— Мам, серйозно? Ноутбук? — Аня, навіть не роззувшись, увійшла до кімнати, кинувши на підлогу дороге кашемірове пальто. Її голос, відточений на нарадах і звиклий роздавати вказівки, різав без ножа.
Галина здригнулася, наче її застали за чимось ганебним, і поспіхом захлопнула кришку сріблястого пристрою.
— Анечко, привіт. Заходь, я зараз чай…
— Ні, ти мені поясни, навіщо він тобі? — Аня проігнорувала запрошення, її погляд був прикутий до ноутбука. — У «Одноклассники» тепер з великого екрана зручніше заходити?
Чи пасьянси розкладати? Я ж тобі планшет дарувала, пам’ятаєш? Чудовий, дорогий.
Вона говорила з тією самою поблажливою усмішкою, яку Галина ненавиділа понад усе. Усмішкою успішної, всезнаючої дорослої, яка дивиться на безнадійно відсталого від життя батька чи матір.
У цьому було щось від її батька, колишнього чоловіка Галини, який теж завжди точно знав, як іншим слід жити.
Галина мовчки підняла з підлоги пальто, відчуваючи його невагому дороговизну, й акуратно повісила на вішак.
Руки діяли механічно, поки всередині наростала глуха хвиля роздратування. Вона давно навчилася її гасити — так, як гасять випадкову іскру на килимі.
— Воно мені для справи, доню.
— Для якої ще справи? — Аня театрально змахнула руками, на зап’ясті блиснули швейцарські годинники.
— Мам, твої справи — це серіали й фіалки на підвіконні. Не вигадуй. Скільки він коштував? Давай я заплачу, раз уже Діма тебе на таку дурницю розвів. Знову втягнув у свої авантюри
При згадці сина Галина ледь стиснула губи. Діма. Її тихий, розумний хлопчик. Це він пів року тому сів навпроти й серйозно сказав: «Мамо, твої роботи мають бачити не лише на міських ярмарках. Їм місце у світі».
А потім були довгі вечори, коли він терпляче пояснював: «Ось сюди натискай. А це — твоя вітрина. Дивись, як професійно виглядає».
— Не треба, Аню. Я сама.
— Ой, тільки не починай про свою гордість. Я ж бачу, як ти живеш. Постійно економиш на собі. Краще б попросила мене допомогти з ремонтом у ванній, там кран тече вже пів року.
Аня пройшла на кухню, по-хазяйськи відчинила холодильник і зневажливо зморщила ніс. Галина знала, що вона там шукає, і чого не знайде. Ніяких артишоків, сирів із пліснявою та пляшок просекко.
Вона дивилася на витончену спину доньки в ідеально скроєному брючному костюмі й думала про те, що просто зараз на її, Галини, рахунку лежить сума, утричі більша за місячну зарплатню Ані у престижному консалтинговому агентстві.
Гроші від останньої партії сережок, що полетіли приватним замовленням у Дубай. І це не рахуючи регулярних продажів через сайт, який почав працювати лише кілька місяців тому, але вже приносив стабільний дохід.
— Гаразд, — Аня з гуркотом зачинила холодильник, — я побігла. У мене зустріч у Сіті. Ось, тримай.
Вона недбало кинула на кухонний стіл кілька великих купюр. — Купи собі щось… корисне. Фруктів, нормального сиру. Не ноутбук.
Двері грюкнули.
Галина почекала, поки стихне в під’їзді цокіт дорогих підборів. Потім повільно підійшла до столу, взяла гроші й акуратно поклала їх на полицю в передпокої, поруч із квитанціями. Вона віддасть їх Дімі, коли він приїде. Він знайде спосіб передати сестрі.
А потім повернулася до кімнати, сіла в крісло й відкрила ноутбук. На екрані світився її сайт — стильний, мінімалістичний, із професійними фотографіями прикрас.
