Галина і Дмитро поверталися до міста. Вони їздили дивитися будинок, який хотіли купити.
Доля звела їх у тому віці, коли діти вже виросли, коли підростали онуки. Обоє були самотні, обом хотілося свого простору, свого спільного житла.
Але в покупці саме цього будинку Галина ще сумнівалася – аж надто це село далеко. Хоча будинок добротний і господар не завищував ціну. І ось її роздуми перервав голос Дмитра:
– Дивись, дивись! Знову ций собака.
Назустріч по правій стороні дороги, дійсно, кульгаючи, біг пес. Той самий, на якого вони звернули увагу ще вранці, обігнавши його, коли їхали в село.
Минуло годин шість. Пес за цей час пробіг десятки кілометрів. Він був досить великий, брудний, з висячими вухами і сумними очима.
Дмитро загальмував, вийшов з машини і свиснув. Пес зупинився і озирнувся, але з місця не рушив.
– Дістань бутерброди, Галю!
Галина полізла в пакети і дістала бутерброди, що залишилися у фользі. Дмитро покликав собаку, поманив їжею.
Пес, трохи подумавши, пішов назустріч. Вдячно подивився на Дмитра і повільно почав їсти. Галина теж з жалем дивилася на собаку.
– Куди ж він біжить весь день? Вранці перегнали і зараз ось.
– Довше. Подивися, який брудний і худий. Напевно, не перший день йде.
– Слухай, а може візьмемо собі в будинок? Там і будка є, – запропонувала Галина.
– Та ми ще й не вирішили, беремо будинок чи ні… а зараз його куди? У квартиру?
– Ну можна і до Люди – сестри поки, у двір. Я домовлюся.
Дмитро помовчав, подумав, оглянув ще раз собаку.
– Гарний, здається, пес. Тільки підгодувати. Ну, давай!
Галина і Дмитро дійшли згоди, що пес поїде з ними. Але думка пса з їхньою думкою не збіглася. Він доїв бутерброди, подивився на літню пару і пішов у тому ж напрямку, що й ішов.
Дмитро його наздоганяв, брав за холку, намагався вмовити, але пес поводився, як впертий ослик: він мовчки стояв і не рухався з місця, вперто дивлячись. До машини йти не хотів.
Так вони і розлучилися. Машина і пес вирушили в різних напрямках.
Пес сумно подивився вслід машині, що від’їжджала, і пішов далі. Він не сумнівався, що прийняв правильне рішення.
У пса була мета – він повертався до господаря, за яким дуже сумував. Господаря звали Григорій, і пес був з ним з самого дитинства.
Спочатку з ним і його дружиною, а потім тільки з ним, коли дружини чомусь не стало.
Але минулої осені його посадили в машину і відвезли в місто. Там теж був двір, але все навколо лякало: і чужі міські звуки, і окрик нового господаря, загалом доброго і турботливого, але такого, що так і не став рідним.
А ще весь час снився рідний двір, своя будка і навіть дворові коти. Новий господар говорив з ним ласкаво, розумів, що пес сумує, але …
Минуло півроку.
Навесні господар взяв його на риболовлю. І раптом, біля річки, коли річкова хвиля зіткнулася з твердю землі, пес явно відчув рідний запах – його несла річка.
Вона витікала з глибокого лісу, а значить там і є його будинок, його господар, і треба бігти вгору за течією, щоб повернутися додому. І він помчав.
Перший день йшов прямо по берегу. Зупинявся і пив воду. Вночі заснув на березі. А наступного дня, коли лапи закровили і йти стало важче, вийшов на дорогу, що йшла вздовж річки.
Йти стало легше. Але голод робив свою справу – пес дуже втомився. Наступну ніч він провів на заправці, там йому дісталася булка.
А вранці знову вирушив у дорогу – вгору по річці. Літня пара зупинила машину і нагодувала його дуже смачно. Але і налякала трохи, довелося чинити опір.
Пес відпочивав все частіше, але продовжував йти до своєї мети. Він відчував – дім близько.
