— Мамо, що це за лист ти ховаєш?
— Так, це з села, від діда, — махнула вона рукою і взялася за приготування вечері.
— А що, у нас є дід? Ти казала, що по твоїй лінії нікого вже не залишилося.
Мама на мить припинила кришити овочі, а потім продовжила з подвоєною швидкістю.
— Ну є… і що? Багато років тому я поїхала з дому, бо тоді не була потрібна, а зараз повинна все кинути і помчати йому на допомогу.
Вона заплакала, а я не знала, що мені сказати.
У нашій родині не було прийнято говорити про її рідних, я лише знала, що мама приїхала в місто відразу після школи.
Працювала, вчилася, жила в гуртожитку, потім з’явилася на світ я, а батько нас залишив ще до мого народження.
Мама тримала образу на своїх родичів. А мені навіть не було кого запитати, що ж сталося тоді, багато років тому.
Увечері, коли мама заснула, я тихо взяла лист з її кімнати і прочитала.
Почерк був гарний, охайний, явно не належав старому, хворому чоловікові. Писали, що дідусь зовсім зліг, йому необхідний хороший догляд і дорогі ліки. Просили по можливості маму забути колишні образи і свою гордість, адже йшлося про життя людини.
Підпису не було. Я поглянула на адресу. Це село знаходилося зовсім недалеко від нашого міста, у подруги була дача в декількох кілометрах від нього.
По шкірі пробіг холодок… Я часто їздила до неї в гості, а поруч жив дідусь, ну як же так, чому мама так вчинила з нами…
Наступного дня я, як завжди, зранку зібралася в університет, тільки взяла із собою ще гроші та сумку зі змінним одягом і вирушила на автовокзал.
Вийшовши з автобуса, я вдихнула на повні груди чисте, прозоре, як сльоза, сільське повітря.
Йти довелося недовго, старий похилений будиночок стояв за кількасот метрів від зупинки. Відкривши хвіртку, я увійшла у двір.
— Ви до кого? — почула я чийсь голос.
Дивлюся прямо під яблунею сидить жінка років сорока, перебираючи свіжозібрані гриби.
— Я до Семена Андрійовича, це мій дідусь.
— А, значить, дочка Шуркіна, — посміхнулася вона, — ну, здрастуй! Проходь у будинок, я чай поставлю, дідусь заснув після обіду. Йому трохи полегшало.
У будиночку було затишно і пахло пирогами. Поки жінка поралася біля плити, я змогла трохи її роздивитися.
Вражаюче, як вона була схожа на маму, той самий погляд трохи косооких очей, чорне, як смола, волосся, навіть у мовленні була схожа інтонація.
Від жінки я перевела погляд на портрет на стіні, це була стара вицвіла фотографія, де були зображені усміхнені чоловік і жінка з двома маленькими дівчатками, дуже схожими одна на одну.
Вловивши мій погляд, жінка сказала:
— Це ми з твоєю мамою і наші батьки. Я — Софія, її сестра і твоя тітка, — посміхнулася вона.
— Дуже приємно. Чому я про вас ніколи не чула. Мама наполегливо стверджувала, що у нас немає жодних родичів.
Вона зітхнула, сіла за стіл і почала розливати чай по чашках.
— Твоя мати ображена на нас. Я народилася слабкою, часто хворіла, наша мама не вилазила зі мною з лікарень, батько, звісно, працював і вдень, і вночі, щоб прогодувати нас і оплатити лікування.
Шура спочатку жила з бабусею, а потім тато часто став залишати її у сусідки. Звісно, практично вся батьківська увага приділялася мені.
З дитинства вона вбила собі в голову, що її ніхто не любить і нікому вона не потрібна, навіть коли все начебто налагодилося. Отримавши атестат, Шура поїхала до міста, і більше ми її не бачили…
Вона зітхнула і додала.
— Ти пий чай, голодна з дороги напевно, зараз мої набіжать, все зметуть. Двоє діток у мене — Оленка і Льоня, одна піднімаю їх. А вони давно вже питали, чи є у нас хтось із рідні, ось тепер вже зрадіють…
Того вечора я познайомилася з дідусем і двоюрідними братом та сестрою.