Тонкі браслети з річкового перлів, масивні кольє з друзами агату, витончені каблучки, схожі на застиглі краплі роси.
У кутку екрана блимав значок нового повідомлення. Галина клікнула на нього.
«Добрий день! Ми представляємо ювелірний дім із Бельгії. Ми в захваті від ваших робіт і хотіли б обговорити можливість ексклюзивного контракту…»
Галина відкинулася на спинку крісла й утомлено заплющила очі.
Два роки вона продавала свої роботи через знайомих і на виставках, забезпечуючи собі гідне життя, про яке Аня навіть не здогадувалася.
Пів року тому Діма допоміг їй вийти в онлайн. І ось тепер, здавалося, її «марне» захоплення виходило на абсолютно новий рівень. Але як, чорт забирай, про це сказати Ані?
— Мам, ти сидиш? — голос Діми в слухавці звучав схвильовано. — Бельгійці? Серйозно? Я ж казав! Я казав, що це рівень!
Галина всміхнулася. Лише з сином вона могла бути собою. Не безтолковою бабусею з фіалками, а майстром, художником. І бізнес-партнером.
— Я сама в шоці, Дім. Вони пишуть про ексклюзивний контракт. Я навіть не знаю, що це означає.
— Це означає, що ти робитимеш прикраси тільки для них, а вони продаватимуть їх по всьому світу під своїм брендом. Мам, це величезні гроші. І визнання. Пам’ятаєш, я спершу теж сумнівався, думав — ну хобі і хобі. А коли ти мені те кольє для Світлани показала, я зрозумів — це талант. Справжній.
Галина подивилася на свої руки. Пальці в мозолях від дроту й інструментів, нігті коротко підстрижені. Руки трудівниці, а не світської пані.
— Мені страшно, синочку. Я не впораюся.
— Ми впораємося, — твердо сказав Діма. — Я приїду на вихідних, усе обговоримо. Складемо відповідь, підключимо юриста. Ти головне не хвилюйся. І Ані поки нічого не кажи, добре?
— Звісно, — видихнула Галина. Сказати Ані — це було б рівнозначно добровільному кроку під холодний дощ знецінення.
Але Аня сама нагадала про себе. За два дні вона подзвонила, щебечучи від захвату.
— Мамочко, у мене для тебе сюрприз! Я тут подумала: тобі потрібно розвіятися, завести нові знайомства. Я записала тебе в клуб садівників!
Галина завмерла з телефонною слухавкою біля вуха.
— Куди?
— Ну, клуб садівників. Пристойне місце, інтелігентні пенсіонери. Будете обговорювати свої герані, влаштовувати чаювання. Перше заняття в суботу. Я навіть внесок за перший місяць сплатила! А то сидиш сама, як сова.
Усередині Галини щось повільно й важко повернулося. Вона уявила себе в задушливій кімнаті з запахом нафталіну, де такі ж, як вона, за уявленням Ані, жінки обговорюють розсаду.
— Аню, я не хочу. У мене… у мене багато роботи.
— Якої роботи, мам? — у голосі доньки прозвучало роздратування. — Перестань називати свої бусики роботою. Це хобі. Миленьке, але абсолютно безперспективне. Я ж про тебе дбаю! Хочу, щоб ти жила повноцінним життям!
— Мені не потрібна така турбота, — тихо, але чітко промовила Галина.
— Що? — Аня явно не очікувала спротиву. — Мам, не вередуй. Тобі треба виходити в люди, а не сидіти цілими днями у своїй майстерні. Діма тебе зовсім розпустив зі своїми бізнес-ідеями. Я з ним поговорю, щоб він перестав забивати тобі голову дурницями.
Це був удар під дих. Звинувачення на адресу Діми, її опори, її віри в себе.
— Не смій чіпати брата, — голос Галини став твердим. — Він єдиний, хто в мене вірить.
