Мене звати Галина, і за 58 років побачила чимало. Моє життя завжди було важким. Заміж вийшла рано, але щастя у шлюбі не знайшла. Грошей катастрофічно не вистачало, а коли чоловік втратив роботу, все лягло на мої плечі. Ми постійно сварилися, і відчувала себе більше чоловіком у сім’ї, ніж жінкою.
– Що, знову нема що їсти? Вчорашній борщ? Та краще це собаці викинь! – кричав чоловік.
У нас була донька, Марічка, якій тоді було 10. Дитина росте, треба одяг, школа, гуртки. А я – касирка в АТБ, на копійках довго не витягнеш.
Одного дня зрозуміла, що далі так не буде. Після чергової сварки з чоловіком розлучилися, і вирішила їхати на заробітки. Всередині було боляче і страшно, але іншого виходу не бачила. Залишила доньку з мамою, а сама поїхала в Польщу. Можете думати, що я погана мати-зозуля. Але тоді іншого виходу просто не бачила.
Працювала на заводі, на фермах, інколи доводилося і вдень, і вночі. Гроші відправляла мамі, щоб утримувати доньку, а частину відкладала. Я не жила, а виживала. Все заради Марічки. Хотіла, щоб у неї було нормальне дитинство і майбутнє.
Час минав і вже за спиною 17 років важкої роботи. Донька виросла, вийшла заміж, у неї вже є дитина. Вони живуть у квартирі, яку залишила їй у спадок після смерті мами. Думала, що тепер зможу трохи відпочити, але щось у наших стосунках із Марічкою змінилося…
Вона звикла, що завжди даю гроші. Її чоловік, зять, часом теж цікавиться фінансами, мовляв, “мамо, а скільки там у вас на рахунку?”. Але одного дня вирішила, що вистачить. Маю право пожити для себе.
Тому, зібравши всі заощадження, купила ділянку біля Львова і почала будувати будинок. Гарний, просторий дім із садом, городом, навіть басейном. Це моя мрія. Після всіх цих років важкої праці хотіла хоча б на старість пожити в комфорті.
Коли Марічка дізналася про це, вона розлютилася:
– Мамо, серйозно? Навіщо цей будинок? Тобі 58! Ти що, жити там сама будеш? Чому зі мною не порадилась? Ми тут у однокімнатній квартирі тіснимося, а ти басейни собі будуєш!
– Марічко, це мої гроші, я їх заробила. Маєш квартиру, яку тобі залишила. Тепер хочу зробити щось для себе.
– Що значить “ваші гроші”? – втрутився зять. – Ми ж сім’я! Могли б нам допомогти! Чому думаєте тільки про себе?
– Тому що вже 17 років думала тільки про вас. Я пішла на заробітки, щоб ви мали все. А тепер хочу спокою.
– Спокою? Тобі б уже на старість гроші відкладати, а не на будинки витрачати! А якщо щось станеться? Якщо хвороба? Ти про це думала?
– Думала, і тому хочу жити у своєму домі. А що станеться, коли мене не стане? Все одно все це залишиться вам.
– А, то це все для нас? Дякуємо, мамо. Але вже зараз потребуємо допомоги, а не ще через 100 років!
Після цієї розмови між нами з’явилася стіна. Марічка рідше дзвонить, намагається говорити холодно. Зять узагалі не дивиться в мій бік.
І відчуваю біль. Вони вважають мене егоїсткою, але не розумію: чому повинна постійно жертвувати собою? Чому мені не можна пожити для себе?
Що буде далі – не знаю. Можливо, вони зрозуміють мене. А можливо, й ні. Але я більше не дозволю собі бути лише “гаманцем”. Бо я теж заслуговую на щастя