– Слухай, може, одразу за свекруху заміж вийдеш? А що? Від зятька все одно користі нуль. Тільки зайвий рот удвох годуєте, – невесело хмикнула Галина, розмовляючи з дочкою телефоном.
– Мамо, ти можеш не чіплятися до нього? Ти завжди всім незадоволена! Наче ми у твою кишеню ліземо.
– Ну, дякую, що не в мою, – пирхнула мати. – Але, мені здається, що скоро і в мою полізете. Адже свекруха в тебе не вічна.
-Твій недолугий думає взагалі влаштовуватися на роботу? Чи сидітиме він у декреті, поки доньці вісімнадцять не стукне?
– Де це взагалі бачено, щоб чоловік гнав дружину на роботу, а сам із брязкальцями та памперсами сидів?
– Мамо! Ми так живемо! Ми так домовились! Мене все влаштовує. Чого тобі треба? – холодно спитала Марина.
– Та так… Нічого. Просто хотіла, щоб ти жила із нормальним мужиком.
– Мамо, якщо тебе щось не влаштовує – просто не приїжджай. Я ж тебе не примушую.
Після цього Марина кинула слухавку. «Та сама маленька вперта дівчинка», – зітхнувши, подумала Галина.
Вона б і далі мовчала. Просто після сьогоднішнього видовища мовчати було не просто.
Вранці Галина вирішила відвідати онучку. Вона приїхала до Валентини – свахи, у якої молоді “прописалися”, зважаючи на все, безстроково. Коли Галина зайшла привітатися з зятем, перед нею постала картина маслом.
Денис сидів за комп’ютером, розвалившись у кріслі, і колупав виделкою котлети, щойно принесені йому матір’ю.
Декілька шматочків упало йому на коліна. Він ліниво змахнув їх долонею, не відриваючись від екрана.
Валентина в цей час влаштовувала марафони від ліжечка до плити. Вона варила компот для сина і намагалася заколисувати внучку.
– Ну, давайте хоч я допоможу, якщо більше нікому… – запропонувала Галина з холодною іронією в голосі.
Сваха кинула на неї вдячний погляд і помчала на кухню. Галина залишилася з онукою. За ті дві години, що вона там провела, батько жодного разу не зазирнув до доньки. Видно, для них це було нормою.
Галині було прикро за дочку. Вона в цей час орала в крамниці. Але дочка сама зробила цей вибір і явно не збиралася змінювати рішення.
Адже все було ясно ще дуже давно…
…Коли Галина вперше побачила Дениса, він здався їй сором’язливим, навіть м’яким. Але варто було почати розмову, як стало зрозуміло: це не сором’язливість, а ліньки.
– Денисе, а ви працюєте, чи навчаєтесь? – спитала Галина, поки вони їли пиріг із вишнею.
– Ну… У мене незакінчена вища. Пішов із першого курсу.
– А чому?
– Та не знаю. Нудно стало, не моє.
– Зрозуміло… Працюєте, значить?
– Поки не працюю, – трохи зам’явся Денис. – Шукаю тільки.
Галина розуміла, що це перетворюється на допит, але вже тоді її серце огорнула тривога. Вона не могла зупинитися на півдорозі.
– Зрозуміло… – повторила вона. – А живете самі?
– Ні, з мамою. Нам удвох простіше та зручніше.
Очевидно, що зручно було лише Денису.
Галина того ж вечора спробувала достукатися до Марини.
– Доню, та він навіть не тягне себе, куди йому ще й сім’ю?
– Мамо, він просто шукає. Ось знайде роботу, і все буде гаразд. Я його знаю краще, ніж ти, – уперто твердила дочка.
«У пошуку шиї», – хотіла заперечити Галина, але це було марно. Всі розмови закінчувалися однаково: Марина ображалася, казала, що «це не твоя справа», потім тижнями грала в мовчанку.
Якоїсь миті Галина припинила втручатися і попереджати. Найкращий вчитель – це досвід.
Через рік після знайомства Денис справді знайшов роботу. Він влаштувався у невелику фірму. Зарплата – копійки, але Марина сяяла від гордості.
– Бачиш, я ж казала! – Заявляла вона матері.
Ця впевненість у своїй правоті засліпила Марину.
Вони нарешті подолали оренду. Зняли кімнату, але Марина поводилася так, ніби мешкала тепер у царських хоромах.
Тільки от хороми були надто скромними для короля. Він не звик спати на скрипучому дивані з тонким продавленим матрацом і жити без кондиціонера.
Денис вирішив взяти кредит, щоб облаштувати їхнє гніздечко, але банк відмовив йому. Може, зарплата була надто низькою, може, кредитна історія була зіпсована.
А може він взагалі збрехав, щоб не вішати на себе борги. У будь-якому разі кредит взяла Марина.
