— Лідко, а правду баби кажуть, що Настя Морозова від Льошки твого пузата ходить? — єхидно запитала сусідка Дарина, коли Ліда йшла повз її будинок.
— А я пліток не збираю, і нічого такого не чула, — спокійно відповіла Ліда й пішла далі.
Але розмова ця засіла в голові. Родину Морозових особисто не знала, але прізвище це чула.
Неблагополучні.
Чоловік одружився на жінці з двома дітьми. Закласти за комір люблять. Живуть на краю села. Більше нічого не знала. Хто така Настя, поняття не мала.
Увечері вона довго сиділа біля вікна, не вмикаючи світло.
За вікном темніло, а думки кружляли, як ворони над полем. Те, що у її сина до армії була дівчина, вона не знала. Олексій був мовчазним, сором’язливий, але добрий і працьовитий.
Завжди допомагав їй по господарству: води налити курям, корму насипати, в городі прополоти, ніколи не відмовляв.
Чоловік покинув Ліду, коли та була в положенні. Сказав, не готовий тягнути таку ношу, пожити для себе хоче. Ох, і озлилася тоді, але нічого, впоралася сама.
Хорошого сина виростила…
Наступного ранку, накинувши пальто й пов’язавши хустку, Ліда вирушила до Морозових. Вітер був колючий, осінній, вона швидко йшла, немов не помічала нічого навколо.
І знала, що якщо не розбереться, спати спокійно не зможе.
Підійшла до двору.
Паркан похилився, хвіртка трималася на чесному слові. Ліда постукала, але відповіді не було. Потім грюкнули двері, почулися кроки.
З-за рогу з’явилася дівчина, худенька, волосся яскраво-руде, товста коса, у розтягнутому светрі та старих капцях.
— Настя? — запитала Ліда.
— Так, — дівчина насторожилася, — А ви хто?
— Я Лідія Степанівна. Мати Олексія Коваленка.
Очі у Насті округлилися. Щіки почервоніли. Вона відвела погляд, опустила очі. Мовчала.
Ліда не стала ходити довкола та навколо.
— Кажуть, ти чекаєш дитину. І що від мого сина. Правда?
Настя скинула на неї очі. І тієї ж миті обличчя її спотворилося, губи затремтіли.
— Правда, — видихнула вона. — Він… він поїхав, а я… Мама каже, щоб позбавилася, а я не можу. Ми з ним любимо одне одного. Ми листувалися.
Я йому все хотіла сказати, але мати мої листи рве. Вона вживає… І вітчим з нею. Кричать. З дому женуть. Мені йти нікуди… Я школу закінчила, і в магазин одразу влаштувалася працювати…
Але через матір мене вигнали, нікуди не хочуть брати… І що робити, не знаю…
Ліда дивилася на дівчинку, і серце її стиснулося.
Не примхлива, не зухвала, а розгублена, тоненька, з очима, в яких стільки болю, скільки не в кожної дорослої жінки знайдеш.
Вона зітхнула глибоко.
— Переїжджай до мене, — сказала тихо. — Ти не одна. І дитина твоя не одна. Льошку дочекаємося разом…
Настя не одразу повірила. Стояла, ніби не чує.
— Що стоїш? — вже твердіше сказала Ліда. — Збирай речі й переїжджай. У мене кімната порожня є, місця вистачить.
Настя кивнула, схлипуючи.
Через пару днів Настя вже жила у Ліди. Спала на старенькому ліжку в колишній кімнаті Льошки. Ліда принесла з шафи пелюшки, що зберігалися з тих часів, коли ще своїй сестрі допомагала з дітьми.
Треба перебрати їх, перевірити, в якому стані.
Потім купили їй у місті нові речі.
Весь гардероб дівчини складався зі стареньких джинсів і сукні, та пара кофтинок. Настя ніяково приміряла одяг для дівчат в положенні, червоніла, сміялася.
Живота поки не було видно, брали на майбутнє.
Вечорами пили чай з малиновим варенням, Ліда розповідала, як вона виношувала Олексія.
— Головне, не бійся. Всі жінки через це проходять. Все пройде легко, ти молода, здорова…
— Дякую вам… — шепотіла Настя. — Я й не вірила, що так буває… Ви так добре поставилися до мене…
— Буває, дівчинко. Коли не злобою живеш, а серцем… Та й онук це мій, або онука, як же я осторонь залишуся…
У листі все розповіли Олексію. Він дякував матері й підтримував Настю, запевняв, що все буде добре.
Перед пологами поїхали купувати все для дитини. Полиці в магазині ломилися від пелюшок, комбінезончиків, пляшечок та іграшок, все яскраве, красиве.
