Я ледь не впала зі стільця, коли дізналася, що невістка подала нам на обід… це.
Уявіть собі – неділя, після служби в церкві, я з чоловіком вирішила навідати сина Василя та його дружину Аню. Вони нещодавно придбали простору трикімнатну квартиру в новобудові, далеко від нас, тож бачимося тепер рідше. Колись ми частенько забігали до них у стару однокімнатку, що була за десять хвилин від нашого будинку. Сядемо за чайком, тортиком посмакуємо, поговоримо про життя-буття.
А тут – велика квартира, школа біля дому, торговий центр поруч. Думаю собі: “Заодно гляну, який там ремонт зробили, та й погомонимо”. Звісно, перед візитом зателефонувала, щоб не виглядало, ніби ми звалилися, як сніг на голову.
Заходимо. Аня одразу накриває стіл. Скатертина чистенька, тарілки блищать, у каструлі парує борщ. Вареники вже в мисці лежать. Я аж зраділа: о, яка господинька!
– Смачного, мамо, тату, пригощайтеся, – всміхається невістка.
Я зачерпнула борщ ложкою – а він… ну, скажімо так, дивний. Ні смаку, ні запаху. Наче вода, у якій полоскали капустину. Буряка майже нема, картопля зникла десь у безвість. Сметана не рятує.
– Аню, а що це за борщ такий? – питаю обережно.
– Та я купила у «Сільпо». Знаєте, там готові продають. І вареники теж з магазину, дві пачки взяла вчора на акції.
– Тобто ти це не сама варила? – перепитую, не вірячи в почуте.
– Ні. А навіщо? Я не хочу витрачати свій вихідний, стоячи на кухні. Закинула – і через 10 хвилин обід готовий.
Мені аж у голові закрутилося. Невже моя невістка настільки ледача? Гості до тебе прийшли, а ти з магазинної баняки їм борщ наливаєш. Та де це видано?!
Коли до мене хтось приходить, я два дні біля плити ходжу – голубці, відбивні, борщ, вареники, ще й пиріжків спечу. Мене ще моя покійна мама навчила: якщо хочеш, щоб люди тебе поважали, – нагодуй їх смачним домашнім.
А ці магазинні напівфабрикати – суцільна хімія. Від них тільки гастрити та виразки, не дай Боже. Посиділа я трохи, попосербувала той борщ, з’їла два вареники – та й досить. Чоловік теж лишився голодний. Добре, що вдома були котлетки – макарони відварила, поїли нормально.
Спершу хотіла подзвонити Ані та висловити все, що думаю. Але стрималася. Не хотіла сварки. Натомість вигадала інший план.
На наступну суботу купила на ринку свіжого фаршу, домашнього сиру, борошна, молочка та поїхала до них.
– Аню, давай сьогодні разом пельмені та вареники наліпимо. Домашнє ж завжди смачніше, ніж магазинне.
Спершу вона скривилася, мовляв, плани інші мала. Але я потрохи її заохотила. І вже за годину ми наліпили вареників з картоплею, з сиром, навіть з вишнями знайшли баночку. Пельменів теж зробили цілу миску.
Син із внучкою так їли, що аж за вухами лящало.
Маю надію, що цей урок вона запам’ятає. Бо якщо й далі годуватиме родину покупними напівфабрикатами, то нічого доброго з того не буде. Домашня їжа – то не тільки про смак. То про любов до тих, хто за твоїм столом.