– Слухайте, я не проти, – сказала їм господиня кімнати. – Але ж ви розумієте, що і ліжко, і кондиціонер я залишу собі?
– Диван ви хочете викинути, а новим мешканцям потрібно ж буде на чомусь спати. Та й дірка у стіні мені не потрібна.
Молодих все влаштувало. Вони купили не тільки це, але ще й телевізор та ноутбук для Дениса. Галина дивилася на це і хитала головою, проте вчинити нічого не могла.
Не минуло й пів року, як Марина була при надії. Стало очевидно, що незабаром їй доведеться піти у декрет.
Доходи сім’ї скоротяться, а вони й так ледве зводять кінці з кінцями. Молоді ухвалили рішення, що вони житимуть зі свекрухою. Валентина погодилася неохоче, але все ж таки погодилася.
З того часу, як з’явилася дитина, їхня родина нагадувала картковий будиночок. Достатньо було невеликого поштовху, щоб вся конструкція розвалилася. І незабаром будиночок покосився…
Починалося все непогано. Валентина наполовину забезпечувала їх найнеобхіднішим. Вона купила візок, регулярно поповнювала запаси підгузків та дитячого одягу. Завдяки свекрусі Марина майже висипалася ночами.
Але через рік Дениса звільнили. Чому – історія вмовчує, але Галина припускала, що через його ж “косяки”. Він був далеко не найстараннішим працівником.
А потім Денису спала на думку «геніальна» ідея.
– Марино, зробімо так. Хто першим знайде нормальну роботу, той і піде працювати. Другий – сидітиме з дитиною.
Вся проблема була в слові «нормальну». Денис перебирав вакансії так, наче роботодавці билися за нього.
За два тижні він сходив лише на кілька співбесід і без особливого успіху. Марина ж швидко влаштувалася продавчинею в крамницю біля будинку.
Денис залишився з дитиною. Ну, принаймні так він вважав. Насправді майже весь час онука була з Валентиною.
Вона мила, годувала, гуляла, а Денис сидів біля комп’ютера. Галина бачила це і намагалася попередити дочку, але та була в рожевих окулярах, та з локшиною на вухах.
На жаль, ніщо не вічне. Ще за два роки Валентини не стало. Квартира дісталася Денису. Без маминої пенсії молодим стало зовсім туго, та й дитина, нехай і частково, але лягла на плечі зятя, а тому він вирішив вийти на роботу.
До речі, саму Марину від роботи при цьому ніхто не звільняв, а побут знову повністю перейшов у список її обов’язків.
За кілька місяців її очікувано звільнили. Донька часто хворіла, періодично в садку були короткі дні, іноді вихователька просила забрати дітей раніше через відсутність опалення чи води.
Марина намагалася знайти нову роботу, але це виявилося проблематично. Молодих матусь мало де приймали з розкритими обіймами. А якщо й брали, то після пари лікарняних просили піти за власним бажанням.
Денис став головним годувальником у родині. Через три місяці такого життя він раптом заявив Марині:
– Пробач, але нам треба розлучитися. У мене пройшли до тебе почуття.
Для Марини це стало ударом. Вона плакала, просила Дениса, мало не на коліна перед ним падала, але він був непохитний.
Через день Марина приїхала до матері з сумкою та дитиною на руках. Галина зітхнула та пустила. А куди вона подінеться? Дочка ж.
– Мамо… Мені нема куди йти. А ще – на мені кредит… Допоможи мені, будь ласка.
– Як? Досі? Я думала, що ви давно його закрили.
– Ну, Денису потім знадобилося щось на комп’ютер. Він сказав, що працюватиме з дому, а на ноутбуці не зручно… Я й взяла.
Галина закрила обличчя руками, важко зітхнула. Ситуація, м’яко кажучи, украй неприємна. Але це можна пережити.
– Жити в мене можете скільки завгодно. Мені не шкода, – сказала мати нарешті. – Але ж грошей я не дам. Буде тобі урок.
Марина образилася, проте обурюватись не стала. Галина була її останньою рятівною соломинкою, і донька вирішила не злити матір.
Крім того, Марина всередині розуміла, що в чомусь Галина має рацію. На її місці мати не стала б брати кредити.
Галина невдовзі допомогла дочці знайти роботу. На віддаленні, з невеликою зарплатою, з високим навантаженням, зате цілком сумісну з дитиною. На їжу та оплату частини комуналки цілком вистачало.
А Денис уже за місяць привів до себе в будинок нову наречену і звільнився. Його знову годувала інша жінка.
«Господи, як присмоктався з пелюшок, то все ніяк і не відірветься», — подумала Галина: «З Маринкою жив, поки було зручно, а як незручно стало — так і заміну знайшов».
Проте дочці вона нічого не говорила. Не хотіла робити боляче. Галина сподівалася, що Марині вже вистачило помилок, щоб навчитися…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.