До вечора, коли сили вже були на межі, він дійшов до свого села. З трудом вліз у знайому дірку в паркані і подряпав лапою двері будинку, гавкати вже не було сил.
Але господар не відгукнувся. Пес заліз в улюблену будку, в свій будинок, і міцно заснув. Було дуже спокійно – він був вдома.
– Ірино, поглянь! Вулкан? Це ж Вулкан! Звідки він тут?
Сусідка з дочкою йшли на ранковий автобус.
– Господи, Вулкан! Звідки ти?
Літня сусідка зайшла у двір і постукала в будинок.
– Андрію! Ти що, приїхав?
Але в будинку ніхто не відгукнувся.
– Мамо, подивись. У нього всі лапи в крові. Він сам прийшов! Втік.
Молода сусідка присіла навпочіпки перед собакою:
– Вулкан, ти що? За дідусем Гришею сумуєш, так? І ми за ним сумуємо, але не можна так. Андрій тебе забрав, а ти втік, так? Так скільки ж ти біг, бідний…
– Давай збігай, Ірино, додому. Там картопля з куркою в холодильнику. Поклади йому швиденько, а то запізнимося. А я Андрію подзвоню.
Андрій був сином Григорія. І коли батька не стало, він забрав собаку собі. Двох кішок забрали сусіди.
А Вулкан поїхав за триста кілометрів. І, побачивши сьогодні його у дворі, подумалося, що Андрій приїхав погостювати. Але зазвичай він попереджав про приїзд. У сусідів і ключі були.
– Як у селі? А я весь ліс прочесав на рибалці! Як він дійшов на таку відстань? – Андрій щиро дивувався.
Вулкан втік від нього на риболовлі три дні тому. Він шукав, кликав, бігав по лісу і річці, але безрезультатно.
Вулкан як крізь землю провалився. Так і повернувся Андрій додому без нього. А тепер йому дзвонять сусіди батьківського будинку і кажуть, що він повернувся туди.
– Я сьогодні не можу, ми у вихідні приїдемо. Догляньте там за ним, будь ласка.
У суботу вранці Андрій з дружиною приїхали. У дворі їхнього батьківського будинку зібралися місцеві старожили.
Всі в один голос говорили, що раз Вулкан повернувся, знову відвозити його не варто. Нехай залишається, вони доглянуть.
Будинок Андрій продавав. Вирішили, що поговорять з новими господарями, попросять взяти будинок з охоронцем-собакою. Завтра якраз зустріч з кандидатами на покупку.
Вулкан ці дні тільки спав і їв. Лапи, перев’язані бинтом, дратували, він гриз і стягував бинт. Ірина його за це лаяла, але не сильно. Мазала чимось неприємним і перев’язувала заново.
Вулкан вже почав розуміти, що Григорій не повернеться, його немає в будинку і не буде вже ніколи. Але він все одно був щасливий опинитися вдома.
Тут було все рідне: фуфайка в сараї пахла старим господарем, звуки, дошки, під якими він любив поспати, паркан і навіть коти.
Він дрімав, коли раптом почув знайомі голоси людей, яких зустрів на дорозі.
– Дмитре, дивись! Це ж той пес, якого ми хотіли забрати на трасі, – радісно вигукнула Галина.
– Його Вулкан звуть. Він здивував нас тут усіх. У місті від мене втік і сюди прийшов. Повернувся, так би мовити, в рідні пенати, – і Андрій розповів подробиці про батькового пса.
Вони з батьком були «нерозлийвода». Пес ходив за батьком по п’ятах: батько на роботу або в магазин – Вулкан завжди поруч. У сараї майструє – пес поруч. Був справжнім другом.
Але ось батька не стало, і у Андрія Вулкан жити не захотів, сюди повернувся.
– Ну, значить – це знак. Хороший знак. Беремо будинок! З Вулканом на додачу беремо. Він нам ще на трасі припав до душі, – констатувала Галина.
– Що, брате, лапи стер? – Дмитро присів навпочіпки перед собакою, який робив вигляд, що стягує бинт, але явно уважно прислухався до того, що відбувається.
– Ну, давай знайомитися ближче, мені теж не завадив би такий ось – справжній друг!