Медик Назар Сивак приїхав на фронт у свої 25 — студент, що кинув навчання після першої весни великої війни. Його серце билося швидше, ніж мотор волонтерської «таблетки». Він ще не встиг нічого у цьому житті, крім одного — навчитися рятувати.
За півтора року передової Назар втратив багато: слух на одне вухо після прильоту, сон після десятків зупинених кровотеч, і ще — найголовніше — звичку думати, що смерть завжди буває десь далеко.
У день, коли це сталося, було тихо. Надто тихо. Назар саме грів у банці каву, коли почув характерне: «Прикрий! 300-й!»
Марко. Його побратим. Його найближчий. Той, з ким у перерві між евакуаціями вони збирали сірники, варили «чай із трави» й мріяли поїхати до Черемошу. Той, хто не боявся нічого — крім того, що Назар коли-небудь опиниться сам.
Коли його принесли — обличчя залите кров’ю, грудна клітка пробита уламком, — Назар на мить завмер.
А потім почав діяти. Голосно. Чітко. Як навчили.
— Носилки сюди! Давлення! Катетер! Адреналін! Дихання!
Марко зціпив зуби, ледь глянув на нього.
— Назара… не залишай… — прошепотів, хоча це мав бути він — Назар — той, хто мав просити не йти.
— Ти не маєш права йти! — Назар кричав. — Ти мені винен оту каву в горах, чув?! Винен!!!
Але Марко вже відпускав. Якось спокійно, без страху.
Востаннє прошепотів:
— Скажи… мамі… не плач…
І зник. Просто зник. Тепло пішло з його тіла, а разом із ним — частина Назарового світу.
Він не плакав. Не одразу. Він мовчав. Дні. Тижні. Просто працював. Шив, бинтував, носив, підписував мішки з тілами — без емоцій, без сну, без себе.
Його друзі помічали, як щось у ньому зламалося.
— Назара, відпочинь. Хоч на день.
— Я ще не повернув Маркові борг, — відповідав він тихо.
Улітку Назар поїхав до мами Марка. З простим рюкзаком і важким серцем. Вона відкрила двері — сива, з глибокими очима.
Він не говорив — просто простягнув їй фотографію, де вони з Марком сидять на колоді, у пилюці, з усмішками до вух.
— Він завжди говорив про вас, — прошепотіла вона. — Ви були для нього як брат.
— Він… був кращим за мене.
Мати Марка обійняла його — мов сина.
І тоді Назар уперше плакав. Голосно, як дитина, у плечі жінки, яка втратила найдорожче, а знайшла ще когось, кого треба берегти.
Зараз Назар знову на позиціях. У нього нова аптечка, трохи більше сивини й щоденник у кишені, куди він щоночі записує нові імена.
Іноді він читає старі записи.
“Марко. 10.05.2024. Не врятував. Але зроблю все, щоб урятувати наступного.”
Бо це і є справжня клятва медика. Не з підручника — а з серця.