Марина займалася прибиранням у квартирі, коли раптом почула дзвінок у двері. Вона залишила всі свої справи та пішла відчиняти. На порозі стояв незнайомий чоловік. – Доброго дня, я ваш сусід із п’ятого поверху, – представився він. – Вітаю, – відповіла Марина, трохи здивована. – Щось трапилося? – У мене до вас невелика справа… Це для вас, – сказав чоловік, простягаючи пакет. – Що це? – насторожено поцікавилася Марина. – Візьміть, будь ласка. Я знаю, що це вам необхідно, – наполягав сусід. Марина взяла пакет і обережно зазирнула всередину. Її погляд застиг, а в грудях защеміло. – Дякую, – прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози. Вони потекли щоками, виражаючи почуття, які словами було не передати.

Марина сиділа на табуреті, зітхаючи та роздумуючи, як життя могло так круто змінитися. Три картоплини, що вона відклала на суп, зіпсувалися й тепер лежали у сміттєвому пакеті. Марина вже уявляла, як запах заповнить квартиру, якщо не винести відро негайно.

Зібравши себе до купи, жінка піднялася й вирішила діяти. Її маленький син Андрійко вже починав ворушитися в ліжечку, готуючись заплакати. Марина посміхнулася до нього, витерла сльози та взяла малюка на руки.

– Гаразд, ходімо гуляти й винесемо сміття, – сказала вона лагідно.

Спускаючись сходами, Марина побачила незнайомого чоловіка, який піднімався з сіткою картоплі.

– Вибачте, ви тут живете? – звернулася вона до нього.

– Так, на п’ятому поверсі.

– А я на третьому. Можливо, ви могли б позичити три картоплини? Моя зіпсувалася, а я планувала суп варити.

Чоловік уважно подивився на Марину.

– Три? – перепитав він, здивовано піднявши брову.

– Так, лише три. Я поверну за тиждень, – поспішно додала вона, показуючи пакет зі сміттям, ніби це мало пояснити ситуацію.

– Добре, зачекайте. Я щойно занесу сітку додому й відсиплю вам, – відповів чоловік.

Через кілька хвилин він повернувся, але вже не з трьома картоплинами, а з цілим пакетом продуктів.

– Ось, це вам. І не переживайте, ми ж сусіди. Мене звати Ігор, якщо що потрібно, звертайтеся, – сказав він.

Пізніше до Марини завітала сусідка з п’ятого поверху й принесла олію, борошно, цукор.

– Тримай, і не соромся. Якщо треба посидіти з малюком, принось. Я завжди вдома, – сказала жінка, залишаючи пакет біля дверей.

Новина про молоду вдову з немовлям швидко поширилася районом. Люди, навіть ті, кого Марина раніше не знала, приходили з підгузками, одягом, їжею. Хоч їй було незручно, вона приймала допомогу з вдячністю.

Одного вечора до її дверей постукала жінка в старому пальті.

– Привіт, я Ольга. Ось три картоплини, наш двірник розповів про тебе. Мені здалося, що тобі потрібніше.

Марина запросила Ольгу увійти, показала свої запаси й запропонувала підгузки для її дитини.

– Дякую, – прошепотіла Ольга, опустивши очі.

– Ти мені три картоплини, а я тобі підгузки. Ми допоможемо одна одній, – усміхнулася Марина.

Ця проста історія про людське тепло та взаємодопомогу показала, що добро може змінити життя. Навіть маленький жест здатен подарувати надію та підтримати у важкий час.