трьох не тверезих хлопців, що оточили дівчину. Вона дивилася на них очима сповненими страху.
– Що тут діється? – підійшов до них Данило.
В очах у дівчини страх змінився благанням про допомогу.
– Тобі що треба? – кинувся на нього один із хлопців, але відразу опинився на землі.
– Швидко забрали свого друга і пішли звідси! – наказав Данило двом іншим.
Ті одразу зрозуміли, що саме так і треба вчинити, допомогли піднятися своєму другу, й пішли.
Дівчина стояла завмерши, схопившись за серце, потім тремтячою рукою вийняла з кишені пігулку і поклала під язик. Сльози бризнули з її очей.
– Усе, заспокойся! – легенько обійняв її Данило.
– Дякую! – Заїкаючись сказала вона.
– Давай, я тебе додому проведу!
Дорогою дівчина трохи заспокоїлася, і він запитав:
– Тебе, як звати?
– Ірина.
– Мене – Данило. Розповідай, що сталося?
– Я завжди гуляю парком. Мені лікарі наказали. А ці хлопці… – спробувала пояснити дівчина.
– Зрозуміло. У тебе що з серцем?
– У мене з дитинства. Рік тому воно зовсім відмовило. Мені зробили втручання. Стало краще. Лікарі сказали, що все буде гаразд.
Данило йшов, слухав цю дівчину і в самого чомусь так легко стало на серці, ніби поряд з ним його кохана.
Підійшли до нової дев’ятиповерхівки:
– Я в цьому будинку живу, – промовила дівчина, і подивилася на нього сумними очима.
– Радий, що ми познайомилися…
– Даниле, ходімо до мене в гості. Я тебе з мамою познайомлю.
– А це зручно? – Він не міг приховати радості.
– Звичайно!
Квартира, де жила його нова знайома, була красива, з дорогими меблями. Жінка, що вийшла з кімнати, здивовано подивилася на осяяну дочку і хлопця, що стояв поруч із нею.
– Мамо, знайомся! Це Данило. Він мене врятував від хуліганів.
– Лариса Сергіївна, – представилася жінка і, посміхнувшись, запросила. – Ходімо на кухню, розкажете, що сталося!
Жінка почала накривати на стіл, а Ірина із захопленням розповідати про те, що трапилося.
Коли вона закінчила розповідь, мати похитала головою.
– Не треба, дочко, тобі туди ходити, – потім уважно подивилася на хлопця. – Данило, а ти, як там опинився?
– Серце привело, – спробував пожартувати він.
– А ким ти працюєш? – перейшла жінка на цікаві для неї питання.
– У поліції.
– Тоді зрозуміло, чому так легко розправився з хуліганами, – трохи подумавши, наважилася поставити наступне запитання. – Не одружений?
– Ні, – ця відповідь не тільки втішила жінку, а й викликала підозру. – Тобі скільки років?
– Скоро двадцять п’ять.
Підозри посилились. Симпатичний хлопець двадцяти п’яти років, не одружений. Вона замовкла. Опер, звісно, здогадався про її підозри.
– У мене була дівчина, – він опустив голову. – Вона загинула рік тому.
– Данило, вибач, будь ласка!
Чай допивали мовчки. Після чаювання Данило встав:
– Дякую за чай! Я, мабуть, піду! – глянувши на розгублене обличчя дівчини, посміхнувся. – Ірино, давай номерами телефонів обміняємось. Якщо хтось образить, подзвониш!
Цієї ночі Данило довго не міг заснути:
– Що зі мною відбувається? Коли йшов із цією дівчиною, здавалося, що чую стукіт серця Катерини.
Він заплющив очі й вперше не міг ясно побачити обличчя своєї коханої, на ньому ясно проступали риси обличчя Ірини. Заснув далеко за північ.
Вранці поголився, вимився. Дістав телефон і рішуче набрав номер, який з’явився вчора.
– Так, – пролунав здивований голос.
– Привіт, Ірино! Чим займаєшся?
– Зараз піду в крамницю.
– Стривай, зараз прийду. Разом сходимо.
– Привіт, Ірино!
– Доброго дня, Данило! – Вона стояла перед ним, не наважуючись кинутися в його обійми.
До передпокою вийшла мати.
– Здрастуйте, Ларисо Сергіївно!
– Мамо, ми в крамницю сходимо. Що купити?
– Ідіть, гуляйте! Треба буде, сама сходжу.
Данило привів Ірину до себе додому. Радістю осяяло обличчя матері, адже син прийшов із дівчиною вперше за останній рік.
– Заходьте, заходьте! Зараз будемо їсти.
– Мамо, це Ірина! – Усміхнувся дівчині. – Це моя мама, Марія Миколаївна.
– Дуже приємно! – відчувалося, що жінка забула про все на світі.
З кімнати вийшов батько, намагаючись здаватися суворим, але посмішка ковзала і по його обличчю.
За обідом Ірина відповідала на запитання батьків Данила. Їй шалено хотілося сподобатися їм.
Після обіду допомогла Марії Миколаївні прибрати зі столу та помити посуд, весело розмовляючи про щось своє, жіноче.
Підійшов Данило:
– Ірино, пішли до мене в кімнату, подивишся, як я живу.
Він відчинив двері й легенько підштовхнув дівчину:
– Ось тут я…
– А-а-а! – злякано скрикнула дівчина, прикривши рота руками.
Її погляд застиг на фотографії, що висіла на стіні, де був зображений Данило зі своєю дівчиною.
– Ірино, що трапилося? – не зрозумів він.
– Це… Катя…
– Ти її знала?
– Тоді рік тому я була на межі життя… вона не вижила… трансплантація…
– У тебе в грудях серце Каті?!
– Так, – сльози ринули з її очей.
Вона стояла перед ним зі сльозами на очах, Данило дивився на неї, а перед очима миготів то її образ, то образ Каті, а на думку вперше в житті прийшли думки про долю:
– Видно є на світі Бог, він повернув мені моє кохання, і більше я його не втрачу.
Він обійняв дівчину:
– Я буду все життя поряд з тобою, Ірино! – Присягнувся, наче на Біблії він…
Як вам збіг? Чи й справді доля? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.