— Вірить у що? У те, що ти станеш великою ювеліркою на пенсії? Мам, це смішно! — розсміялася Аня. — Все, тема закрита. У суботу я за тобою заїду. Будь готова на десяту.
І вона поклала слухавку.
Галина дивилася на свій робочий стіл. На ескізи нового кольє, на розсип напівкоштовних каменів, що виблискували в світлі настільної лампи. Це було її життя. Її пристрасть. Її робота.
А донька щойно назвала все це «смішною дурницею» й намагалася проміняти на клуб садівників.
Галина взяла телефон і набрала номер сина.
— Дімо, — сказала вона, коли він відповів, і голос її був спокійним, але в цьому спокої дзвеніла сталь. — Приїжджай. Нам потрібно не тільки бельгійцям відповісти. Нам треба дещо вирішити з твоєю сестрою.
У суботу рівно о десятій пролунав різкий дзвінок у двері.
Діма, що сидів навпроти матері за ноутбуком, підняв голову. Вони саме закінчували складати листа бельгійцям.
На столі поряд лежало майже готове кольє — складне плетиво з срібного дроту й димчастих раухтопазів.
— Я відчиню, — сказала Галина.
На порозі стояла Аня. Нарядна, у світлому тренчі, з бездоганною укладкою. Вона зміряла поглядом Діму й скривила губи.
— А, ти теж тут. Приїхав маму обробляти? Мам, ти готова? Ми запізнюємося.
— Я нікуди не їду, Аню, — рівним голосом відповіла Галина, не запрошуючи доньку всередину.
— У сенсі? Я ж сказала, я за все заплатила.
— Я не поїду обговорювати герань. У мене відеоконференція через дві години. З Брюсселем.
Аня нерозуміюче закліпала віями, а потім розсміялася.
— З ким? З Брюсселем? Мам, що за нісенітниці тобі Діма наплів? Ходімо, люди чекають.
Вона спробувала відсунути матір і увійти. Галина не зрушила з місця.
Але Аня була наполегливою: вона протиснулася в квартиру й побачила на столі ноутбук, папери, інструменти й те саме кольє. Її погляд став жорстким.
— Ах, ось воно що. Ви тут у свій бізнес граєтеся? Поки я впахую, щоб вам допомагати, ви займаєтеся… цим.
Вона різко підійшла до столу й узяла в руки кольє.
— Не чіпай!
— А що таке? Боїшся, що зламаю твою саморобку? — Аня тримала складний виріб двома пальцями, наче сміття. — Скільки ти за це хочеш? Тисячу? Дві? Мам, це несерйозно.
— Поклади, Аню, — Діма підвівся.
Але Аня її вже не чула. Уся багаторічна досада, все накопичене роздратування вирвалося назовні.
— Я лише хочу, щоб ти жила нормально! Щоб не ганьбилася з цими… бусами!
Вона різко смикнула кольє, і в ту ж мить рука здригнулася. Великий центральний камінь вислизнув із оправи, вдарився об край столу й з тихим тріском розколовся надвоє.
Настала дзвінка тиша. Усі погляди були прикуті до двох тьмяних уламків. І саме в цей момент щось змінилося. Галина подивилася на зруйнований камінь, потім — на перелякане, але ще сповнене зверхності обличчя доньки. І багаторічна гребля її терпіння впала. Вона сказала дуже тихо, майже без емоцій:
— Геть.
— Що? — не зрозуміла Аня.
— Геть з мого дому, — повторила Галина. У її погляді не було ані образи, ані злості. Лише холодний попіл, що палив сильніше за вогонь.
— Мам, ти що? Я ж ненавмисно…
— Оцей твій «ненавмисний» камінь, — крижано вимовила Галина, — коштує стільки ж, як половина твого тренча. А все кольє — це аванс за майбутню колекцію. І цей аванс більший за твою річну премію.
Аня завмерла, її обличчя почало бліднути.
