– Ларисо, доню, прошу тебе, не роби цього! – плакала Інна Петрівна. – Він же твій синок, твоя кровиночка! Ну хіба можна так чинити?!
– Мама я все вирішила, – роздратовано відповіла Лариса. – Якщо він рідному батькові не потрібен, то з якого дива я повинна собою жертвувати. Я також хочу бути щасливою!
– Про яке щастя ти говориш? – схлипувала мати. – Проміняти рідного синочка на якогось мужика? Лариско, схаменись! Ти ніколи собі цього не пробачиш!
– Все, не хочу більше про це говорити! – злилася Лариса. – Я заміж виходжу за Сергія. А Сергійко проти, щоб з нами жив Альошка.
– Та й з якого дива я повинна дбати про Альошку, поки цей козел буде зі своєю бабою розважатися?
– Альошка не винен, що в нього батько козел! – крикнула на доньку Інна Петрівна. – Та й з матір’ю йому не пощастило!
– Бідолашна дитина! І як ти можеш заміж виходити за людину, якій твій син завадив? Поганий він! Подумай, може, не варто заміж за нього поспішати?
– Я все вже вирішила, – крізь зуби відповіла Лариса.
– Який сенс тобі говорити, адже ти все одно нікого не слухаєш, – смиренно сказала Інна Петрівна. – Привозь Альошку до мене і щоб ні про який дитбудинок я більше не чула!
Лариса полегшено зітхнула – саме це їй і треба було. Те, що мама сама запропонувала Олексія забрати, означало, що грошей на його утримання можна їй не давати. А якщо що, завжди можна буде пригрозити, що Альошку здасть у дитбудинок.
– От же Сергійко, от продуманий! Як добре вигадав! – переможно раділа Лариса і спритно збирала речі сина. Трирічний Альошка радісно бігав по хаті, збираючись до бабусі “у гості”. Це він думав, що в гості…
Інна Петрівна дивилася, з якою радістю Лариса віддавала їй речі та іграшки онука, обіцяючи маленькому синочку, що скоро приїде. Серце бабусі розривалося від жалю до онука і злості на недолугу дочку.
– Не знаю, коли я тебе прогледіла? – докірливо хитаючи головою, сказала Інна Петрівна. – Як ти такою твариною безсердечною стала?
– Тобі щось не подобається? – З викликом запитала Лариса. – Я можу Альошку і в дитбудинок віддати.
– Не треба, – відповіла їй мама. – Тільки оформимо все офіційно, та їдь з Богом. І будь щасливою.
Лариса поїхала назустріч щастю, радісно помахавши рукою мамі та синові. Інна Петрівна обіймала онука, а з очей текли сльози. “Ну як же так?” – Не розуміла вона дочку.
Спочатку Альоша дуже сумував за мамою, плакав, чекав її, питав, коли вона приїде. Але згодом туга по мамі пройшла. Він просто знав, що мама є, але вона десь далеко.
Інна Петрівна робила все, щоб онук ріс у коханні та турботі, але водночас навчала його бути відповідальним і, не за роками, дорослим.
Найбільше Інна Петрівна боялася, що коли її не стане, Альоша не буде готовий до самостійного життя. Тому й навчала всього, що могла.
Хлопчик виріс гарною порядною людиною. Тепер він став дбати про свою бабусю. Відносини з матір’ю та її сім’єю були прохолодними.
Він так і не зміг пробачити їй зради, хоча образа вже давно минула. Лариса приїжджала кілька разів зі своєю маленькою донькою, але ніколи не забирала його із собою.
Альоша ніколи не був у матері в будинку, не знав, де і як вони живуть. Це була родина, куди вхід був зачинений.
З рідкісних розмов він тільки знав, що новий чоловік мами веде розгульний спосіб життя, підіймає руку на матір, але вона від нього йти не хоче, бо любить його.
І ось, через двадцять років Лариса приїхала зі своєю донькою і стали вимагати свою частку спадщини, що їм належить, тобто частину будинку, в якому живуть Інна Петрівна з Альошею.
– Ти що, Ларисо, зовсім розум втратила? – обурено запитала Інна Петрівна. – Яка частка? Я взагалі ще жива!
– Мені гроші потрібні! Терміново! – Почала кричати на матір Лариса. – Ти мені й так нічим не допомагала, то хоч законну частку віддай!
– Немає в тебе ніякої частки, нахабна твоя морда! – крикнула на доньку Інна Петрівна. – Я хату Альошці відписала. Ти й так його образила! А тобі скільки не дай, скільки не роби – швидко все забуваєш.
– Бабуся, а чому вся хата Альошці? – обурилася Наталка, дочка Лариси. – Я теж твоя внучка. Чому мені нічого?
– А тому, що ти з мамою та татом живеш, вони нехай і думають про твоє майбутнє, – відповіла їй Інна Петрівна.
– А Альошка зі мною живе, бо ні твоя мама, ні тим більше тато, про його майбутнє не подбають.
– А з якого дива вони повинні дбати про його майбутнє, якщо він батькові не рідний? – З дитячою безпосередністю сказала Наталка.
– А для мене він найрідніший, – відповіла Інна Петрівна. – І взагалі, щоб я більше не чула розмови про спадщину! Ви нічого від мене не отримаєте!
– Тобі завжди було на мене начхати! Я на тебе в суд подам! – сказала Лариса, прямуючи до виходу. Наталка пішла слідом за матір’ю і вже перед самим виходом сказала:
– Правильно тато сказав, що у цієї старої мразоти зовсім мізків немає!
– Щоооо?! – здивувалася Інна Петрівна. – Ану пішли геть звідси, негідники! І щоб вашої ноги в моєму будинку не було!
Лариса з Наталкою швидко вискочили з хати, голосно грюкнувши дверима. На подвір’ї їм зустрівся Альоша, що йшов із роботи. Побачивши матір із сестрою, він привітався з ними, але у відповідь почув від розлюченої матері:
– Ненавиджу! Все життя мені зіпсував! Краще б я тебе в дитбудинок здала!
А Наталя зневажливо подивилася на нього і, задерши голову, пішла за матір’ю. Альоша розгублено дивився вслід матері та сестрі, не розуміючи, в чому він цього разу винен. Зрозумів він лише тоді, коли прийшов додому.
– Альошо, послухай, – сказала йому бабуся. – Тут усі документи на будинок та землю. Вони твої. Дарчу на тебе я оформила ще кілька років тому. Ти мій єдиний спадкоємець!
– Бабу, ну що ти, який спадок! – злякано вигукнув Альоша. – Мені ти потрібна, жива та здорова!
Альоша обійняв бабусю і з усмішкою продовжив:
– А то хто мені яєшню вранці смажитиме? А дітей моїх хто навчатиме город садити? Пам’ятаєш, як ти мене вчила моркву сіяти, а коли ти відвернулася, я взяв і все насіння в одну лунку насипав.
– Гарно потім зійшла. Однією великою купкою. А пам’ятаєш, коли ти попросила кропу нарвати, а я тобі морквяне бадилля приніс?
– Пам’ятаю, – засміялася Інна Петрівна. – Ти – найкраще, що є в моєму житті! Я найщасливіша у світі бабуся! – сказала вона, витираючи похапцем сльози, та милуючись своїм дорослим хлопчиком…
Ставте вподобайки, та пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу. Як вам вчинок матері?