— Без мене ти — ніхто! — сказав чоловік. А за рік я купила собі квартиру.
Олена прокинулася від звуку будильника. Шоста ранку, за вікном ще темно, але спати більше не можна. Вона потягнулася, відчуваючи, як ниє тіло після вчорашньої зміни у кафе. Робота офіціантки ніколи не була її мрією, але приносила гроші, а Олена це цінувала. Вона підвелася, накинула халат і пішла на кухню. Там уже сидів Діма, її чоловік, гортав щось у телефоні.
— Ти знову всю ніч у свої ігри грав? — запитала жінка, вмикаючи плиту.
Діма навіть не відвів погляду від екрана.
— Не починай. Просто розслаблявся. А ти що, вже на роботу зібралася? Вічно ти бігаєш, а толку з того — нуль.
Олена промовчала. Такі розмови стали звичними за п’ять років шлюбу. Діма завжди вважав, що вона нічого не вміє, окрім як «тарілки тягати». Він працював у автосервісі, ремонтував машини й був переконаний, що без його зарплати вони би взагалі не прожили. Олена не сперечалася, хоча саме її гроші часто рятували їх, коли у Діми були «затишшя» у роботі.
— Я сьогодні затримаюся, — кинув він, підводячись. — На вечерю не чекай.
— Знову в бар із друзями? — запитала Олена, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.
— Можу собі дозволити, — натягнув куртку Діма. — Ти без мене — ніхто, Олено. Сидиш у своєму кафе, а я тут родину на собі тягну. Тож не контролюй мене.
Двері грюкнули. Жінка залишилася сама. Вона подивилася на порожню сковорідку — і раптом щось у ній клацнуло. Не обурення, не образа — щось інше. Рішення. Вона більше не буде просто «тягати тарілки» й мовчки слухати, як Діма її ображає. Настав час щось змінювати.
У кафе було людно. Олена металася між столиками, усміхалася, приймала замовлення. Її напарниця Маша — дівчина з яскравим рудим волоссям — помітила, що Олена сьогодні якась інша.
— Ти чого така задумлива? — запитала Маша, поки вони разом чекали замовлення на кухні.
— Та так, — Олена знизала плечима. — Думаю, що далі робити. Не хочу я все життя тут працювати.
Маша кивнула. Вона й сама мріяла відкрити власну пекарню, але поки що лише збирала рецепти й відкладала гроші.
— А ти чого хочеш? — спитала вона. — Ну, крім того, щоб твій Діма менше бурчав.
Олена засміялася, але потім замовкла. Чого вона хоче насправді? У школі вона любила малювати, навіть мріяла стати художницею. Та життя понесло — шлюб, робота, побут…
— Не знаю, — чесно зізналася вона. — Але я це з’ясую.
Того ж вечора, повернувшись додому, Олена відкрила ноутбук. Діма ще не прийшов, і вона вирішила пошукати, з чого почати. Вводити у пошук «як змінити життя» здалося трохи безглуздо, але вона натрапила на форум, де люди ділилися ідеями для підробітку. Один допис привернув її увагу: жінка розповідала, як почала виготовляти прикраси з бісеру й продавати їх через соцмережі. Олена згадала, як у дитинстві плела браслети. Може, спробувати? Подумала жінка, але згадала, що попит на це у країні не дуже та відклала ідею. Робити щось руками їй подобалося, проте хотілося змінити роботу, а не мати хобі.
Жінка зайшла на сайт з пошуку роботи. Прибиральниця, нянечка у дитячий садок та бариста її не приваблювали. Проте жінка побачила цікаву пропозицію у магазин весільного салону. Олена швидкоруч склала резюме та зателефонувала за оголошенням.
Валентина Петрівна, власниця весільного салону, давня знайома матері Олени. Дівчину вона знала з дитинства, адже мешкала у сусідньому під’їзді. Вона терміново потребувала помічницю і зраділа, коли побачила резюме Олени. Валентина Петрівна багато років займалася організацією весіль “під ключ” й працювала на них же тамадою. Проте на все у неї не вистачало рук. Її помічниця неочікувано звільнилася й переїхала з чоловіком в інше місто. Потрібно було когось взяти на її місце.
