Пізно ввечері пролунав дзвінок телефону. Я підняла слухавку і почула голос дочки.
– Мамо, це я Кіра. У мене біда! Мене вигнав чоловік. Завтра вранці я приїду до вас з татом і житиму вдома.
– Послухай, Кіро, у тебе більше немає батьків і більше немає рідного дому.
– Що? – Перебила мене дочка, – Що ти сказала?
– Як це так, немає дому. Я ж ваша єдина дочка. Я маю право на цю квартиру! – Істерично репетувала в трубку Кіра.
– А ось так, – спокійно відповіла я, – Немає в тебе квартири. Ми подарували квартиру Лізі, тепер вона тут господиня, а ми тебе з татом не хочемо знати. Ти нам не дочка. Більше сюди не дзвони! Ти втратила все! – Ефектно закінчила я наш діалог.
Після того, як Кіра вчинила, я мала повне право все це сказати дочці.
Стоячи біля вікна, я раптом подумала про те, що наша історія теж почалася з телефонного дзвінка.
Цей злощасний дзвінок пролунав рано-вранці. Я підскочила з ліжка і помчала до стаціонарного телефону.
– Я слухаю!
По той бік дроту пролунав приглушений схлип.
– Ало, ало, я вас слухаю. Хто це?
– Маша це я Анна.
– Аня, ти чого лякаєш мене. Ти бачила, котра година?
– Так, бачила. Маша сьогодні я лягаю до лікарні, у мене буде операція і мені страшно за дочку. Я дуже прошу вас, тебе та Колю, не кидайте Лізу, вона ще дуже маленька. Не здавайте її до дитячого будинку.
Моя сестра Ганна завжди була людиною ексцентричною, з багатою уявою і нестандартними вчинками. Але сьогодні це перейшло всі межі.
Я неспокійно крутила трубку телефону, розуміючи, що сталося щось серйозне, чого я ще не можу усвідомити. Мені стало страшно.
-Аня чому не сказала раніше, чому зараз? Що з тобою? Куди тебе кладуть?
Аня хворіла кілька років, але не надавала цьому великого значення. Останній місяць біль посилився, вона дуже схудла і змарніла. Діагноз був невтішним.
Терміново була потрібна операція. Жінка не могла наважитися сказати про це сестрі.
Та й так її постійно рятувала, давала гроші і була їй замість матері. А тут вона знову вішає їй на шию свої проблеми та малолітню дочку.
– Маша, лікарі результат не гарантують, будь ласка, не кидайте Лізу.
Ми за годину вже були у лікарні, операція ще не почалася, але побачити Аню ми вже не могли. У коридорі сиділа, маленька Ліза. Я підійшла та обійняла її.
– Мамі робитимуть боляче? – зі сльозами на очах спитала дівчинка.
– Ні, мама нічого не відчує, вона спатиме.
Через чотири години вийшов лікар і повідомив, що мою молодшу сестру не вдалось врятувати, її не стало.
Ми забрали Лізу та приїхали додому. Я увійшла до дочки в кімнату та попередила, що у Лізи не стало мама і дівчинка житиме з нею в одній кімнаті. Кіра зло подивилась на мене і промовчала.
Через десять днів вона викинула речі Лізи зі своєї кімнати та заборонила їй туди приходити.
Розмова з дочкою була важка, вона наполягала на своєму, і заявила, що щоразу викидатиме Лізини речі, якщо ту поселять у неї.
Щоб не влаштовувати сварки, ми віддали племінниці свою кімнату, а самі перейшли до вітальні.
Ліза була сиротою. Від Анни ми так і не дізналися, хто батько дівчинки. Тепер її доля залежала лише від нас. Тому ми ніколи не робили різницю між Кірою та Лізою. Вони обидві були для нас дочками.
Минув час. Кіра закінчила інститут і вийшла заміж. Чоловік її був людиною заможною і старшою за Кіру. Ні те, ні інше її не бентежило. Вона швидко зібрала речі та переїхала жити до Віталія.
За місяць повідомила про весілля.
– Мамо, тільки я дуже прошу, щоб ця ваша улюблениця на весілля не приїжджала. Бачити її не хочу.
– Кіро, так не можна, Ліза в будь-якому випадку твоя сестра і не запросити її, значить образити нас.
– Її на моєму весіллі не буде! – категорично заявила Кіра.
– У такому разі ми з татом теж не приїдемо.
– От і чудово! Домовилися.
Я розплакалася, але потім зібралася з думками та повідомила про своє рішення поїхати до моря у будинок відпочинку.
– А як же весілля Кіри? – здивовано спитав чоловік.
– Ніяк, нас туди не покликали.
– Ліза допоможи мені знайти будинок відпочинку.
– Ми їдемо відпочивати? – Запитала Ліза.
– Так, дівчинко моя, ми можемо собі це дозволити.
– Ура! – радісно кричала племінниця, кружляючи по кімнаті.
Ми залишились утрьох. Ліза закінчувала школу і мала вступати до інституту.
Зробила це блискуче і стала студенткою Архітектурного інституту. Її мати Ганна була прекрасною художницею і досить відомою у своїх колах. Ліза пішла її стопами.
