Вони разом вчилися в медичному училищі. Усі знали, що Іван був без тями від кохання до Поліни. Лише від одного погляду на неї в нього перехоплювало подих, а серце тануло, мов морозиво на паличці.
Поліна була справжньою красунею: пекуча брюнетка з синіми очима та дивовижною фігурою. На конкурсі краси в їхньому навчальному закладі вона отримала титул «Міс Чарівність», до речі, за таємним голосуванням.
А Іван? Іван був схожий на доброго велетня: такий самий неквапливий, світловолосий і високий.
Поліна не сприймала Іванове закохання всерйоз. Вона, звичайно, дозволяла себе кохати, зрідка могла сходити з ним у кіно чи трохи погуляти після занять. Жодних натяків на ближчі стосунки між ними не було.
Після закінчення училища Поліна влаштувалася в заводський медпункт, а Ваня і попрацювати не встиг — треба було йти до війська.
Поліна, звісно ж, була запрошена на проводи. Іван випив для хоробрості, він вирішив форсувати події та завоювати нарешті кохану. Йому навіть вдалося усамітнитися з нею в його кімнаті.
Але звідти він швидко вилетів, тримаючись за щоку. Слідом спокійно, але з гідністю вийшла Поліна. Вона накинула пальто і залишила захід з гордо піднятою головою.
У розпачі Іван крикнув їй услід: «Ти все одно виховуватимеш моїх дітей! Запам’ятай це!»
Іван ніс службу в медсанчастині. Він не раз згадав добрим словом свою бабусю. Це вона наполягла на його вступі в медучилище, примовляючи: «Іванко, медицина — найвірніша справа! В яку б ситуацію в житті ти не потрапив, ти завжди будеш медиком».
Про будь-яке спілкування з Поліною після такого гучного розставання не могло бути й мови. За кілька місяців друзі написали йому, що Поліна вийшла заміж за інженера, що був у відрядженні, і поїхала з ним до Києва.
Іван чесно відслужив свій термін. Після армії він вступив до медичного інституту. Іван продовжував кохати Поліну і не міг її забути, але поступово захопився навчанням, особливо його приваблювала нейрохірургія.
Після інституту він закінчив ординатуру за цією спеціальністю, і образ прекрасної коханої поступово стерся з його пам’яті.
Івана помітили і запросили працювати до дуже солідного центру в Києві.
Минуло 15 років. Іван, хоча який він уже Іван? Іван Олексійович став одним із провідних нейрохірургів. У нього була квартира, непогана машина, а ось в особистому житті не відбулося жодних змін.
Наречений він був завидний, і жінки надавали йому відверті знаки уваги, але Іван все ще залишався самотнім. Він, звичайно, не був ченцем, і навіть один раз намагався жити з жінкою, але… не складалося, не його людина. Не спалахнула іскорка кохання, а без кохання навіщо створювати сім’ю і заводити дітей?
Одного разу, абсолютно випадково, на ювілеї колеги він познайомився з милою дівчиною, яка була набагато молодшою за нього. Чомусь його потягнуло до неї, наче магнітом.
Дівчину звали Аня. З нею йому було легко і добре. Він відчув себе знову молодим і закоханим. Стан закоханості окрилював Івана, і він освідчився своїй молодій подрузі.
Його пропозиція була дуже доречною, тому що Аня виявилася при надії, і їй довелося на четвертому курсі університету взяти академічну відпустку.
Іван, як порядна людина, вирушив знайомитися з батьками Ані. Майбутні тесть із тещею чекали на нього. Іван купив гарний букет квітів, пляшку червоного сухого, коробку цукерок — все, як має бути.
Двері відчинила жінка середніх років, яка ще не втратила колишньої, сліпучої краси… і ця краса йому нагадала…
Жінка, теж пильно вивчала обличчя потенційного зятя. — Ваню, це ти? —
— Поліно, от так зустріч… — тільки й зміг відповісти Іван.
Івана запросили до будинку, і Поліна представила його чоловікові як колишнього друга та однокурсника по медучилищу. Подробиці їхньої «дружби» вони вирішили не розголошувати.
Що було далі в житті Івана?
А далі було щасливе сімейне життя з коханою дружиною Ганною, народження чарівної доньки Аріни.
Доки Аня закінчувала університет, а Іван працював не покладаючи рук, турботу про онучку взяла на себе теща Поліна.
— Ось і справдилися твої слова, я виховую твою дитину, — одного разу тихенько сказала вона Іванові з усмішкою.
І справді, яких тільки див не трапляється в нашому житті!
Іноді, щоб отримати найцінніше, потрібно просто дочекатися свого часу.
Доля, як майстер, плете мереживо нашого життя, і тільки згодом стає зрозуміло, чому одні нитки виводять нас на складні шляхи, а інші – ведуть до тих, хто дійсно нам потрібен. А ви вірите, що все в житті відбувається не просто так?