— А тепер слухай мене, — продовжила Галина. — Цей ноутбук, над яким ти сміялася, — мій робочий інструмент. Цей «бізнес», який ти називаєш дурницею, уже два роки дозволяє мені жити так, як я хочу, а не так, як ти вважаєш правильним. Він дає можливість допомагати людям, про яких ти навіть не здогадуєшся. А ці «бусики» вже за дві години стануть предметом контракту з одним із найбільших ювелірних домів Європи.
Вона зробила крок уперед. — Я мовчала, бо не хотіла тебе засмучувати. Думала, ти моя донька і порадієш за мене. Але я помилилася. Тобі не потрібна моя радість. Тобі потрібна моя слабкість, щоб на її фоні почуватися сильною. Так ось, доню. Це закінчилося. Іди.
Аня вийшла, не сказавши й слова. Двері за нею зачинив Діма.
Конференція з Брюсселем минула успішно. Контракт підписали. Наступні тижні промайнули в тумані справ: нова майстерня, закупівля обладнання, наймання помічниць. Галина з головою занурилася в роботу.
Аня не дзвонила. Та одного разу Галина дізналася від спільної знайомої, що донька скаржилася їй на «зазнайкуватих» матір і брата, на їхні «фантазії». Знайома, яка саме напередодні придбала у Галини сережки, просто переслала Ані скріншот замовлення з сайту. Після цього Аня зникла.
Вона з’явилася за місяць. Чекала під під’їздом. Без дорогого пальта, у простому светрі й джинсах.
— Мам, — тихо сказала вона. — Я заходила на твій сайт. І в той журнал, де про тебе написали. І… Лєна все розповіла. Показала.
Галина нічого не відповіла, лише мовчки чекала.
— Я поводилася… як остання дурепа. Я так звикла вважати тебе слабкою, що просто не бачила справжньої тебе. Я не пишалася тобою, мам. Я соромилася. А виявилося… соромно має бути мені. Пробач, якщо зможеш.
Галина дивилася на свою дорослу, успішну й таку нещасну в цю мить доньку.
— Я не знаю, Аню, — чесно сказала вона. — Мені потрібен час.
Минуло два роки.
У великій залі, залитій світлом, наповненій запахом свіжого дерева й квітів, Галина проводила майстер-клас. За вікном шелестів молодий сад. Цей дім, із просторою майстернею та садом, вона купила рік тому.
— Головне — не боятися, що камінь вас не послухається, — говорила вона. — Ви маєте з ним домовитися.
У дальньому кінці саду Аня, у робочих рукавицях, висаджувала гортензії. Її невелика фірма з ландшафтного дизайну вже виграла кілька конкурсів. Вона знайшла себе не у скляних офісах, а тут, під відкритим небом. Її стосунки з матір’ю й досі залишалися крихкими. Вони вчилися пізнавати одна одну заново, і це було значно важче, ніж могло здатися.
Двері майстерні тихо відчинилися, і зайшов Діма. Його IT-компанія, яку він заснував на доходи від спільної з матір’ю справи, тепер розробляла платформи для таких самих ремісників.
Увечері вони втрьох сиділи на веранді. Аня принесла з саду букет півоній.
— Пам’ятаєте, з чого все почалося? — раптом запитав Діма. — З того ноутбука.
Аня здригнулася. — Краще не згадуй.
— Чому ж? — Галина взяла її за руку. — Це був гарний урок. Для всіх нас. Я зрозуміла, що моя справа варта того, щоб за неї боротися.
— А я зрозуміла, що успіх — це не цифри в звіті, — тихо додала Аня. — Успіх — це коли ти не брешеш собі.
Галина стиснула її руку міцніше. Прощення не приходить за один день. Воно проростає повільно, як ці гортензії в саду, вимагаючи догляду, терпіння й світла. Але, дивлячись на своїх подорослілих дітей, вона знала: у них усе вийде.