– Або стопами свого батька. – казав мій чоловік Микола, підозрюючи одну відому в місті особистість у тому, що він і є батьком Лізи.
Я на це не звертала уваги. Ліза була наша дочка.
Через рік ми відзначали повноліття Лізи й саме цього дня моєму чоловікові стало погано. Він сильно зблід і втратив свідомість. Викликали швидку допомогу і Миколу відвезли до лікарні.
Лікар повідомив нам, що становище тяжке. Мій чоловік був хворий і тільки одні ліки в змозі йому допомогти.
Лікарі можуть замовити ці ліки і їх доставлять протягом трьох днів. Ось тільки проблема в тому, що за ці ліки треба викласти нечувані гроші. Ми були у розпачі.
Зателефонувала Кірі, знаючи, що її чоловік людина заможна і може нам позичити гроші.
Я розповіла їй про нашу біду.
– Кіро, вітаю рідна. Я дзвоню тобі тому, що твій тато хворий і дуже потребує одних імпортних ліків, вартість яких навіть важко вимовити. Я хотіла б зайняти в тебе цю суму.
Тривале мовчання Кіри мене схвилювало. Як тільки я хотіла повторити своє запитання, вона відповіла.
– Добре мама я поговорю з Віталіком і вам передзвоню.
Дзвінок довелося чекати довго. Кіра передзвонила лише за годину.
– Мамо, розумієш тут така справа. Загалом пупсик вирішив мені купити круту машину, машина супер, він мені давно її обіцяв. І я не можу нехтувати умовою, яку він мені поставив. Або він купує мені машину, або ми віддаємо гроші вам.
– Кирочко, доню ми вам гроші віддамо, ти не хвилюйся.
– Мамо, не кажи нісенітниці, ну, коли ви віддасте? Тобто цю машину мені не побачити, як своїх вух.
– Ти чуєш, що ти кажеш, Кіро? Твій тато може померти. Він потребує твоєї допомоги.
– Я нічим не можу допомогти. Візьміть кредит зрештою.
Телефон впав з рук. А сама я готова була зомліти.
– Тітко Машо, що з тобою?
Дівчина підскочила до мене і притримала, щоб я не впала. Я плакала ридма.
– Послухайте мене, тітка Маша, давайте продамо мамину квартиру. Я все одно не зможу в ній жити, мені там навіть п’ять хвилин тяжко перебувати. Не відмовляйтесь, головне, щоб дядько Коля був живий. Ми виставимо її нижче за ринкову вартість, і ви зможете отримати завдаток, який і передасте лікарям.
– Дівчинко моя ми не вправі з тобою так чинити, адже це твоя квартира. Щоб сказала твоя мати, знаючи, що я скористалася твоєю добротою.
– Тітко Машо, ти наче розумна жінка. Хіба час зараз обговорювати, щоб сказала моя мама. Дядько Коля в небезпеці, його життя під загрозою. Ось що головне. І зараз треба приймати рішення швидко та мудро. – схвильовано говорила Ліза.
Я обійняла племінницю і не знала, як їй дякувати. Та я розуміла, що це єдиний шанс врятувати Миколу.
Ми виставили квартиру на продаж того ж дня. Квартира продалася швидко та за цілком пристойну суму. Покупець дав завдаток, доки оформлювалися документи, ми сплатили необхідні ліки.
Їх доставили за два дні. Ліки допомогли. Наша Ліза врятувала життя Миколі. Буквально за місяць Микола повністю встав на ноги. Нашому щастю не було меж.
Після того, як Микола одужав, ми вирішили переписати квартиру на Лізу. Пішли до нотаріуса і той переоформив документи на племінницю.
Дівчина була нам дуже вдячна. Гроші, що залишилися, поклали на депозит.
Ми жили разом, радіючи життю, коли пролунав нічний дзвінок.
Це дзвонила Кіра, щоб повідомити, що вона повертається додому. Віталій кинув її та вигнав із дому.
Я відповіла відмовою.
– У нас є лише одна дочка Ліза. – Відповіла я їй і повісила слухавку.
Через кілька років Єлизавета вийшла заміж. Стас, її чоловік, був фермером. Він мав великий будинок у селі.
Господарство його було успішним і приносило не малий дохід. Він думав відкрити ще консервний завод.
Дочка запрошувала нас переїхати до неї жити, але ми вирішили, що краще буде, якщо ми просто відвідуватимемо їх пару разів на тиждень.
Нас завжди чекала наша красива та затишна кімната. Микола та Стас потоваришували. Часто ходили на риболовлю.
Микола чим міг допомагав йому в облаштуванні господарства. Ліза зробила проєкт маленького консервного заводу. Всі ми жили великою дружною сім’єю, хоч і не завжди разом.
Про доньку Кіру згадували тільки в день її весілля, саме цього дня ми з Миколою кожен рік їздили до моря у будинок відпочинку. І в саме той, куди ми поїхали багато років тому. Путівки нам брала Ліза. Вона іноді супроводжувала нас.
Я щоразу цього дня думала про те, як я могла виховати дочку егоїстку, яка наші життя ставила нижче елітного автомобіля.
І Ліза сирота, що втратила так рано мати, цінувала нас понад усе. Готова віддати все, що у неї є заради нашого щастя.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?