Настя ходила між стелажами з затамованим подихом, немов боялася доторкнутися.
— Лідіє Степанівно, так все дорого… — шепотіла вона, намагаючись відмовити. — Навіщо? У мене є пелюшки, сусідка віддала, та й ви щось відкладали, обійдемося…
— Що ти дурниці говориш, купимо нове, і старе стане в пригоді, не хвилюйся, — відмахнулася Ліда.
Вона впевнено взяла пляшечку, комбінезон, м’який плед та іграшку-брязкальце у формі зайця. Настя несла кошик із товарами, як крихкий дар.
А потім, у відділі з ліжечками, хтось гукнув Ліду:
— А ти що тут робиш, благодійнице? А я у вікно вас побачила, і вирішила зайти, привітатися, — хрипким голосом сказала жінка років сорока, з розпатланим волоссям, у дешевій куртці та у нетверезому стані.
Це була мама Насті, Віра.
— Ну-ну, підібрала розпусницю, так? — злобно прошипіла Віра, підходячи ближче. — Сама сина не втримала, ось тепер героїню з неї ліпиш?
В подолі принесла… Хай би робила, як мати веліла. Так ні ж. Відмовилася позбавитися вилупка. Жерти нічого, а їй, бачте, зайвий рот захотілося. Нам він у родині не потрібен!
Настя притиснулася до стенду, ніби хотіла зникнути. Стало страшно, а ще більше соромно…
— Не тобі, Віро, говорити про це, — спокійно, але твердо сказала Ліда. — Ти, може, не помітила, але у тебе дочка, вона жива людина, не сміття. А онук твій майбутній — теж людина. І раз ти від них відмовилася, не тобі тепер вказувати, як їм жити!
— Ти на себе подивися, — пирхнула Віра. — Розумна знайшлася. Думаєш, геройством займаєшся? Та ти сама потім соплі витирати будеш за цією дурепою. І її дитиною. Знай, назад ми її не приймемо…
— Я краще буду витирати соплі тому, хто потребує, ніж варитися у своїй злобі, як ти, — з болем у голосі промовила Ліда. — Тому що тобі пляшка рідніша. А я допоможу. Тому що це по-людськи.
Віра завмерла.
На мить в її очах щось промайнуло, може, укол совісті, може, сором. Але потім знову хмикнула, відвернулася.
— Робіть, що хочете. Все одно дурепи.
Вона не поспішаючи вийшла з магазину.
— Пробачте… — прошепотіла Настя. — Мені так соромно за маму…
— Не тобі вибачатися, дитино, — обійняла її Ліда. — Все буде добре, чуєш? Все, забули!
Вони вибрали ліжечко, світле, з різьбою та м’яким бортиком.
Взяли ковдру, комплект постільної білизни з жирафиком. Настя посміхнулася, коли побачила маленькі шкарпетки з ведмедиками.
— Ви справді не проти? — запитала вона. — Що я у вас… Що це все…
— Я не проти. Я за. — Ліда подивилася на неї. — Тому що ти тепер частина моєї родини. А за родину ми тримаємося. Завжди…
Потуги почалися вночі. Ліда повезла її до лікарні сама, за кермом своєї старенької «шістки».
Дощ лив як із відра, двірники не справлялися, але вони встигли.
Хлопчик зʼявився на світ міцним, з гучним голосом. Настя назвала його Артемом.
Ліда забирала їх з лікарні з квітами.
— Ну ось, тепер я бабуся, аж не віриться, наче сама недавно стала мамою, а диви ж ти, роки летять як… Ну дай хоч гляну на онучка…
Коли Льоша повернувся з армії, він постояв на порозі, а потім ступив усередину й побачив Настю з немовлям на руках.
— Кохана, — почав він, але голос здригнувся. — Я приїхав…
А потім підійшов, обійняв, поцілував її та малюка, і тихо сказав:
— Дякую, що дочекалася… Виносила і подарувала мені сина…
Потім повернувся до матері.
— Матусенько, рідна… Дякую. За все…
Ліда обійняла їх обох.
— Тепер ви сім’я. А я вам допоможу. Все буде добре, дітки мої любі… Розписатися вам треба, а то негоже хлопчині рости так…
Настала весна.
Сніг уже розтанув, і у вікно яскраво світило сонце. У домі пахло молоком, пирогами й щастям. Маленький Артем спав у ліжечку, Настя в’язала пінетки, а Олексій лагодив паркан.
Ліда дивилася на них, посміхаючись, і думала, що не дарма все це…
Іноді, щоб сталося диво, потрібно просто не пройти повз. Протягнути руку. І дати шанс народитися новому життю…