Після телефонної розмови Валентина Петрівна запропонувала Олені роботу. Зарплата була втричі вищою, ніж у кафе, проте й роботи було більше. Олена за два тижні звільнилася з кафе й перейшла на нове місце роботи.
Її першою замовницею була двадцятирічна дівчина, яка попросила наклеїти на весільну сукню додаткові прикраси, камінці Сваровскі. Олена зраділа, хоч ще не зовсім розуміла деталі роботи. Всьому її навчила Валентина Петрівна.
Про зміну роботи Олена не розказала чоловіку. Останнім часом вони менше спілкувалися. Олена втомлювалася на роботі, а Дмитро все частіше пропадав у барах.
Минув місяць, і Олена щоранку прокидалася з відчуттям, що її життя нарешті рухається вперед. Робота у салоні стала для неї ковтком свіжого повітря. Вона навчилася не лише працювати з клієнтками, а й вести переговори з постачальниками, організовувати доставку суконь, допомагати нареченим з вибором образу. Її спокійна манера й уважність одразу сподобалися відвідувачкам.
Валентина Петрівна не раз казала:
— Знаєш, ти створена для цієї справи. Маєш відчуття стилю й терпіння, а ще — спокійний голос. Коли ти говориш, дівчата заспокоюються.
Одного вечора Валентина Петрівна запропонувала Олені частку в бізнесі — невелику, але вагому. За умови, що та пройде курси стилістів і вестиме соцмережі салону. Жінка погодилася без вагань. Уперше в житті вона відчула: її зусилля комусь потрібні.
За пів року Олена вже самостійно вела клієнток, організовувала виїзні примірки, брала участь у весільних виставках. Вона більше не поверталася додому виснаженою. І, що найдивніше, з кожним тижнем їй ставало байдуже, коли повернеться Дмитро, чи вечеряв він, чи знову приніс у дім свої образи.
Одного дня він все ж звернув увагу:
— А чого це ти така важна стала? Телефон не відпускаєш, щось там пишеш постійно. Може, вже «блогерша»?
— Працюю, — спокійно відповіла Олена. — І мені це подобається.
— Без мене ти б нічого не досягла, — кинув він. — Це я тебе тягнув усі роки. Без мене ти — ніхто!
Олена не відповіла. Вона лише подивилася на нього і вперше в житті побачила перед собою чужого чоловіка. Людину, яка залишилася в минулому.
За рік вона вже мала невеликий весільний салон. Валентина Петрівна зняла ще одне приміщення в іншому кінці міста, якраз недалеко від дому Олени. Однією з найманих працівниць стала Маша, та сама подруга з кафе. Олена її запросила працювати продавцем-консультантом, разом з іншими двома найманими працівницями.
Весільні салони почали впізнавати у соцмережах. Жінка щотижня викладала фото, розповідала історії наречених, давала поради. До неї зверталися дівчата з різних міст.
Тим часом Дмитро все частіше зникав з дому. Його робота в автосервісі вже не приносила стабільного заробітку, друзі розбрелися, а звичні виправдання про «кризу» вже не діяли. Урешті-решт він попросив розлучення — мовляв, Олена змінилася, стала зазнаватися і тепер дивиться на нього зверхньо.
Жінка погодилася без суперечок. Відпустила його легко. А за кілька місяців дізналася, що Дмитро живе в орендованій однокімнатній квартирі на околиці. Його вигнали з роботи, а борги за комуналку вже тягнулися за ним червоною ниткою. Проте Олені було не до колишнього чоловіка.
Вона залишилася у тій квартирі, яку вони колись зняли з Дмитром. А за рік, вона купила її у власника. Тепер у Олени була стабільна робота, власна квартира і нове життя. Проте слова Дмитра ще довго звучали в її голові: “Без мене ти ніхто”. Тільки тепер Олена не звертала на них уваги. Вона кожен раз усміхалася, коли їх згадувала.