Мені всі були дуже раді, а я нарешті зрозуміла, що це таке, коли говорять про велику і дружну родину, яка зібралася за одним столом.
Я пробула в гостях ще кілька днів, купила всі необхідні ліки.
Кілька разів дзвонила мама і просила негайно їхати додому, але я не могла залишити дідуся, а тітка фізично не встигала працювати і доглядати за ним.
— Ось злетиш з бюджету, хто буде оплачувати твою освіту? — кричала в трубку мама. — Я для тебе все зробила, ночами не спала, виховувала, а де ти зараз?
З людьми, які й пальцем не поворухнули, щоб щось для нас зробити.
— Мамо, ти про що? Ти ж навіть свою адресу не повідомляла п’ятнадцять років… чужі, рідні… Він у першу чергу мій дід.
А події минулого давно пора б і забути… Йому потрібен догляд, турбота. Якщо ти не їдеш, з ним буду я. До речі, у тебе прекрасна сестра і племінники. Даремно ти так, мамо…
Вона кидала слухавку, злилася, набирала знову, але наші розмови ні до чого не приводили.
Через тиждень я повернулася в місто, треба було продовжувати навчання, у мене йшов випускний курс.
Та моє серце було не на місці.
Гроші, які вдавалося заробити розклеюванням оголошень і декількома годинами репетиторства на тиждень, я відправляла в село. Але це, звичайно, були копійки…
Стосунки з мамою нагадували натягнуті струни, якось вона навіть примудрилася сховати мій паспорт і зарядне, щоб я залишилася в місті на святкові вихідні, замість поїздки в село.
Так пролетів рік, у суєті, клопотах і постійних сварках і скандалах.
Отримавши на руки диплом, я відразу зібрала речі і поїхала.
У селі тітка потурбувалася для мене про роботу в школі, життя пішло своєю чергою.
Дідусь вже вставав на ноги і робив невеликі прогулянки по саду, він був мені дуже радий. Але очі залишалися сумними, бо він чекав дочку…
Вересень наповнив моє життя метушнею і приємними клопотами, мені дали першокласників, я їх так полюбила, що кожен день бігла на роботу немов на свято.
А тут краєм ока почала помічати, що мені симпатизує наш вчитель історії, теж недавній випускник міського вузу.
“І чого його теж в село занесло? – думалося мені, – зазвичай, всі в місто рвуться. А тут…”
— Аню, ти б не списувала Олексія з рахунків, — шепотіла бувало тітка — хлопець хороший, руки з потрібного місця ростуть, он будинок який збудував.
А те що в місті не залишився, так бабуся у нього тут, одна самотня, сам він сирота, ось і живуть разом.
Незабаром Олексій запросив мене на побачення. Так і закрутився наш роман.
Він став частим гостем у нашому домі, дідусь схвалив мій вибір, а коли Льоша зробив мені пропозицію — благословив нас.
Весілля було призначено на кінець квітня, я заздалегідь повідомила мамі про це листом із запрошенням.
Відповіді не було, мені було дуже прикро, що в такий важливий день її не буде зі мною поруч…
Напередодні дня одруження, коли ми з тіткою і двома моїми подругами метушилися на кухні, готуючись до майбутнього свята, у двері тихо постукали…
Я кинулася відкривати. На порозі стояла мама. Побачивши мене, вона заплакала.
— Я… я зовсім ненадовго, ось приїхала привітати тебе…
Я запросила її увійти, але вона не наважувалася зробити і кроку. Тут з кухні прибігла тітка, почувши наші голоси, вийшов дідусь.
Він обійняв дочку, вони ще довго стояли, витираючи один одному сльози. Дідусь щось говорив мамі напівпошепки, а вона лише плакала…
… Ось уже багато років я живу в селі, у мене велика і дружна сім’я, підростають діти, я як і раніше веду уроки в початкових класах.
Та найголовніше: нарешті я знайшла рідних людей, яких колись мати вважала чужими.
Мама нікуди не поїхала, нарешті вона помирилася з батьком і сестрою, а те, що було в минулому, нехай там і залишається…