Я сиділа в своєму великому та просторому кабінеті й дивилася у вікно.
Дощ, що розпочався ще вранці, не переставав. Великі, важкі краплі стікали по склу, як мої сльози.
Я відчувала себе як та краплина — щось важливе відірвалося з хмаринки і тепер повільно котилося вниз, зникаючи в каламутній воді.
Я мала все, про що мріяла в юності: успішний бізнес, люблячого чоловіка, двох здорових дітей, власну квартиру і ще одну для доньки на майбутнє.
Ми з чоловіком тяжко працювали понад десять років, аби досягти цього. Але зараз усе це багатство не могло замінити мені розчарування, що запало мені у душу.
Мене ніколи не цікавили гроші заради грошей. Для мене вони були лише інструментом для досягнення стабільності та щастя.
Я виросла в селі, і пам’ятаю, як мама з татом рахували кожну копійку, щоб купити нам з сестрою щось смачненьке.
Я знала не з чуток, що таке бідність і як вона може змусити людину згорбитися.
Я не хотіла цього для своєї сім’ї, тому старалася з усіх сил як могла, щоб мати краще життя.
Якось, п’ять років тому, зателефонувала мама.
Її голос був схвильованим.
— Донечко, — сказала вона, — я не знаю, що нам робити. Твоя сестра, Софія, занедужала. Нічого серйозного, але потрібні гроші на фахівців. У нас немає такої суми, а позичити ні в кого. Може, ти допоможеш? Позичиш нам 50 тисяч гривень? Ми віддамо потроху, з моєї пенсії.
— Мамо, — відповіла я, — не хвилюйся. Я допоможу. Гроші — це не проблема, аби у вас все добре було.
Я й не вагалася. Це ж рідна людина.
Софія одна виховувала сина, чоловіка в неї не було. Я знала, що їй важко.
Я перерахувала гроші, і всі вони були неймовірно вдячні.
— Дякую, сестро, — сказала Софія. — Я тобі ніколи цього не забуду.
Перші пів року мама регулярно віддавала мені по одній тисячі гривень.
Я не розуміла, чому Софія не долучається, адже вона теж заробляла, але я мовчала.
Я думала, що вони самі розберуться. Вони ж живуть в одній хаті. Вони ж рідні.
А потім мами не стало, на жаль.
Це було раптово, ніби хтось висмикнув з-під ніг землю.
Я не могла повірити, що її немає.
Я була на прощання з нею, плакала, обіймала тата й сестру, на душі було важко.
Після того, як мами не стало, борг перестав повертатися.
Я пів року мовчала, не наважуючись нагадати сестрі про гроші.
Я думала, що вона сама згадає, що вона сама запропонує повернути борг. Але вона мовчала.
Я вирішила, що маю запитати. Я набрала її номер.
— Привіт, Софіє, — сказала я. — Як у тебе справи?
— Привіт, — відповіла вона, і її голос був холодним, як лід. — Все добре.
— Я хотіла тебе запитати, — сказала я, — про гроші. Про борг.
— Який борг? — запитала вона. — Я тобі нічого не винна.
— Як це? Ти ж пам’ятаєш, що ми позичали тобі 50 тисяч гривень?
— Не мені, — відрізала вона. — Мама позичала. Я тобі нічого не винна.
— Але ж, — сказала я, і мій голос затремтів, — гроші були для тебе. То вони ж тобі були потрібні.
— Я відмовляла маму від позики, — відповіла вона. — А вона сама наполягла. Це її борг. А нашої мами вже немає. Тому я вже нічого тобі не винна.
Я не могла повірити своїм вухам.
Вона говорила це так, ніби ми чужі. Ніби ми ніколи не були сестрами.
Я знала, що вона говорила неправду, я була впевнена, що то вона мамі сказала попросити у мене ці гроші.
Я знала, що вона завжди була корисливою. Але я не могла уявити, що вона здатна на таке.
— Софіє, — сказала я. — Це нечесно.
— Життя взагалі нечесне, — відповіла вона. — І не дзвони мені більше. Я не хочу про це говорити. Я не брала у тебе грошей, зрозумій, то мама взяла, вона так хотіла.
Вона кинула слухавку.
Я сиділа, тримаючи в руці телефон, і не могла повірити в почуте.
Я не могла повірити, що рідна людина, якій я довіряла, може так зі мною повестися.
Я зрозуміла, що гроші зруйнували наші стосунки.
Я зрозуміла, що я втратила сестру.
Минуло пів року. Я не телефонувала Софії. Я не хотіла її бачити. Але я сумувала за батьком.
Він жив один у хаті, де все нагадувало про маму.
Я хотіла його провідати, обійняти, поговорити. Але я не могла, бо там жила Софія з ним.
Одного разу я вирішила зателефонувати татові.
— Тату, — сказала я, — я хотіла б приїхати до тебе.
— Приїжджай, донечко, — відповів він. — Я буду радий.
— Але. Софія, — сказала я.
— Вона буде там, — відрізав він. — Ти ж знаєш, що я не можу її вигнати. Це її дім.
Я мовчала. Я не знала, що робити.
Я хотіла побачити тата, але не хотіла бачити сестру.
Я не хотіла з нею сперечатися, але й бачити її вже не могла.
Якось я знову набрала номер Софії.
— Софіє, — сказала я, — я хотіла б приїхати до тата. Але я не хочу, щоб ми сперечалися при ньому, я не хочу, щоб тато чув цей весь негатив. Можливо, ми зможемо поговорити?
— Немає про що нам говорити, — відповіла вона. — Я тобі нічого не винна. І не буду.
Я зрозуміла, що вона ніколи не змінить своєї думки. Я зрозуміла, що вона мене зрадила.
Я сиділа в своєму просторому кабінеті й дивилася у вікно. Дощ не переставав.
Я відчувала, що я втратила не лише маму, а й сестру.
Я відчувала, що я втратила частину себе. І я знала, що ніякі гроші не зможуть повернути мені цього.
Я не знаю, як мені правильно вчинити? Чи варто мені пробачити сестру, заради батька?
Чи варто мені продовжувати наполягати, щоб вона повернула мені гроші, які, як я розумію, вона ніколи не поверне?
Що мені робити? Чи зможу я коли-небудь відновити стосунки з рідною сестрою, яка так зі мною вчинила?
І тата шкода, але я не можу пробачити її вчинок і справа не в грошах, а що вона так віднеслася до мене. Як краще вчинити на моєму місці?